БАНКІВСЬКА СПРАВА

Банківське законодавство ЄС було запроваджене Першою директивою з банківської справи1, прийнятою Радою міністрів 1977 р. Ця Директива мала на меті гармонізацію умов для здійснення права про створення "кредитних установ".

1              Директива 77/780 (ЄС).

2              Директива 77/730, ст.1 (ЄС).

директиви про банківську справу необхідно виконати дві основні умови. Принаймні дві особи з надійною репутацією і досвідом мають керувати кредитною установою, якій необхідно мати адекватний мінімум капіталу (основний капітал). Це — мінімальні стандарти ЄС у банківській справі. Країни-члени можуть — і часто це роблять — пред'являти жорсткіші вимоги.

Преамбула Першої директиви з банківської справи визначає, що "до філій кредитних інститутів, головні контори яких перебувають поза межами Співтовариства, у всіх країнах-членах мають застосовуватися однакові правові норми". Директива вимагає, щоб усі країни-члени ставилися до таких філій не більш сприятливо, ніж до відділень кредитних установ Співтовариства.

Друга директива з банківської справи доповнює Першу1. Вона надає можливість уповноваженим кредитним установам, що отримали разовий дозвіл від вітчизняних урядів, здійснювати банківську діяльність на території ЄС через філії або спільні установи. Дозвіл сторони, що приймає, не є обов'язковим. До 1 січня 1993 р. положення Другої директиви для банків мали бути запроваджені у всіх країнах Співтовариства.

Згідно Першої та Другої директив з банківської діяльності узагальнені мінімальні вимоги до разової ліцензії щодо кредитної установи: 1) капітал — принаймні 5 млн екю або (за виняткових обставин) 1 млн екю; 2) керівництво з боку двох осіб з надійною репутацією і достатнім досвідом; 3) подання бізнес-плану, включаючи організаційну структуру; 4) основні акціонери (власники 10 і більше акцій або права голосу) або такі, що можуть здійснювати "значний вплив".

1 Директива 89/646 (ЄС).

242

243

Одинична ліцензія для кредитної установи може включати традиційні банківські операції, такі як депозитні внески та надання кредитів. Вона може також дозволяти фінансування оренди, надання послуг щодо передачі і сплати грошей, гарантування позик і зобов'язань на грошовому ринку, ф'ючери і опціони, послуги щодо операцій з іноземною валютою і відсотковими ставками, участь у випуску цінних паперів і гарантування щодо їхнього розміщення, фінансування корпорацій, операції зі злиття та придбання, управління та консультування портфельних інвестицій, послуги щодо кредитних референцій та зберігання.

Якщо кредитна установа прагне створити філію у будь-якій країні Співтовариства, вона має сповістити свої державні органи щодо цього наміру і надати таку інформацію: 1) назва країни Співтовариства, де вона має намір створити філію, 2) бізнес-план, 3) адреса такої філії, 4) прізвища менеджерів філії. Як правило, вітчизняні фінансові органи мають упродовж трьох місяців передати цю інформацію (разом з повідомленням про кількість основного капіталу, коефіцієнт кредитоспроможності, деталі програми гарантування депозитів) до відповідних органів країни розміщення. За два місяці країна, що приймає, повинна підготуватися дя проведення перевірки кредитної установи. Вона може встановити умови (у разі необхідності) до діяльності філії в інтересах "загальної користі".

При проведенні операцій поза межами країни кредитна установа має передовсім сповістити державні органи своєї країни.

Директиви з банківської діяльності регулюють також процеси злиття і придбання. Кожний, хто має проінформувати країну розміщення філій, збирається набути "кваліфікований пакет акцій" (пряме або побічне володіння 10% і більше капіталу або голосів), чи збільшення кваліфікованого володіння права голосу або отриманого капіталу, досягає порогу 20, 33 або 50 відсотків. Органи влади цієї країни впродовж трьох місяців можуть виступати проти такого придбання, якщо у них виникають заперечення стосовно кваліфікації нового власни-

2АА

ка. "Кваліфікація" — це здатність забезпечити розумний, обмежений менеджмент у кредитній установі. Подібні обмеження поширюються на володіння або зменшення пакету акцій. Усі кредитні установи мають розкрити всі деталі стосовно кваліфікованих пакетів акцій вітчизняним фінансовим органам. Санкції можуть включати припинення права участі у голосуванні.

