9.4. Речеве право

Всі речі поділялись на дві категорії: речі сакрального права і речі людського права (Гай. Інституції. 2. 2); останні, в свою чергу, поділялись на речі публічні та приватні (Гай. 2.

Публічні речі були вилучені з обігу і не могли належати комусь на праві власності, оскільки вважалися такими, що належать всьому суспільству громадян (Гай. 2. 11).

Що стосується речей приватного права, то вони могли бути: рухомі та нерухомі, подільні та неподільні, прості та складні, родові та індивідуально-визначені, ті, що споживаються і ті, що не споживаються, головні та другорядні тощо.

Найголовнішим в системі речевих прав Риму є право власності, яке, стосовно до приватного права епохи принципату, можна визначити лише приблизно як встановлення максимально повного володарювання особи над річчю, доповнене правом визначати юридичну та фізичну долю останньої.

В період Пізньої Республіки цей інститут зазнав істотних змін, що пов'язані з подіями, які відбувалися в житті тодішнього Риму. Зміцнення Римської держави, зростання громадського земельного фонду, в свою чергу, тягне розширення практики надання земельних ділянок з його складу приватним особам. Власність на землю все більше індивідуалізується. Впродовж 121-111 рр. до н. є. з'являються три аграрних закони, якими був скасований принцип невідчужуваності колишніх земель громадського фонду, наданих приватним особам; закріплено права приватного власника землі: иіі, ?гиі, ЬаЬеге, роззійеге (користуватися, отримувати плоди, мати, володіти); скасовано обов'язок власників колишніх громадських земель сплачувати земельний податок; закріплена можливість переходу земельної ділянки у спадщину тощо. Таким чином, в цей період формується індивідуальне право приватної власності.

Разом з тим, характер цього процесу був складним, а іноді й непослідовним.

Так, індивідуалізація власності, ускладнення пов'язаних з цим відносин на певному етапі ведуть до своєрідного «розщеплення» єдиної колись категорії права квіритської власності.

136

режиму мають землі власне римські і провінційні: перші, як зазначалось, звільнені від податку, з провінційних стягується спеціальний податок — зіірепсііит або ігіЬиїит. Крім того, в деяких джерелах згадується можливість подвійного «домінія» (володарювання) над рабом: на підставі цивільного права і на підставі права бонітарного.

Таке зовнішнє ускладнення відносин власності призвело до виникнення в романістиці точки зору, згідно якій власність існувала в римському приватному праві у чотирьох видах: квіритська, бонітарна (або ж преторська), провінційна та власність перегринів.

Однак аналіз першоджерел, а також дані досліджень останнього часу в цій сфері дозволяють сумніватися в правомірності такої диференціації.

По-перше, некоректними є підстави та критерії класифікації. Наприклад, провінційна власність виокремлена тільки за єдиним критерієм, що відрізняє її від римської власності, — оподаткованістю, а власність перегринів — за критерієм масиву нормативного матеріалу, що застосовується.

По-друге, стосовно так званої бонітарної, або преторської, власності, вживається некоректне позначення. Як свідчать останні дослідження першоджерел, римські юристи, що користувалися юридичною термінологією в її суворому та чіткому значенні, ніколи не кваліфікували бонітарного господаря речі, як власника. Терміна «бонітарна», або «преторська», власність римське право не знало. Вперше його використав Теофіл, візантійський юрист VI ст. н. є. у парафразі Інституцій. Що ж стосується сутності «бонітарної власності», то за своїм характером вона є добросовісним посіданням, що є, до речі, підставою для набуття права власності за давністю володіння.

Таким чином, можна зробити висновок про помилковість розмежування у римському приватному праві декількох видів права власності. Думається, що згадуване «розщеплення» пов'язане не з реальним існуванням кількох видів власності (права власності), а є спробою екстраполювати сучасні підходи, поняття, категорії на давньоримську основу.

