Стан землеробства і тваринництва

Лівобережна Україна другої половини XVII ст. займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, частини Сумської, Черкаської та Київської областей. Ha півночі вона межувала з Білорусією і Росією, сході — Слобожанщиною, півдні — Запоріжжям, на заході — Правобережжям.

Природні та кліматичні умови, багаті грунти, рослинний і тваринний світи сприяли розвитку сільського господарства, що мало, як і раніше, натуральний характер. При ньому, відзначав В. I. Ленін, «суспільство складалося з маси однорідних господарських одиниць (патріархальних селянських сімей, примітивних сільських общин, феодальних помість), і кожна така одиниця виконувала всі види господарських робіт, починаючи від добування різних видів сировини і кінчаючи остаточною підготовкою їх до спояш- вання» ⁶⁰. Проте в його надрах зародягувалися і елементи нових відносин, які зумовлювалися поглибленням суспільного поділу праці.

Економічною основою розвитку Лівобережжя залишалося землеробство. B лісостеповій і лісовій зонах переважала трипільиа система землеробства, при якій орна земля ділилася на три рівні частини — для ярових і озимих культур та під пар. У документах часто згадуються землі «в три зміни», «в три руки» тощо.

У степовій зоні, де збереглися відносно великі площі орних земель, поряд з трипіллям, застосовувалася і перелогова система землеробства. Перелогові землі згадуються в Лубенському, Полтавському, Ніжинському та інших полках ⁶⁵. У лісистих районах Полісся практикувалася підсічна система землеробства. Очищені від лісу ділянки землі оброблялися до того часу, поки давали добрі врожаї. Потім їх залишали, і вони швидко заростали чагарником.

Найбільш прогресивною системою землеробства було трипілля, при якому продуктивність праці значно підвищувалася. Якщо на обробіток однієї десятини землі при підсічному землеробстві витрачалося до 70, то на обробіток відповідної площі при трипіллі — до 10 робочих днів на рік⁶⁶. Однак і ця система мала свої педоліки. Відсутність культурного травосіяння пе дозволяла створювати високо- поживну кормову базу для тваринництва. Взимку домашній худобі давали ячмінну, вівсяну, гречану солому, а також сіно з боліт і лук, які мали значно нижчі поживні якості, ніж культурні трави. Угноєння грунтів було відоме східним слов’янам ще з часів Київської Русі. Хоча в документах і не згадується удобрення землі в другій половині XVII ст., але, напевне, воно застосовувалося і на Лівобережній Україні.

Землеробство на території Лівобережжя розвивалося не шляхом інтенсифікації, а переважно за рахунок обробітку все нових площ. У перші десятиріччя після визвольної війни швидко освоювалисн землі на півночі Лівобережжя, куди прибували втікачі з інших районів України та прикордонних повітів Росії й Білорусії. Засновуючи села, переселенці розорювали навколишні землі, використовували у господарських ціляхрізні угіддя.Навіть наприкінціХѴІІст.

Південні лівобережні полки після визвольної війни протягом ряду років зазнавали спустошливих нападів іноземних загарбників і були ареною міжусобної боротьбн козацької старшини за владу. B ході бойових дій загинуло або залишило свої домівки багато місцевих жителів. Різко скоротилися посівні площі. Тільки з 60-х pp. південні землі почали інтенсивно освоюватися місцевим населенням і вихідцями з Правобережної України. 3 цього часу активно вирубувалися ліси, готувалися ділянки під посіви, розорювалася цілина. B Полтавському полку «січі» (очищені від лісу ділянки землі.— Авт.) згадуються в 1664 p. під c. Пет- рівцями, в 1665 p.— по обидва боки p. Говтви, в 1667 p.— p. Орелі і Орлику, 1671 р.— під Будищами, в 1672 p.— під Перещепиним, в 1674 p.— Диканькою, між річками Орель і Багата, в 1674 p.- по річках Берестова, Коломак, під c. Рибцями, в 1678 p.— знову но p. Орлику та ін. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. жителі c. Козлова і м. Яготина Переяславського полку піднімали цілину поблизу доріг Яготин — Козлів, Яготин — Басаиь та в інших місцях ^б7. Загалом протягом другої половини XVII ст. площа орних земель на Лівобережній Україні помітно збільшилась. Відповідно зросла і кількість зернової продукції.

Зерновим землеробством займалася більшість населення. Важливі позиції в ньому захопила козацька старшина. Одержуване в її господарствах зерно частково йшло на задоволення внутрішніх потреб, частково — на ринок. У 1659 p. київський полковник В. Дворецький продав казні 218 четвертей жита, а в наступному — тисячу кіп жита і пшениці, 345 осьмачок жита і 15 осьмачок пшениці. B 1659 p. йому сплачено 300 крб., у наступному — «за жито 208 рублей 3 алтына, по 20 алтын за осьмачку, а за пшеницу 15 рублей, по рублю за осьмачку, а всего 122 рубля 10 алтын» ⁶⁸. Ha початку XVIII ст. I.