Кредитні установи також мають два обмеження, що накладаються на пакети їхніх акцій в інших економічних одиницях. Якщо такі структури не є кредитними чи фінансовими установами, здебільшого їхній пакет акцій обмежується 10 відсотками від власних фондів. Загальна вартість усіх таких часток обмежується 50 відсотками основного капіталу. Контроль за кредитною установою, тобто обміновий і внутрішній контроль, забезпечують вітчизняні інститути. Власні країни розташування філії поділяють відповідальність разом з вітчизняними інститутами щодо нагляду за ліквідністю філій у межах своєї території. Вони також відповідають повністю за монетарну політику.

У Другій директиві з банківської справи розглядаються норми країни розміщення філії на грунті загальної користі. Преамбула визначає, що країна розміщення філії має "вимагати узгодження" з відповідними положеннями національного законодавства і правилами, які розглядають питання загальної користі за умови, що такі положення є сумісними з правом ЄС, призначені захищати загальне добро і не дублювати еквівалентні вітчизняні норми законодавства або правила.

Що стосується "зареєстрованої" діяльності, країпи-члсии мають ліквідувати усякі перепони для здійснення діяльності, яка не викликала жодних заперечень вітчизняних контрольних інституцій, якщо тільки вона не суперечить законодавчим положенням країни-члена, що приймає, щодо забезпечення загальної користі. Таким чином в очікуванні гармонізації норм "загальної користі" створюється значний простір для законодавства країн розташування щодо загальної користі. Наприклад, хоча кредитним установам чітко надається право рекламувати свою діяльність з використанням усіх можливих засобів комунікації у країнах розташування філій, така реклама

2АГgt;

підпадає під правила, запроваджені в інтересах загальної користі, які визначають її форму і зміст.

Кредитні установи поза межами ЄС, які зареєстровані і отримали разову ліцензію згідно положень Другої директиви з банківської діяльності, можуть вільно користуватися своїми пільгами. Філії банків, що перебувають поза межами ЄС, не отримують такого права. Однак фінансові інституції з країн поза межами ЄС мають пройти тест на "взаємність" перш, ніж вони зможуть повністю скористатися перевагами нового режиму. У відповідь на критику з-поза меж Співтовариства було внесено поправки щодо первісних положень про взаємність до положень Другої директиви з банківської діяльності. Сполучені Штати висловлювали особливі побоювання, що такі положення можуть тлумачитися як "дзеркальне відображення взаємності". Оскільки акт Глас-Стігал забороняє банкам США мати справи з цінними паперами, а банківське законодавство США забороняє створення філій за кордоном, дзеркальне відображення щодо взаємності неможливе.

Друга директива з банківської справи щодо взаємності обумовлює, що: 1) країни-члени повідомляють Комісію, коли вони санкціонували або дозволяли операції з придбання (прямо або опосередковано) з боку іноземних банків; 2) країни-члени інформують Комісію про труднощі, з якими стикаються їхні банки при створенні філій або проведенні операцій поза межами Співтовариства; 3) Комісія інформує Раду про те, чи банкам Співтовариства надається еквівалентний доступ на ринки країн, які не є його членами, і чи вони отримують національний режим (ефективність доступу на ринок і національний режим мають розглядатися з точки зору початку діяльності та наступних операцій і придбань); 4) якщо Комісія вважає, що якийсь банк Співтовариства зазнає дискримінації, вона має розпочати переговори із зацікавленою країною.

246

Концепція разової ліцензії і виконання Другої директиви з банківської справи означають, що іноземні банки можуть отримати вигоду від відносно більшого економічного простору через продаж більшої номенклатури послуг на більшому географічному ринку. Банки матимуть можливість зменшити операційні витрати за рахунок, наприклад, консолідації менеджменту або експлуатаційних операцій, а також від можливості продажу послуг за кордон або заснування філій, що керуються стандартами звітності та обліку, які не вимагають незалежних капіталовкладень. Однак результатом створення масштабні-шого конкурентного середовища може стати зниження коефіцієнту прибутковості, в тому числі у поточний період. З метою отримання прибутку завдяки одиничній ліцензії іноземні банки мають заснувати філію в одній з країн Співтовариства на підставі дозволу діяти як кредитна установа. На жаль, це може призвести до підвищення у мережах філії вже існуючої вартості, наприклад, до більших капітальних витрат і податків.

Директиви ЄС щодо вимог до капіталу базуються на Базельській доповіді про зближення міжнародних підходів до розмірів і стандартів капіталу, виголошеній Комітетом з контролю та регулювання банківської діяльності на сесії Банку міжнародних розрахунків, що відбулась у липні 1988 р. у Базелі (Швейцарія). Вимоги до капіталу, пов'язані з кредитним ризиком, викладені у Директиві власних фондів і у Директиві відносно коефіцієнту платіжоспроможності. Перша була прийнята Радою у квітні 1989 р.1, а друга — у грудні 1989 р.2 Обидві директиви разом із Другою директивою з банківської справи мали набути чинності в країнах Співтовариства з 1 січня 1993 р.

