Особливості імплементації рішень Європейского суду з нрав людини на національному рівні та їх ефективність

Виконуючи рішення Суду, держава-відповідач тим самим виконує і своє порушене зобов’язання (за ст. 1 Конвенції) гарантувати кожній людині, що перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.

Ефективність рішень Суду - це ступінь їх реального впливу на виконання державами-відповідачами своїх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї. При цьому під таким виконанням слід розуміти, по-перше, непорушення державою конвенційних прав і свобод людини в майбутньому, а по-друге, створення належного внутрішньодержавного юридичного механізму забезпечення прав людини, в якому: 1) національне законодавство повинно бути приведене у відповідність до положень Конвенції та протоколів до неї; 2) для реалізації прав людини, які передбачені, зокрема ст. 6 (Право на справедливий судовий розгляд), 7 (Покарання виключно на підставі закону), 10 (Свобода вираження думки), 13 (Право на ефективні засоби правового захисту) Конвенції, ст. 1 (Захист права власності), 2 (Право на освіту), 3 (Право на вільні вибори) Протоколу № 1, ст.1 (Процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців), 2 (Право на оскарження у кримінальних справах), 3 (Відшкодування в разі незаконного засудження) Протоколу № 7, повинні бути встановлені відповідні юридичні процедури, відсутність яких взагалі виключає можливість їх реалізації. Це пояснюється тим, що перелічені права належать до групи так званих позитивних прав (прав на певні дії держави)[55]. Оскільки реалізація таких прав може бути забезпечена лише виконанням державою певних активних обов'язків, постільки послідовність, обсяг, строки їх здійснення тощо повинні бути детально регламентовані і закріплені в національному законодавстві; 3) встановити юридичні засоби охорони щодо всіх конвенційних прав людини, які б унеможливлювали їх порушення (зокрема, прийняти норми про заборону порушення цих прав, надати компетенцію відповідним органам державної влади для здійснення ними превентивних заходів, передбачити заходи юридичної відповідальності за порушення конвенційних прав); 4) створити систему юридичних засобів захисту всіх конвенційних прав у разі їх порушення відповідно до ст.13 Конвенції (насамперед ефективну систему судового захисту).

Дослідження стану виконання державами рішень Суду має дати відповідь і на таке запитання: як саме ступінь виконуваності державою- відповідачем таких рішень позначився на можливостях осіб, які перебувають під її юрисдикцією, користуватися конвенційними правами і свободами. Тому основне завдання полягає у визначенні ефективності рішень Суду для забезпечення реалізації норм Конвенції, насамперед, людиною. Іншими словами, необхідно встановити їх вплив на можливості кожної людини використовувати права і свободи, передбачені Конвенцієюв.

Таке забезпечення полягає, по-перше, у відновленні порушених прав людини, по-друге, в усуненні перешкод на шляху їх реалізації. І якщо загальною метою діяльності Суду є забезпечення дотримання державами своїх конвенційних зобов’язань, то відновлення порушених прав людини та усунення перешкод на шляху реалізації людиною своїх прав є безпосередніми цілями його рішень. Вони і слугують критеріями оцінки ефективності цих рішень. Водночас кожне рішення Суду як правозабезпе- чувальний засіб спрямоване на виконання цих завдань через реалізацію двох основних функцій - правовідновлювальної і запобіжної. Як буде показано далі, на підставі рішення Суду держава-відповідач повинна відновити порушене право певної людини й усунути перешкоди (причини), що призвели до такого порушення.

Відновлення порушених прав на підставі рішень Суду досягається здебільшого сплатою потерпілій стороні державою-відповідачем певної зазначеної Судом компенсації. Разом з тим відшкодування матеріальної та моральної шкоди не завжди є адекватним способом відновлення права. На це звернув увагу Комітет міністрів Ради Європи і рекомендував державам-учасницям переглянути свої національні правові системи “з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: 1) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; 2) коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції за суттю, або б) в основу визнаного порушення покладено суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні[56].