Землеробством активно займалися монастирі, більшість орних земель яких відводилася під озиме і яре жито, невибагливе до грунту і стійке до несприятливих кліматичних умов. Ним платили, в основному, і натуральні податки.

Пшениця займала нсвсликі площі посівів. Висівалися також овес, ячмінь, гречка, просо, горох.

Орні землі належали також сільському духовенству. У користуванні священика c. Синявки Сосницької сотні Чернігівського полку наприкінці XVII — на початку XVIII ст., крім шинку (здавався в оренду), крамових лавок, перебувало «поле пахотное — в первой руке две нивы на 8 дней, еще нива на 4 дни, за ровом на менскій шлях, еще нива на 5 дней, нива шовнуковская на 5 дней, нива у лозах на 4 упруга, обложек на 4 косаря; в другой руке, под Александровкою, пива дпя на 3; смежная полю Рубановско- му, нива холимская на 3 дни к воротам; нива петренков- ская на 3 дни; в третьей руке нива холимская под Кучи- новку на 9 дней, нива шовкуновская на 2 дни, нива шовнуковская у дегтярни на 2 дни, нива петренковская на 3 дни» ⁷⁰. Вся орна земля оброблялася за 51 день роботи орача і становила, за нашими підрахунками, 38,2 десятини. Церковні землі збільшувалися шляхом купівлі селянських, міщанських і козацьких нив, одержання їх за заповітом. Наприклад, церква c. Величківки того ж полку в першій половині XVIII ст. мала «поля пахотные: в одной руке на 13 дней; из того на 5 дней куплено, а на 8 — надано; в другой руке наданного поля на 6 дней и куплено на церковные деньги на 2 дни; в третьей — купленное поле на ІО дней.

Зерновим землеробством продовжувала займатися значна частина міщан. Про подібні явища в феодальному суспільстві Ф. Енгельс писав, що ремісник середньовічного міста «сам ще до певної міри селянин, він мае не тільки город, але дуже часто клапоть поля, одну-дві корови, свиней, свійську птицю і т. д.»⁷². Ця оцінка прийнятна і для характеристики лівобережних міщан другої половини XVII ст. У 1666 p. основним заняттям 72 сімей батурин- ських міщан залишалося землеробство. Причому розміри орних земель були різними, про що свідчить кількість робочої худоби в господарствах. Багаті батуринські міщани Г. Авдеев, К. Лук’янов, I. Степаненко, I. Яковлев обробляли поля двома парами волів кожен, а бідні — П. Аниспмов, Д. Клемент’єв, А. Крищонка, Я. Монастирченко — одним волом або конем. Приблизно така ж картина спостерігалася в Києві, Конотопі, Ніжині, Переяславі та інших містах. При цьому значними площами орних земель володіли члени міських урядів — війти, бурмистри, райці, лавники. Маючи по кілька голів робочої худоби, вони могли обробити чималі орні ділянки землі. Конотопський війт I. Трофимов орав землю трьома парами волів i конем, переяславський — I. Степанів — чотирма, носівський — I. Симонов — трьома парами волів і конем ⁷³. Відповідно і запаси зерна були різними. B 1669 p. у ніжинських війта О. Цурковського і бурмистра Я. Іванова куплено для російських ратних людей по 100 четвертей зерна. Це тільки частина зернових запасів великих землевласників, одержаних з їх земель⁷⁴. У той же час житель c. Буди Стародубського полку I. Горілий у 1689 p. мав «полтретядцать коп пшеницы девять коп ячменю шесть возов немолоченного гороху, осмачки три готового збожа» ⁷⁵.

У господарствах багатих землевласників використовувалася праця наймитів. У 1667 p. багатий селянин c. Шуки Полтавського полку Леонтій для оранки своїх земель наймав двох орачів з місцевих селян⁷⁶.

Невеликі площі орних земель мали селяни. Наприклад, у першій чверті XVIII ст. 114 обтівських селян Ніжинського полку володіли землями «на 738 днів». Нескладні підрахунки показують, що в середньому на кожен двір припадало грунтів на 6,4 днів обробітку, або по 4,8 десятини. Площі орних земель коливалися від 0,4 до 18 десятин, а сіножатей — від 2 до 20 возів сіна, що свідчить про нерівномірність забезпечення селянства землею⁷⁹. 3 козацьких полів у селах Атюша, Пальчики, Тростянка Ніжинського полку збиралося приблизно по 20 кіп жита. B другій половині XVIII ст. жителі c. Богодухівки Кропивнянської сотні Переяславського полку засівали: M. Калачник — проса на 65, жита на 30, маку на 12, пшениці на 5 кіп; Ф. Бу- люк — жита на 40; Л. Положай — жита на 45, проса на 20, Г. Булюк — проса на 15; C. Галушка — жита на 20 кіп ⁸⁰.