Директива щодо власних фондів має на меті застосування мінімальних стандартів ЄС. Вона обумовлює максимальну кількість статей, які можуть бути включені до основного капіталу банку, і максимальний рівень обумовленої суми для кожної з цих статей. Кожна країна-член має свободу дій щодо

1              Директива 89/299 (ЄС).

2              Директива 89/647 (ЄС).

247

статті основного капіталу, яку вона застосовує, або може використовувати для обумовлених сум нижчий рівень, ніж визначено у Директиві щодо власних фондів. Директива визнає різницю між типами власних фондів подібно до базель-ської доповіді, де визначаються І і II рівні капіталів. Така різниця передається за допомогою термінів "початкові власні фонди" і "додаткові власні фонди". Якісна відмінність між початковими і додатковими власними фондами відображається у відповідних пропорціях цих двох елементів загальних власних фондів. Таким чином додаткові власні фонди не повинні перевищувати початкові, а деякі етапі додаткових власних фондів не можуть перевищувати 50 відсотків початкових.

Директива щодо власних фондів дозволяє включати такі етапі під назвою "власні фонди": 1) сплачена частина акціонерного капіталу плюс рахунки від надбавок до курсу акцій, включаючи усі привілейовані акції; 2) резервні фонди та прибутки, перенесені на інший рахунок з рахунку прибутків і збитків наприкінці року; 3) резерв з переоцінки активів; 4) фонди для основних банківських ризиків1; 5) деякі цінові узгодження; 6) інші вибрані статті; 7) цінні папери з проміжним строком дії та інші вибрані документи; 8) зобов'язання членів кооперативних об'єднань та спільні й індивідуальні зобов'язання позичальників коштів; 9) сукупні привілейовані акції з фіксованим терміном і будь-який другорядний капітал.

Статті, наведені у §1 і §2, створюють первісний власний фонд. Кошти для загальних банківських ризиків, про які згадується у §4, тимчасово включені до власних фондів без обмежень, проте мають переглядатися. Цс означає, що статті, згадані у §§ З і 5 — 9, становлять додаткові власні фонди, рівень яких має обмежуватися відповідно до суми первісних власних фондів.

Сума додаткових власних коштів кредитних установ не повинна перевищувати 100 відсотків від кількості первісних власних фондів, відрахувавши спочатку з нето-капіталу будь-які власні акції, вартість нематеріальних активів (таких як гудвіл і матеріальні збитки за поточний фінансовий рік). Крім того загальна кількість статей, на які посилаються у §8 і §9, не може перевищувати 50 відсотків від первісних власних фондів після такого ж відрахування. Існує загальна вимога,

1 Дин. Директину 91/ГСМ (СС).

щоб статті, перелічені у §§1—4, застосовувалися кредитною установою для необмеженого і негайного застосування з метою покриття ризиків і збитків у разі необхідності. Суми, розраховані для обчислення власних коштів згідно цих заголовків, мають бути чистими від будь-яких податків у майбутньому на час розрахунків або вивірені таким чином, щоб врахувати ці податкові витрати.

Директива щодо коефіцієнту платіжоспроможності вимагає від банків зберігати капітал на рівні відповідної пропорції фондів. Відповідно до Директиви щодо власного капіталу власні кошти кредитних установ становлять чисельник, а знаменником виступають усі фонди і статті позабалансового звіту, які були вивірені стосовно ризиків. Потім це виражається як процентне співвідношення. Планова цифра — 8 відсотків. Прийняття положень Директиви щодо коефіцієнту платіжоспроможності є ще однією спробою визначити мінімальні стандарти ЄС. Коефіцієнт платіжоспроможності має калькулюватися не менше двох разів на рік, а коефіцієнт платіжоспроможності кредитної установи і її філії обчислюється на консолідованій основі.

