Механізм забезпечення нрав людини за Рамковою конвенцією про захист національних меншин 1995 року
Як відомо, статутною метою РЄ є досягнення одностайності її членів задля безпеки та реалізації ідеалів і принципів, які є загальним надбанням і сприяють їхньому економічному та соціальному прогресу.
Одним із таких принципів є забезпечення прав національних меншин[181]. На Віденському самі ті глав держави та урядів Ради Європи, що відбувся 8-9 жовтня 1993 p., до Підсумкової декларації було включено пункт про те, що Комітету міністрів потрібно “якнайшвидше розробити рамкову конвенцію, яка б містила основні принципи, спрямовані на захист національних меншин”. Також було вирішено розпочати роботу зі складання протоколу до ЄКПЛ 1950 p., який би доповнив її положеннями, що гарантують культурні права особистості, зокрема особам, що належать до національних меншин[182]. Роботу з підготовки такої конвенції було доручено створеному Комітетом міністрів допоміжному органові - Спеціальному комітету із захисту національних меншин. Конвенція була відкрита для підписання 1 лютого 1995 р. і набула чинності 1 лютого 1998 р.[183]. Це перший багатосторонній документ, що має юридичну обов’язковість і присвячений захисту національних меншин. В цьому документі багато політичних зобов’язань, викладених у Копенгагенському документі ОБСЄ 1990 p., набули юридичного закріплення.Становище меншин у різних державах є неодинаковим і вимагає різних підходів. Саме тому автори Конвенції зробили свій вибір на користь положень програмного характеру, що встановлює принципи і завдання, якими державам слід керуватися у справі захисту меншин, що входять до складу їхнього населення. Тому Конвенція побудована як викладення зобов’язань держав, а не як перелік прав осіб. Реалізувати ці положення на національному рівні можна через прийняття відповідних законодавчих і політичних заходів. Звідси і назва конвенції - «Рамкова»t99. Ще одна її особливість полягає в тому, що учасниками можуть стати держави, які не є членами Ради Європи.
Конвенція не містить визначення поняття «національна меншина», тому держави самостійно визначають, по відношенню до кого її слід застосовувати[184]. Хоч держави і мають певну свободу суб’єктивног о застосування норм Конвенції, передбачається, що цей аспект буде оцінюватися в рамках моніторингу за виконанням Конвенції.
У п.1 ст. 4 Конвенції проголошуються її основні принципи - недопущення дискримінації і дотримання рівності. Держави, що стали учасницями Конвенції, взяли на себе такі зобов’язання ісприяти створенню умов, необхідних для забезпечення меншинам можливості підтримувати і розвивати свою культуру, а також зберігати свою самобутність (ст.5); схвалювати дух терпимості, взаємну повагу і порозуміння між особами, що проживають на їх території (ст.6); захищати свободу зібрань, асоціацій, вираження поглядів, думки, совісті та релігії (ст.7-9); сприяти доступу меншин до основних засобів масової інформації, а також створенню власних ЗМІ (ст.9); визнавати право меншин користуватися своєю мовою у приватному житті і в суспільних місцях і оприлюднювати інформацію на цій мові (ст.10 та 11); офіційно визнавати прізвища, імена, по-бать- кові, що подаються мовою меншин (ст.іі); прагнути забезпечувати право використовувати мову меншини при спілкуванні із властями і встановлювати двомовні топографічні вказівники в районах із традиційною та значною присутністю національних меншин (ст.10,11); схвалювати знання культури, мови та релігії як більшості населення, так і національних меншин (ст. 12); визнавати нрава меншини створювати та керувати власними установами у сфері освіти і вивчати власну мову (ст.13-14); прагнути забезпечити належні можливості отримувати освіту на мові меншини в районах з традиційною та значною присутністю національних меншин (ст.14); створювати необхідні умови для ефективної участі осіб, що належать до національної меншини, в культурному, суспільному та економічному житті, а також ведення державних справ, особливо тих, що їх стосуються (ст.15); утримуватися від заходів, що змінюють структурний склад населення в районах проживання меншин (ст.16); не чинити перешкод здійсненню права підтримувати транскордонні зв’язки і брати участь у діяльності національних і міжнародних неурядових організацій (ст.17).