Головним знаряддям обробітку грунту був дерев’яний плуг із залізними лемешами і череслами. Судячи із зображення в «Учительном евангелии», а також у творі Л. Ба- рановича «Меч духовный», він складався з двоколісного передка, дишла, прямого гряділя з двома ручками, лемеша і чересла ⁸¹. Існували різні конструкції цього плуга — малі і великі. Перші з них використовувалися в лісостеповій зоні, особливо на півдні Полісся, другі — у степових районах. Дерев’яні частини плуга виготовлялися самими селянами, а залізні замовлялися в кузні. Залізні лемеші й чересла коштували досить дорого. B документах часто згадуються факти привласнення «плуговых залез» разом з робочою худобою. B універсалі за 1663 p. власті наказували жителям «не важить в полях людських займовати волов, брати залез плуговых»⁸². Плуг використовувався переважно в господарствах козацької старшини, багатих селян, козаків і міщан, які мали достатню кількість худоби. B плуги впрягали по одній, дві і навіть по три пари волів, що було під сплу лише заможним господарствам.

Поряд з плугом вживалося і рало. Ha відміну від плуга, воно при оранці не перевертало грунт, а розрпвало і розсовувало його по боках, роблячи таким чином борозну. Побутували два основних види рала — безполозове і з полозом. B обох випадках на дерев’яний ральник набивали залізний наральник. У своєму розвитку він пройшов складну еволюцію від простої оковки до більш розвинутих форм 3 втулкою і ширшою лопастю. Рала робилися як одиозубі, так і багатозубі. Найбільшого поширення рало набуло в Південному Поліссі і в зоні Лісостепу. Ним орали, як правило, м’який грунт, впрягаючи одного-двох волів або коней. У незаможних господарствах рало застосовувалося для первинного обробітку грунту, а в багатих — для повторного.

Найпоширенішим орним знаряддям на Лівобережному Поліссі залишалася соха, яка мала багато спільного з сохою сусідніх районів Росії і Білорусії. Вона побутувала поряд з плугом і ралом також у лісостеповій зоні. Типовою для цих районів була двозуба соха. її сошники встановлювалися так, що правий підрізав грунт знизу горизонтально, а лівий — вертикально ⁸³. Під час оранки така соха не перевертала відрізаний пласт землі, а тільки відсовувала його, утворюючи жолобоподібну борозну. У середньому на десятині землі висівалося 1,49 четверті жита і 1,54 четверті пшениці (в другій половині XVII ст. четверть жита становила вісім пудів).

B документах немае даних про врожаї зернових культур на Лівобережній Україні досліджуваного періоду. Лише в одному з них записано, що в Київському полку в 1659 p. намолочували з «всякой копны по четверти Киевской меры» ^S4. Через відсутність інших відомостей про врожаї на Лівобережжі розглянемо врожайність на російських землях, які за природно-кліматичними умовами і технікою обробітку грунту наближалися до лівобережних земель. Середній врожай в 1650—1690 pp. у центрально-чорноземному районі Росії становив: жита — 3,8, вівса — 3,9, ячменю — 3,9, пшениці — 3,7 «сама» ⁸⁵. Відповідно і на досліджуваній території врожаї зернових культур досягали чотирьох «самів».

Хоч у другій половині ХУІІ ст. урожайність підвищилась, але була порівняно низькою для лівобережних земель. Така врожайність зернових культур зумовлювалася насамперед низьким рівнем землеробської техніки та технології обробітку грунту, в основі яких лежали соціально-економічні причини, «бо,— як писав про подібні явища В. I. Ленін,— ведення господарства було в руках дрібних селян, задавлених нуждою, принижених особистою залежністю і розумовою темнотою» ⁸⁶.

Поряд з зерновими культивувалися технічні культури, які давали сировину для виготовлення полотняного одягу. Серед них найпоширенішими були коноплі, які вирощувалися в усіх полках, але найбільше в Стародубському і Чернігівському. B зв’язку із збільшенням попиту на полотняні тканини, викликаного кількісним ростом населення, розширювалися площі під коноплі. Така господарська спеціалізація, що намітилася, зумовлювалася сприятливими природними та кліматичними умовами, близькістю російського ринку з його потребою значної кількості прядива. Спеціалізація вела до появи в феодальному господарстві нових елементів: розвитку товарно-грошових відносин, зміцнення економічних зв’язків українських і російських земель, збільшення числа купців і торгових агентів, підвищення їх ролі в господарському житті краю, прискореного формування українського купецтва.