кількості рішень Суду, на основі яких держава вжила правовідновлювальні заходи, із кількістю всіх його рішень, ухвалених проти даної держави[57]

Щоб усунути перешкоди на шляху реалізації людиною прав і свобод, передбачених Конвенцією, відповідні держави-відповідачі, згідно з рішенням Суду, вживають певних заходів, які дозволяють кожній людині у майбутньому безперешкодно користуватися своїми правами. Інакше кажучи, держави на виконання свого основного зобов’язання - гарантувати кожній людині, що перебуває під їх юрисдикцією, конвенційні права і свободи (ст. 1 Конвенції) - повинні усунути причини, які призвели до порушення її прав.

Кожне рішення Суду (йдеться про рішення, в яких він констатує факт порушення норм Конвенції) містить вказівку на причини, що перешкодили особі скористатися своїми правами: на недоліки у національному законодавстві (його невідповідність нормам Конвенції, наявність прогалин, неточність формулювань), у судовій та адміністративній практиці (недоліки у роботі судових та інших органів держави, неналежне застосування конвенційних норм конкретними суб’єктами); на недосконалість національної судової системи, на неправильне тлумачення норм Конвещії компетентними органами тощо. Аналіз рішень Суду показав, що ці причини найчастіше призводять до порушень прав людини[58]. Отже, кожне

рішення слід виконувати таким чином, щоб виключити або суттєво зменшити появу аналогічних заяв проти цієї держави. Іншими словами, вжиті державою заходи повинні сприяти мінімізації повторних аналогічних порушень прав людини у майбутньому. Саме таке виконання державами рішень Суду і буде свідчити про ефективність їхньої запобіжної (превентивної) функції[59].

Показником ефективності запобіжної функції рішень Суду можуть слугувати певні зміни у динаміці (зменшення або збільшення кількості тощо) встановлених Судом порушень конвенційних норм державами- відповідачами. Такі зміни можна виявити, вимірюючи коефіцієнт повторюваності всіх правопорушень або правопорушень одного виду через певні проміжки часу. Оскільки такі порушення фіксуються у рішеннях Суду, коефіцієнт можна обчислити як співвідношення кількості рішень Суду про встановлення порушень конвенційних норм і кількості держав-порушниць даних норм.

Для визначення такої ефективності судових рішень було обчислено коефіцієнт повторюваності (К) порушень норм Конвенції, зафіксованих у рішеннях, що були прийняті Судом у 1960-1994 pp., у 2000 та 2005 pp. При цьому, враховуючи те, що з початку 90-х років XX ст. кількість держав, які ратифікували Конвенцію, постійно збільшувалась, було взято до уваги лише держави, які ратифікували Конвенцію з початку її існування і, відповідно, мали час для вжиття заходів, необхідних для усунення причин порушень прав людини на підставі рініень Суду. Це такі держави, як Сполучене Королівство, Франція, Бельгія, Швеція, Німеччина, Австрія, Ісландія, Ірландія, Італія, Нідерланди, Греція та Туреччина. Україна, хоч і є учасницею Конвенції з 1997 p., тільки 2006 р. законодавчо врегулювала процедуру виконання та практичного застосування рішень Суду у судовій та адміністративній практиці[60].

На частку цих держав у зазначені періоди часу "припадає” відповідно 480, 357 і 555 рішень Суду про порушення прав людини. Коефіцієнти повторюваності порушень становлять відповідно 40, 29,7 та 46,2. Проте абсолютне значення коефіцієнта повторюваності за 1960-1994 pp. не є придатним для порівняння. Для правильного відображення досліджуваної проблеми потрібно вирахувати його середньорічну величину. За нашими підрахунками, вона становить 1,2. Отже, середньорічний К за 1960-1994 pp. становив 1,2, у 2000 р. він дорівнював 29,7, а 2005 - 46,2. Порівнявши результати, доходимо висновку, що правопорушність Конвенції значно зросла, що є свідченням зниження ефективності рішень Суду як засобів запобігання порушень прав людини.

Для визначення ефективності рішень Суду, спрямованих на запобігання порушень окремих норм Конвенції, корисним буде обчислити також коефіцієнт повторюваності порушень прав людини одного виду

Для більшої наочності досліджуваної ефективності серед усіх порушень конвенційних норм, допущених переліченими державами, треба виявити тс, яке трапляється найчастіше. У всьому масиві проаналізованих судових рішень, прийнятих у 1960-1994 pp., у 2000 та 2005 pp., найбільш численну категорію становлять рішення Суду про порушення ст.6 Конвенції (тобто права на справедливий судовий розгляд). Це зумовлено, вочевидь, тим, що найбільш недосконалим і таким, що не відповідає вимогам Конвенції (зокрема ст.6), є процесуальне законодавство. Таких рішень було відповідно 303, 129 та 306, а середньорічні коефіцієнти повторюваності цих порушень становлять відповідно 0,74, 10,75 та 25,5.