Процедура, що застосовується для моніторингу зобов’язань, згідно з Конвенцією, - це процедура вивчення урядових доповідей.
Контрольні повноваження отримав Комітет міністрів РЄ та спеціальний орган конвенційного котролю - Консультативний комітет[185].Кількість експертів у складі Консультативного комітету (далі - КК) не відповідає кількості держав-учасниць Конвенції - 12-18 осіб. Особисті якості його членів - це визнаний авторитет у галузі захисту національних меншин, здатність за будь-яких обставин діяти особисто незалежно і неупереджено, ефективно виконувати свої функції[186]. Звичайні члени КК призначаються Комітетом міністрів, після їх обрання цим же органом до списку експертів, строком на 4 роки[187]. Додаткові члени - це експерти, які запрошуються для участі в засіданні КК щодо розгляду урядової доповіді держави, що не представлена в КК. Звичайно ці експерти повинні бути представниками цієї держави, включеними у список експертів для виборів Комітетом міністрів.
Із змісту Резолюції 97(10) та ст. 25 Конвенції випливає, що держави подають такі види урядових доповідей: 1) початкові; 2) періодичні і 3) ad hoc доповіді. Всі ці доповіді надсилаються Генеральному секретарю, який передає їх Комітету міністрів. Доповіді держав повинні оприлюднюватися Радою Європи з моменту їх отримання Генеральним секретарем. Періодичність подання державних доповідей становить 5 років від дати, встановленої для подання попередньої доповіді. КК також може звернутися з проханням до Комітету міністрів щодо вимоги спеціальної доповіді від держави у зв’язку із ситуацією, яка може виникнути в міжзвітний період (так звані доповіді ad hoc).
Початкові доповіді повинні бути подані протягом одного року після набуття чинності Конвенцією у відповідній державі. Такі доповіді повинні містити повну інформацію про законодавчі, організаційні та інші заходи, які держави-учасниці вживають для реалізації принципів, закріплених у Рамковій конвенції[188].
Доповіді держав спочатку розглядає КК. Він уповноважений вимагати будь-яку додаткову інформацію у Сторони, доповідь якої розглядається. Комітет уповноважений отримувати інформацію не лише з доповіді держав, а й з альтернативних джерел.
Він може організувати застріч з представниками урядів і незалежними джерелами. Розглядаючи доповіді держав, КК здійснює поїздки на місця, в ході яких його члени зустрічаються з представниками органів влади, неурядових організацій, спільнот національних меншин, наукових кіл тощо. Для здійснення таких поїздок необхідне запрошення держави. Така практика надає Комітету можливість точніше оцінювати становище меншин у державах-учасницях і пропагувати роботу КК[189]. Завершивши розгляд доповіді, КК готує висновки, які надсилає до Комітету міністрів. КМ розглядає їх і приймає власні висновки з приводу адекватності заходів, вжитих відповідною дер- жавою-учасницею на дотримання принципів Конвенції. Комітет міністрів, якщо вважатиме за необхідне, може прийняти резолюцію з відповідними рекомендаціями стосовно тієї чи іншої держави і встановити відповідний термін для подання інформації про виконання цих рекомендацій. Висновки КК оприлюднюються односчасно із висновками і рекомендаціями Комітету міністрів[190].Парламентська асамблея РЄ також бере участь в імплементації норм Конвенції розглядаючи питання, що торкаються різних аспектів прав національних меншин, та приймаючи акти, що стосуються захисту національних меншин в окремих державах[191], загальних проблем національних меншин[192], стану імплементації норм Конвенції державами-учасни- цями тощо[193].