Тісно пов’язувалося з землеробством городництво. B городах садили буряки, капусту, моркву, салат, редьку, ріпу, гарбузи, огірки, цибулю, часник, пастернак, петрушку, хрін, боби. Частина урожаю городніх культур призначалася для ринку. Поряд з городництвом населення займалося садівництвом. У садах вирощували яблуні, груші, вишні, горіхи, сливи, агрус, порічки, малину. Сади оточували садиби ce- ляп і мііцан. У Переяславі, відзначав у 1654 p. сірійський мандрівник П. Алеппський, «сады безчисленны, потому что при каждом доме есть сад, а также колодец пресной воды, которую поднимають при помощи колеса» ⁸⁷. Особливо великі сади мали світські і духовні феодали. «Мы ехали,— згадував П. Алеппський,— среди безчисленных садов, где были несчетные тысячи ореховых и шелковичных деревьев и множество виноградных лоз. B каждом саду находится жилище его владельца; всего около 4—5 тысяч домов с 4— 5 тысячами садов, и все они составляют владения упомянутого (Києво-Печерського.— Авт.) монастыря» ⁸⁸. Своїми садами славилися також Кропивне, Ніжин, Ольшане, Полтава та інші міста лісостепової і степової зон Лівобережної України. B 1666 p. царськими переписувачами зафіксовано на Переяславщині поряд з «пустыми землями» багато садів, які ніхто не обробляв. Місцевим властям наказувалося фрукти з цих садів продавати, а гроші віддавати в казну. Велику кількість садів мав Київ, що завжди вражало подорожніх. Російський священик I. Лук’янов у своїх нотатках писав у 1701 p., що у Києві «везде сады, винограды». Зібрані фрукти використовувалися у домашньому господарстві та продавалися на ринку. Зокрема, виноград з України вивозився у Москву для потреб царського двору.

B садівництві другої половини XVIl ст. відбувалися важливі зрушення. Вони проявлялися в поліпшенні сортів фруктових дерев, підвищенні їх урожайності, поширенні садівництва на нові землі. Досить часто застосовувалося щеплення дерев. За кражу щеп у Полтавському полку був встановлений штраф у розмірі трьох карбованців за одну штуку⁸⁹. B господарствах старшини, монастирів, багатих міщан, козаків і селян, які мали сади, з великою кількістю фруктових дерев, використовувалася праця найманих садівників. У їх функції входило: садити дерева, робити щеплення, обрізувати гілки, навесні угноювати землю навколо дерев, косити траву, щоб вона не заважала при збиранні фруктів, слідкувати за дозріванням плодів, охороняти сад, збирати врожай і при потребі сушити фрукти ⁹⁰.

Дальшого поширення дістало виноградарство. Плантації виноградних лоз були в Києві, Лубнах, Миргороді, Полтаві та в інших лівобережних містах. 3 часом виноград

почало вирощувати населення Слобожанщини. Існували спеціалісти по розведенню винограду, вміння яких високо цінувалося на Україні. Однак масового поширення виноградарство на Лівобережжі в несприятливих для нього кліматичних умовах не набуло.

Досвід українських садівників переносився і на російські землі. Нерідко російський уряд запрошував на роботу українських майстрів по вирощуванню фруктових дерев. У 1670 p. путивльський воєвода M. Волконський одержав розпорядження Малоросійського приказу відрядити в Москву пушкаря Ф. Батоврі для «строения» царських садів, а також прислати саджанці фруктових дерев. 14 травня цього ж року воєвода відправив у Москву садівника Софронія з черенками груш, яблунь та інших плодових дерев. Посланець Малоросійського приказу I. Савін у 1670 p. спеціально приїздив на Лівобережжя для запрошення бажаючих розводити сади на російських землях. 3 допомогою архімандрита Києво- ГІечерського монастиря I. Гізеля він мав підшукатп в Києві «или где сыщетца, виноградного строения мастера и который сажает дули и груши и сливы и орехи киевские и пасечника самого доброго, ...призвать их волею и говорить им, чтоб они для того строения поехали к Москве из найму...» ⁹¹. Через деякий час у супроводі I. Савіна з Лівобережжя до Москви виїхали два виноградарі і один садівник. Крім того, монахи лубенського Мгарського монастиря Геннадій і Онуфрій погодилися працювати в Ізмайловому під Москвою. Обидва монахи вміли «виноград и сады садити и вщешповати груши и яблака и дули, и иные плоды садовые...» ⁹². B 1673 p у Москву для розведення анісових яблунь їздив полтавський козак О. Раткевич ⁹³.

Важливе місце в сільському господарстві Лівобережної України посідало тваринництво, яке давало населенню висококалорійні продукти харчування, сировину для виготовлення взуття і одягу, тяглову силу, а також основне органічне добриво — гній, без якого було неможливе підвищення врожайності зернових культур. Порівняно з довоєнними роками в тваринництві сталися певні зміни. Головну роль у його розвитку почали відігравати козацька старшина, монастирі, багаті козаки, міщани і селяни. 3 кількісним ростом населення, активізацією господарського освоєння земель збільшувалася кількість волів, коней, корів, свиней, овець і кіз. У бідняцьких і середняцьких господарствах тваринництво носило переважно натуральний характер. Звичайно, частина продукції і від них поступала на ринок, але це не змінювало натурального в цілому їх характеру.