Директива стосовно відмивання грошей1 посилює зобов'язання країн-членів відповідно до Конвенції ООН проти незаконної торгівлі наркотиками і психотропними речовинами (Відень, 1988) та Конвенції Ради Європи щодо відмивання, розшуку, захвату і конфіскації кримінальних доходів (Страсбург, 1990). Директива щодо відмивання грошей зосереджується на цивільному, а не кримінальному праві і мала бути повністю запроваджена у практику до 1 січня 1993 р. Країни-члеии мусять забезпечити заборону відмивання грошей, пов'язаних з кримінальною діяльністю (а не тільки розповсюдженням наркотиків). Вони також повинні забезпечити, щоб банки та інші фінансові установи (включаючи страхові компанії) чітко ідентифікували своїх клієнтів, перш ніж розпочинати ділові стосунки. Будь-яка угода або ряд угод, що дорівнюють або перевищують 15000 екю, потребує перевірки особи клієнта. Кредитні та фінансові установи повинні проводити таку перевірку навіть тоді, коли задіяна сума є нижчою, але існує підозра про відмивання грошей. Отримана інформація має зберігатися

1 Директина 81/.-І0К (СС).

2АН

2М

впродовж 5 років з дня укладання контракту або припинення відносин з клієнтом.

Кредитні і фінансові установи мусять надавати інформацію про відмивання коштів відповідним державним структурам. Вони повинні створити відповідну власну систему контролю, щоб пересвідчитись у надходженні необхідної інформації. Підозріла угода не повинна виконуватися, поки відповідні структури не отримали інформацію. Державні органи можуть наказати фінансовій або кредитній установі не виконувати цей контракт. Винятком може бути випадок, коли зволікання з виконанням угоди може насторожити клієнтів, яких запідозрено у відмиванні грошей, перед проведенням перевірки. У таких випадках угода може підписуватися, а відповідні державні органи поінформовуватися пізніше. Так чи інакше, зацікавлена установа не повинна сповіщати про це клієнта. Директива зобов'язує країни-члени запровадити закони, що дають право службовцям і керівникам банків, страхових компаній та інших фінансових установ розкривати без перешкод інформацію стосовно клієнтів. Країнам-членам не забороняється приймати жорсткіші положення.

Завдяки Директиві Ради 88/361 значною мірою був досягнутий вільний рух капіталу1. Ст. 1 зобов'язує країни-члени скасувати обмеження на рух капіталів між резидентами цих країн. Переведення капіталів має здійснюватися за тими ж ставками валютного курсу, що й сплати за поточними контрактами. Строк упровадження Директиви 88/361 — липень 1990 р. Державам Співтовариства надається право застосовувати заходи захисту, якщо короткий термін переведення значної кількості капіталу створює сильне напруження на ринках іноземних валют і спричиняє серйозні порушення при проведенні країнами-членами монетарної і валютної політики.

Директива, що лібералізує рух капіталів, сприяла операціям з цінними паперами на території Співтовариства. Країни-члени зобов'язані дозволяти придбання іноземних цінних паперів через фондові біржи. Проте розміщення цінних паперів на зовнішніх ринках капіталів і угоди з цінними паперами, які не котуються на біржі, були пов'язані з відповідними умовами і обмеженнями. Директива 1986 р. лібералізувала опера-

Див. вище.

ції з цінними паперами, звільняючи від тих обмежень доступ до цінних паперів, які обмінюються на фондових біржах Співтовариства. Однак жодна з директив ЄС не знімає з країн-членів відповідальності за монетарну політику і організацію фінансових і кредитних ринків у своїх державах. Наприклад, країна може встановити мінімальну резервну норму для капіталів або, за зобов'язаннями нерезидентів, правила щодо зовнішніх позицій.

Ст.7 Директиви 1988 р. стосовно руху капіталів забезпечує взаємність з боку третіх країн.

З метою збільшення та посилення повноважень і правоздатності відповідних національних органів контролю під час виконання ними своїх контрольних функцій в окремому секторі згідно Директиви 95/26 (ЄС) Співтовариство нещодавно внесло поправки до різноманітних директив у галузі банківської справи і страхування: Директиви 77/780 і 89/646 (ЄС) щодо банківської справи; Директиви 73/239 і 92/49 (ЄС) стосовно страхування економічної діяльності; Директиви 79/267 та 92/96 (ЄС) щодо страхування життя; Директива 93/22 (ЄС) стосовно діяльності інвестиційних компаній та Директива 85/611 (ЄС) щодо компаній, які здійснюють колективне інвестування у цінні папери, що можуть передаватися (Ucits) (відомі також як пайові інвестиційні фонди).

Крім того, Директива 94/19 (ЄС) щодо системи гарантування депозитів передбачає, що в кожній країні-члені повинна бути система гарантій, фінансована банківським сектором, яка дає змогу вкладникам доводити своє право на виплати відповідно до цієї системи. Система гарантій повинна охоплювати не тільки вкладників установи з країн ЄС, які надали ці права, а також відповідні інститути, що знаходяться в інших країнах-членах. Гарантії повинні також розповсюджуваться на усі вклади мінімум до 20000 екю на одного вкладника.