Як свідчать ці показники, кількість порушень ст.6 Конвенції окресленою групою держав помітно зростає. Щоправда, дещо повільніше, ніж кількість порушень ними конвенційних норм загалом. У 2000 та 2005 pp. такі держави, як Сполучене Королівство, Німеччина, Нідерланди, Швеція, Ірландія та Ісландія, мали найнижчі показники встановлених Судом порушень ст.6 Конвенції. Очевидно, що заходи, вжиті цими державами для виконання попередніх рішень Суду, виявилися більш адекватними для усунення причин порушень права людини на справедливий судовий розгляд.

Італії, проти якої тільки у 2000 р. було ухвалено 100 рішень Суду про порушення ст.6 Конвенції, вдалося у 2005 р. знизити показник кількості таких порушень до 20. На виконання попередніх рішень Суду в Італії був прийнятий новий Кримінально-процесуальний кодекс, низка законів, спрямованих на забезпечення справедливого судового розгляду справ тощо. Так, Комітет міністрів схвалив[61] заходи, до яких вдалася Італія, спрямовані на вирішення проблеми “розумного строку” судових проваджень (ст.6.1 Конвенції), зокрема новий закон, яким передбачається виплата компенсації потерпілим від необгрунтовано тривалих судових проваджень.

Звичайно, вжиття державою на виконання рішень Суду певних заходів не завжди має наслідком зменшення порушень конвенційних норм. У таких державах, як Греція, Туреччина, Франція, Бельгія, кількість порушень ст.6 Конвенції зросла в декілька разів. Наприклад, Бельгія на виконання рішень Суду про порушення нею ст.6 Конвенції постійно вносила зміни і доповнення до Судового кодексу, Кодексу про кримінальне судочинство та інших законів з метою узгодження свого законодавства з вимогами Конвенції, вживала й інших заходів. Зокрема, виконуючи такі рішення Суду від 30.10.1991 p., від 25.06.1997 p., від 20.02.1996 p., Бельгія у 2000 р. знову внесла поправки до Судового кодексу та Кодексу про кримінальне судочинство, які були опубліковані і набули чинності 19.12.2000 р.[62] Отже, ступінь “виконуваності” державою рішень Суду не є свідченням адекватності вжитих нею превентивних заходів, а тому не може слугувати показником ефективності превентивної функції рішень Суду. Таким показником є певні зміни у динаміці встановлених Судом порушень прав людини.

Значне загальне зменшення досліджуваної ефективності можна пояснити, зокрема: 1) неналежним виконанням рішень Суду з боку держав даної групи (точніше, неадекватністю вжитих заходів); 2) зростанням популярності Конвенції серед населення цих держав і поінформованості людей про можливість захисту своїх прав у конвенційних органах, що спричинило суттєве збільшення кількості звернень людей до Європейського суду з прав людини, тобто підвищенням рівня соціалізації Конвенції[63] ; 3) незначною (порівняно з 2000 та 2005 pp.) кількістю розглянутих Судом справ і ухвалених рішень у 1960-1994 pp. Цю обставину можна пояснити тим, що деякі держави (з досліджуваної нами групи) не відразу визнали юрисдикцію Суду та право своїх громадян на індивідуальне звернення. Так, Сполучене Королівство зробило таке визнання 1966 p., Італія - 1973 p., Франція визнала юрисдикцію Суду у 1974 p., а право на індивідуальне звернення - 1981 p., а Туреччина - відповідно 1990 р. та 1987 р.

Незадовільний стан виконання рішень Суду негативно впливає на ефективність норм самої Конвенції, через що викликає занепокоєння і парламентарів Ради Європи[64].

Отже, механізм забезпечення реалізації рішень Суду з прав люди ни, від дієвості якого безпосередньо залежить їх ефективність, потребує вдосконалення як на внутрішньодержавному рівні, так і на рівні Ради Європи і Суду.