Елементи товарного виробництва виразніше проявлялцся

в господарствах багатих козаків, міщан і селян. У 60-і pp. XVII ст. багаті козаки з Полтави H. Коваленко і Я. Дерка- ченко, крім волів, коней і корів, мали відповідно по 20 і 26, міщанин Ф. Дядечко — 20, два козаки з c. Колонтаева Полтавського полку — майже 200 овець. Міщанин з м. Полтави C. Хрибтиченко відгодовував для продажу на ринку 30, а Д. Максимович з містечка Вороньків — 80 свппей. У господарствах селян Овдія з c. Каплинців і Кирюші з м. Пиряти- на Лубенського полку в 1683 p. випасалося відповідно 48 і 20, а козака (прізвище якого невідоме) з Полтавського полку — до 200 овець ⁹⁴. Усі з названих власників худоби тримали найнятих пастухів, а також брали сезонних робітників для заготівлі сіна тваринам на зиму. B 1665 p. овечі отари жителів Полтави K. Марченка пасли два, Денисенка — один і Демченка — один наймит⁹⁵. У 1688 p. багатий козак з Полтавського полку мав 200 кіз, шерсть і м’ясо яких призначалися для продажу. Доглядали тварин, заготовляли для них корми чотири челядники. B цьому випадку ми маємо справу з товарним господарством, у якому використовувалася вільнонаймана праця ⁹⁶.

«Славетний пан» з Лубенського полку Г. Грек у 1688 p. доручив якомусь Л. Котурженку продати на ярмарку в Глинському кілька десятків волів на тисячу золотих. У багатого селянина того ж полку В. Олепюка в 1690 p. було 8 коней, лошак, 78 волів, 4 корови, 2 назимки, 10 овець, 5 штук сукна, багато кримської солі. Відгодовувані в господарстві воли планувалося продати в Гданську. Тваринництво становило головну статтю прибутку господарства В. Оле- нюка, хоч останній займався торгівлею й іншими товарами, маючи найтісніший зв’язок з ринком. Для догляду за такою кількістю худоби В. Оленюк мусив тримати наймитів, а то й торгових агентів ⁹⁷.

Товарним тваринництвом займалися переважно козацька старшина і монастирі. Захопивши значні земельні угіддя, вони використовували їх для випасу власної худоби і заготівлі сіна. Ha початок XVIII ст. вже склалися великі старшинські господарства зі значною кількістю худоби. B лубенського полковника M. Маркевича в цей час нараховувалася тисяча овець, яких доглядали наймити. Одержана шерсть продавалася на суконні мануфактури, що давало полковнику значні прибутки. Чимало худоби мали й інші старшини. Зокрема, на землях I. Забіли під Коропом челядники доглядали велике «стадо неученое» коней. У переяславського полковника C. Томари в 1715 p. випасалося не менш як 140 коней, 350 голів великої рогатої худоби, 2100 овець, 280 свиней, а у вдови генерального хорунжого

G5

5 5-2803

I. Сулими — 52 коня, 96 корів, 44 волів, 340 овець і кіз ⁹⁸.

B окремих старшинських господарствах розводили породисту худобу та коней. Зокрема, на хуторі В. Кочубея під Полтавою на початку XVIII ст. існував кінний завод, звідки в 1720 p. викрадено 60 кращих коней". Дешевизна робочих рук, володіння значними пасовищами і луками сприяли перетворенню тваринництва в одну з прибуткових галузей старшинських господарств.

Власниками значної кількості худоби були також монастирі, зокрема Густинський. У XVIII ст. йому належали 91 кінь, 21 віл, 41 корова, 521 вівця. Для них на зиму заготовлялося до 100 стокопицевих скирт сіна. Накосити, висушити і скласти таку масу трави можна було тільки при наявності багатьох робочих рук з числа залежних або найнятих селян. Про використання наймитів при заготівлі сіна писали й сучасники. Зокрема, K. Зіновіїв з цього приводу зазначав, що власники сіножатей часто мусили «косаров затягати». Установився і розмір плати за робочий день. Ha батьківщині K. Зіновіїва вона дорівнювала п’яти чехам і трьом грошам ¹⁰°. Згрібали сіно, складали ного в копиці та скирти «гребці», як правило, чоловіки. Застосування найманої робочої сили сприяло поглибленню товарно-грошових відносин у сільському господарстві.

У тваринництві намітилася певна спеціалізація. B лісовій і лісостеповій зоках розводили переважно коней, у степовій — волів. Спеціалісти по догляду за худобою цінувалися досить високо. Про це свідчить, зокрема, царський указ від 1664 p., в якому російським воєводам на Україні наказувалося найняти на службу і відправити в Росію «черкас которые бы умели водить животину и дворовые всякие птицы и к ним держать береженье» ¹⁰¹. Про доглядачів худоби К. Зіновіїв писав, що вони:

же стад конских у полях дозорах мают.

I у полях при конях завше и ночуют:

и жеб не згинув котрий, з пилностю патрують ¹⁰².

