Передмова

У суспільстві, організованому згідно з принципами демократії, інститут правосуддя як втілення ідеї справедливості виходить за межі державної служби. Для демократичного суспільства дуже важливо мати й належно організовану судову систему, спроможну забезпечити всім громадянам доступ до безстороннього й неупередженого судді, і таку судову процедуру, в якій їх право визначалося б виключно на підставі доведених фактів і закону.

Для класифікації надзвичайно різноманітних правових систем, що існують у світі, сучасна наука пропонує різні схеми, серед яких найбільшого визнання в науковій юридичній літературі одержала нижче- наведена:

правові системи, які ґрунтуються на канонічному праві, зокрема, системі мусульманського, іудейського, індуського права;

традиційні правові системи, що у своєму формуванні спираються перш за все на народні звичаї і традиції, якими пронизане суспільне й державне життя. Вони властиві східним країнам — Китаю, Таїланду, В’єтнаму, Японії, а також державам Центральної Африки;

правові системи, що ґрунтуються на певній ідеології, яких відрізняє наявність додаткових ідеологічних підстав і вимог, що додаються до загальних правових механізмів та інструментів. Вони характерні для колишніх соціалістичних країн;

європейська континентальна (або романо-германська) правова система;

англосакська (англо-американська) правова система (або система загального права).

Найбільш поширені у світі європейська континентальна й англосакська правові системи (або сім'ї права). Країни з яскраво вираженою католицькою орієнтацією входять до європейської континентальної (романо-германської) правової сім'ї, тоді як протестантські країни — до англосакської (сім'ї загального права).

Незважаючи на помітні відмінності правових систем західноєвропейських і східноєвропейських держав, їх об'єднує безліч споріднених рис, що дозволяють включати їх в єдину європейську континентальну правову сім'ю, у якій вирізняються чотири групи — германського, романського, слов'янського й північного права.

Континентальну сім'ю права характеризує особливе ставлення до закону, який діє у вигляді певного абстрактного зразка поведінки, що є для судді єдиним критерієм її оцінки щодо конкретного індивідуума.

Інший підхід демонструє англо-американська модель правової системи, де суддя оцінює дії підсудного, аналізуючи їх відповідність вимогам законів та інших нормативних актів, і виносить ухвалу, керуючись власним їх знанням та уявленням про право. Судове рішення, що набуло законної сили, стає обов'язковим при розгляді згодом аналогічних справ, чим створюється прецедент, якому надається сила закону.

Помітна відмінність європейської континентальної системи від англосакської полягає у процедурі судочинства. Перша спирається на тривале досудове розслідування, у перебігу якого збирається основна маса доказів, і безпосередньо залучає суддю до попереднього вивчення матеріалів справи. Для подібної практики, властивої, до речі, і колишній радянській правовій системі (як і нинішній російській та українській), характерні жорсткі запобіжні заходи: затримання й арешт підозрюваних осіб, їх тривале перебування в слідчих ізоляторах, протягом якого розкривається не менше 70 % злочинів. І навпаки, у системі англо-американського права суддя в основному виконує функції арбітра, спостерігаючи за змаганням сторін, адвокати яких самостійно представляють факти суду. Саме адвокати стають, по суті, найпомітнішими фігурами в процесі підготовки справи до судового розгляду і в його ході.

При всіх відмінностях континентальної й англо-американської сімей права в останні десятиліття між ними спостерігається деяке зближення. Так, у США прецедентне право хоча й продовжує залишатися фундаментом юриспруденції, але все ширше застосовуються положення федеральних законодавчих органів і законодавчих органів штатів (статутне право). У зв’язку з навантаженням, що різко збільшилося на суди першої інстанції (у 60-80-ті роки XX ст. кількість судових справ зросла втричі), американські судді вимушені все активніше діяти, у тому числі й на ранній стадії судочинства, шляхом здійснення судового контролю й усіляко заохочуючи досудове вирішення спорів, зокрема, так звані угоди з правосуддям.

Разом із тим позначилася й тенденція до індивідуалізації механізмів правового регулювання кожної держави, оскільки право будь-якої країни — не проста сукупність норм, а доволі складна система. У більшості країн основні конституційні положення, що регламентують організацію судової влади, максимально лаконічні. У них не деталізується структура загальної судової системи, а деколи це питання взагалі залишається осторонь, як, наприклад, у Конституції Франції, де немає статей про вищі судові інстанції — Касаційний суд і Державну раду (щодо системи адміністративної юстиції). Подібний лаконізм не випадковий, бо він залишає певну свободу дій при реформуванні судової системи. Численні конституційні закони, що визначають ієрархічну структуру судової системи, достатньо консервативні. Так, федеральна судова система США в основному не зазнала істотних змін від часів ухвалення в 1789 р.

Поряд із судами загальної юрисдикції в багатьох країнах у рамках єдиної судової системи діє також мережа спеціалізованих судів, до яких належать конституційні, сімейні, ювенальні (у справах неповнолітніх), податкові, екологічні й деякі інші суди, що дозволяє ретельніше провадити правове дослідження конкретних справ із залученням різних фахівців.

Правовий статус прокуратури повністю (або майже повністю) випав з поля зору конституцій країн Заходу, оскільки вона не є автономною системою, а входить складовою частиною в судову. Ланки прокуратури на чолі з прокурором при верховному суді держави включені в судові інстанції всіх рівнів. Лише в Іспанії прокуратура має певну автономію стосовно судової системи, що знайшло віддзеркалення в Конституції цієї країни. Прокуратуру більшості цих держав відрізняє відсутність у неї функції загального нагляду за законністю.

Організація судової системи безпосередньо залежить від типу державного устрою. Світовий досвід показує, що не існує єдиних шаблонів і рецептів. Усе визначається рівнем самостійності суб’єктів федерацій, розподілом компетенції між ними й центром, співвідношенням федерального права і правових норм цих суб’єктів.

Реформування судової системи України відповідно до європейських стандартів організації та здійснення правосуддя, інтеграція держави до світової спільноти вимагають поглибленого аналізу світових принципів побудови судових систем з метою обґрунтування доцільності сприйняття їх позитивного досвіду.

У навчальному посібнику зроблена спроба дати характеристику найтиповішим судовим системам країн світу з метою визначити позитивний досвід в організації функціонування судової влади та порівняти в міру можливості з практикою, що склалася в Україні.