Такі спеціалісти використовувалися в господарствах, де розводпли породисту худобу,— I. Забіли, В. Кочубея, I. Мазепи, I. Самойловича, П. Рославця та інших старшин. Ha хуторі сотника Піковця поблизу c. Лукім’я Лубенського полку худобу доглядали найняті «стадник, ричич (спеціаліст по догляду і розведенню корів.— Aer.), скотар і два овчара» ^І03. Спеціалістам-тваринникам давали, як правило, натуральну плату. Селекційна робота тваринників, яка активізувалася в другій половині XVII ст., сприяла поліпшенню молочно- м’ясної продуктивності тварин, повнішому забезпеченню на-

Тісно зв’язаними з сільським господарством були бджільництво, рибальство і полювання. B бджільництві поряд з пасічництвом існувало і бортництво, перше з них переважало в лісостеповій, друге — в лісовій зонах. Бджільництвом займалися всі стани суспільства — селяни, міщани, козаки, феодали, одержуючи від нього значні прибутки. Пасіками володіли жителі Батурина, Березані, Гоголева, Переяслава та інших міст і сіл краю. B 1666 p. у Полтаві, крім офіційно зафіксованих переписувачами 185, власті виявили ще 600, а в Батурині, Конотопі, Нових Млинах — 509 вуликів ^Шб. Крім того, в навколишніх лісах селяни, міщани і козаки мали багато «бортних вотчин». Зустрічалися цілі села, населення яких займалося переважно бортництвом. Це — Вахромеєвичі, Верхуша, Тихановичі, Туря тощо. B жодного з бортників цих сіл переписувачі в 1666 p. не виявили робочої худоби, що свідчить про те, що головним засобом їх існування було бджільництво. Bci вони платили медовий оброк. У тому ж році царські воєводи зібрали в Бобровиці, Козельці, Острі — приблизно 27, Лубнах — 10, Миргороді — 6, Чернігові — 5, Новгороді-Сіверському — 47, Стародубі «за книгами» — 4 і «за сказками» — 164 пуди меду. Всього в Москву тоді вивезено понад 276 пудів меду ¹⁰⁷.

селення продуктами харчування, а промисловості — сировиною.

Загальна кількість худоби на Лівобережній Україні була порівняно значною. Взимку 1677 p. кожен з 10 козацьких полків вислав для перевезення прппасів з Севська до Києва по 3 тис. підвід, запряжених 6 тис. коней '⁰⁴. Тобто в усіх міщанських і селянських господарствах нараховувалося не менш як 60 тис. коней. У другому Кримському поході брало участь 50, а в поході 1704 p.— 150 тис. переважно кінних козаків. Крім того, в обозі рухалося кілька десятків тисяч підвід, запряжених кіньми. I. Мазепа, перейшовши на бік шведського короля Карла XII, наказав зібрати для потреб шведської армії тільки з одного Лубенського полку 240 тис. волів і 40 тис. свиней ¹⁰⁵. *

Великі пасіки заводили старшина і духовенство. У 1682 p. I. Самойловпч купив «ще дерева на полтараста бортного... на которых бджол садили пасекою» ¹⁰⁸. Тобто в цьому випадку відбувалося типове для бджільництва другої половини XVII ст. явище — заміна бортництва пасічництвом, що вело до збільшення збору меду, а відповідно і товаризації старшинських господарств. 3 його пасік під Глуховом у 1687 p. одержано 59 діжок меду ¹⁰⁹. Ha першу чверть XVHI ст. у I. Забілн склалися величезні пасіки: під c. Обмачів у нього стояли 238, а під c. ІІогорілівка Ніжинського полку —

186 вуликів. Дозволяючи селянам і козакам влаштовувати пасіки в своїх лісах «а території Батуринської сотні, Нов- город.-Сіверський монастир змушував їх платити податок медом і воском. Крім того, монастир мав і власні пасіки, з яких одержував багато меду ^П0. Після смерті ніжинського протопопа M. Филимоновича серед його майна в 1669 p. виявилось 43 кадки меду вагою 132 пуди ^1И.

Для ведення бджільництва старшина і монастирі використовували залежних або найнятих пасічників. Так, у самарського сотника Полтавського полку протягом ряду років працював один, а в полтавського попа I. Святайла — два найняті пасічники. Запровадження пасічництва вело до застосування нових прийомів у догляді за бджолами. Bce частіше застосовувалася підгодівля бджіл і схованка їх на зимівлю в льохи або спеціально викопані ями.

Певну роль в економічному житті краю продовжувало відігравати рибальство. Цьому сприяла густа мережа великих і малих річок, а також озер, заплав та інших природних водоймищ. Рибальством займалося багато жителів міст і сіл. Для частини з них воно стало головним заняттям. За рибні угіддя велася невщухаюча боротьба, переможцями з якої виходили, як правило, представники панівних верств суспільства, що користувалися підтримкою місцевих і центральних властей. Зокрема, в 1659 p. прилуцький полковник відібрав у Демка з села Підвисоке «із» на p. Удаї і передав його монахам Густинського монастиря. Значну кількість багатих рибних угідь захопили інші монастирі (Києво-Печерський, Братський, Пустинно-Микільський) й міські магістрати. Царський уряд у 1671 і 1680 pp. заборонив стрільцям і рейтарам київського гарнізону, а також міщанам ловити в Дніпрі рибу на ділянках, що належали Києво-Печерському монастирю. Киянам дозволялося вести лов риби в семивер- стовій зоні в районі Києва. Але і в цьому випадку десята частина улову йшла київському митрополиту, решта продавалася на подільському ринку, берегах Дніпра і Почайни, де велася жвава торгівля й іншими товарами. Чернігівські міщани мали право рпболовлі лише за межами двовєрстової зони на Десні в районі Чернігова. Ha Остерський замок у 1652 p. з кожпого «ізу» давалося по десятому осетру, а також кожна білуга, біла ж риба поступала власнику знарядь .лову. Крім того, остерському старості місцеві міщани мали раз у рік ловити рибу в Містському, а волохи — в Крехає- вому, Черпиному, Ялмуциному озерах ^І12.

У багатьох випадках рибальство мало товарний характер. У 1670 p. лубенський міщанин візна продаж у Лубни із Запоріжжя 78 осетрів, сім білуг, дві стерляді, п’ять «спи- нок», три пари баликів, двох коропів, «крошені полтренад- цать голов» ^П3. Міщанин мав помічників, які служили в нього за відповідну плату. Жителі Полтавського полку систематично ловили рибу в лівих притоках Дніпра, для чого на кілька тижнів залишали домівки. Восени 1706 p. M. Ky- релеха, 10. Коляда, П. Гриненко і запорожець X. Денисенко виловили в Орелі багато риби і, доставивши її в Полтаву, продали оптовому перекупнику Л. Хилобокову. Створювалися рибальські артілі на чолі з власниками знарядь лову або найдосвідченішими рибалками. Власник великого неводу з м. Диканьки Полтавського полку зібрав артіль з 10 чоловік і протягом кількох років наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ловив рибу в Орелі. Добута риба продавалася на ярмарках в Полтаві, Кременчуці, Диканьці, а виручені кошти ділилися між членами артілі. Неводничий одержував пай більший, ніж інші рибалки.

Неводпичому, як й іншим організаторам промислу, навіть необов’язково було самому брати участь у рибальстві. Зокрема, сотник Самарської сотні того ж полку давав харчі і віз для перевезення рпби, а за це одержував частину улову. Житель Полтави K. Денисенко на початку XVIII ст. віддавав обозному Полтавського полку половину грошей, виручених за продану рибу. Козацька старшина все частіше займалася розведенням риб у власних водоймах¹¹⁴. Великі ставки, риба з яких використовувалася в старшинських господарствах, мали у Переяславському полку Д. Райча, Л. Полуботок та інші старшини ¹¹⁵.

Допоміжну роль у господарстві більшості населення Лівобережної України відігравало полювання, досить поширене на всій її території. Ha Лівобережному Поліссі прибутковим було полювання на бобрів. Мисливці c. Боденковичів під Остром брали за зиму до 20 цих цінних хутрових звірів. Боброві гони зберігалися також у другій половині XVII ст. під Виповзовом, Крехаєвом та іншими населеними пунктами Чернігівщини ^И6. Полюванням на бобрів займалися переважно мисливці-бобровики. B 1666 p. у Острі існував 21 двір бобровників, які віддавали в казну половину впольованої здобичі. B окремих випадках вони діставали монопольне право на полювання. B 1723 p. отаман «бобровників» Г. Іванович одержав гетьманський універсал, який дозволяв йому і його товаришам «волное ловлене водних зверков бобров» у річках Бєседа, Івот, Іпуть, Сож, Убедь, незалежно від того, по чиїх землях вони протікали — духовних чи світських феодалів, Ще в 1731 p. у Верхоліссі та Олександрівці під Сосни- цею жили «бобровники», названі представниками влади бідними людьми ¹¹⁷.

186 вуликів. Дозволяючи селянам і козакам влаштовувати пасіки в своїх лісах на території Батуринської сотні, Нов- город-Сіверський монастир змушував їх платити податок медом і воском. Крім того, монастир мав і власні пасіки, з яких одержував багато меду¹¹⁰. Після смерті ніжинського протопопа M. Филимоновича серед його майна в '1669 p. виявилось 43 кадки меду вагою 132 пуди ^1П.

Для ведення бджільництва старшина і монастирі використовували залежних або найнятих пасічників. Так, у самарського сотника Полтавського полку протягом ряду років працював один, а в полтавського попа I. Святайла — два найняті пасічники. Запровадження пасічництва вело до застосування нових прийомів у догля,ці за бджолами. Bce частіше застосовувалася підгодівля бджіл і схованка їх на зимівлю в льохи або спеціально викопані ями.

Певну роль в економічному житті краю продовжувало відігравати рибальство. Цьому сприяла густа мережа великих і малих річок, а також озер, заплав та інших природних водоймищ. Рибальством займалося багато жителів міст і сіл. Для частини з них воно стало головним заняттям. За рибні угіддя велася невщухаюча боротьба, переможцями з якої виходили, як правило, представники панівних верств суспільства, що користувалися підтримкою місцевих і центральних властей. Зокрема, в 1659 p. прилуцький полковник відібрав у Демка з села Підвисоке «із» на p. Удаї і передав його монахам Густинського монастиря. Зпачну кількість багатих рибних угідь захопили інші монастирі (Києво-Печерський, Братський, Пустинно-Микільський) й міські магістрати. Царський уряд у 1671 і 1680 pp. заборонив стрільцям і рейтарам київського гарнізону, а також міщанам ловити в Дніпрі рибу на ділянках, що належали Києво-Печерському монастирю. Киянам дозволялося вести лов риби в семивер- стовій зоні в районі Києва. Але і в цьому випадку десята частина улову йшла київському митрополиту, решта продавалася на подільському ринку, берегах Дніпра і Почайни, де велася жвава торгівля й іншими товарами. Чернігівські міщани мали право риболовлі лише за межами двоверстової зони на Десні в районі Чернігова. Ha Остерськин замок у 1652 p. з кожного «ізу» давалося по десятому осетру, а також кожна білуга, біла ж риба поступала власнику знарядь лову. Крім того, остерському старості місцеві міщани мали раз у рік ловити рибу в Містському, а волохи — в Крехає- вому, Черниному, Ялмуциному озерах ^ш.

У багатьох випадках рибальство мало товарний характер. У 1670 p. лубенський міщанин віз на продаж у Лубнп із Запоріжжя 78 осетрів, сім білуг, дві стерляді, п’ять «спи- нок», три пари баликів, двох коропів, «крошені полтренад- цать голов» ^П3. Міщанин мав помічників, які служили в нього за відповідну плату. Жителі Полтавського полку систематично ловили рибу в лівих притоках Дніпра, для чого на кілька тижнів залишали домівки. Восени 1706 p. M. Ky- релеха, 10. Коляда, П. Гриненко і запорожець X. Денисенко виловили в Орелі багато риби і, доставивши її в Полтаву, продали оптовому перекупнику Л. Хилобокову. Створювалися рибальські артілі на чолі з власниками знарядь лову або найдосвідченішими рибалками. Власник великого неводу з м. Диканьки Полтавського полку зібрав артіль з 10 чоловік і протягом кількох років наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ловив рибу в Орелі. Добута риба продавалася на ярмарках в Полтаві, Кременчуці, Диканьці, а виручені кошти ділилися між членами артілі. Неводничий одержував пай більший, ніж інші рибалки.

Неводничому, як й іншим організаторам промислу, навіть необов’язково було самому брати участь у рибальстві. Зокрема, сотник Самарської сотні того ж полку давав харчі і віз для перевезення риби, а за це одержував частину улову. Житель Полтави K. Денисенко на початку XVIII ст. віддавав обозному Полтавського полку половину грошей, виручених за продану рибу. Козацька старшина все частіше займалася розведенням риб у власних водоймах¹¹⁴. Великі ставки, риба з яких використовувалася в старшинських господарствах, мали у Переяславському полку Д. Райча, Л. Полуботок та інші старшини ¹¹⁵.

Допоміжну роль у господарстві більшості населення Лівобережної України відігравало полювання, досить поширене на всій її території. Ha Лівобережному Поліссі прибутковим було полювання на бобрів. Мисливці c. Боденковичів під Остром брали за зиму до 20 цих цінних хутрових звірів. Боброві гони зберігалися також у другій половиніХѴІІ ст. під Виповзовом, Крехаєвом та іншими населеними пунктами Чернігівщини¹¹⁶. Полюванням на бобрів займалися переважно мисливці-бобровики. B 1666 p. у Острі існував 21 двір бобровників, які віддавали в казну половину впольованої здобичі. B окремих випадках вони діставали монопольне право на полювання. B 1723 p. отаман «бобровників» Г. Іванович одержав гетьманський універсал, який дозволяв йому і його товаришам «волное ловлене водних зверков бобров» у річках Бесєда, Івот, Іпуть, Сож, Убедь, незалежно від того, по чиїх землях вони протікали — духовних чи світських феодалів. Ще в 1731 p. у Верхоліссі та Олександрівці під Сосни- цею жили «бобровники», названі представниками влади бідними людьми ¹¹⁷.

У другій половині XVII ст. сільське господарство Лівобережної України продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом. Під впливом все зростаючих потреб населення у хлібі підвищувалась і роль зернового землеробства в економічному житті краю. Розширювалися площі орних земель, у результаті чого збільшувалася кількість вирощеного зерна. Bce виразнішого товарного характеру набувало тваринництво в господарствах козацької старшини, шляхти, багатих козаків і селян. Зернове землеробство і тваринництво все повніше задовольняли потреби промислів у сільськогосподарській сировині. Садівництво, рибальство, полювання і бджільництво, як і раніше, мали допоміжне значення у господарській діяльності людей і серйозно не впливали на стан економіки Лівобережної України.

3.