Оскільки у римській юриспруденції були відсутні уявлення, адекватні сучасному праву власності, то для

<

137

розуміння сутності цього інституту у римському праві варто не прагнути абстрактного визначення, а краще з'ясувати характерні риси відповідних відносин.

Зокрема, серед них римські правознавці називали такі:

1. Безпосередня влада над річчю.

користуватися або розпоряджатися нею, власнику

немає необхідності звертатися до інших осіб.

2. Абсолютна влада над річчю, яка, втім, може бути

обмежена в інтересах суспільства або третіх осіб (сер

вітути тощо).

3. Абсолютний захист прав власника від порушень

з боку «всіх і кожного».

4. «Еластичність» права власності — його здатність

до відновлення після припинення обмежень, встанов

лених законом або угодою.

5. Можливість для власника використовувати

позитивні якості речі.

6. Можливість отримувати та використовувати на

свій розсуд плоди, які дає річ, в тому числі — отриму

вати доходи від її використання.

7. Можливість для власника розпоряджатися на

лежними йому речами, визначаючи їх фізичну та

юридичну долю.

8. Можливість (право) власника витребувати свою річ від особи, що утримує цю річ без законних підстав, а також вимагати усунення порушень прав власника за допомогою негаторного та прогібіторного позовів.

До переліку правоможностей власника не входило посідання (володіння), котре могло існувати окремо від права власності.

У класичному римському праві спектр засобів набуття права власності значно розширився.

Насамперед, тим, що всі способи придбання права власності поділяються на первісні, при яких право власності виникає вперше і, тому, не залежить від прав інших осіб, та вторинні (похідні), при яких право набувача ґрунтується на праві іншої особи, виникає з права колишнього власника.

До первинних способів набуття права власності належали: окупація — присвоєння безгосподарних речей; скарб (тезаурус) — заховані цінності, хазяїн яких не відомий; специфікація — переробка, тобто створення

138

нової речі зі старої; ацесія — приєднання речей, коли одна річ стає складовою іншої речі; изисаріо — набу-вальна давність.

До вторинних засобів набуття права власності відносили: набуття речей за договором та набуття речей шляхом спадкування.

Серед договірних форм набуття права власності в джерелах класичного періоду зберігаються знайомі з цивільного права манципація, цесія та традиція.

Припинялося право власності за різними підставами: загибеллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням речей з обігу, втратою права власності проти волі власника (наприклад, при конфіскації) тощо.

У період класичного права з'являється категорія загальної власності — (соттипіо або рго ІПЙІУІЗО), суть якої Цельз — син сформулював так: «...Не може бути власності або посідання двох у повному обсязі, однак вони мають власність в частці на весь предмет неподільно» (Д. 13. 6. 5. 15).

Поступово були сформульовані загальні положення спільної власності. її учасники мали право спільного користування речами. Плоди і доходи розподілялись пропорційно часткам у праві власності. Управління та розпорядження спільними речами проводилось за взаємною згодою.

Істотними гарантіями інтересів учасників спільної власності були два повноваження: 1). Кожний з них міг заборонити іншим розпоряджатися спільною власністю (Д. 10. 3. 28); 2). Кожний міг вимагати поділу спільної власності, крім випадків, коли інтерес самої речі, її якості потребують тимчасового недопущення такого поділу (Д. 10. 34). В останньому випадку тому, хто хотів поділу, сплачувалась компенсація.

В разі поділу спільна власність припинялася. Ідеальні частки перетворюються на частки реальні, тобто йдеться вже не про частки у праві, а про право власності окремої особи на частину речі.

139

Досить різноманітною і ефективною була система захисту права власності. Найбільш типовими у ній були три речево-правових позови: віндикаційний, нега-торний, прогібіторний.

Віндикація являла собою вимогу власника про повернення речі з чужого незаконного володіння. Іншими словами, це позов неволодіючого власника до володіючого невласника.

Негаторний позов забезпечував усунення перепон у здісненні права користування своєю річчю, яка на момент порушення знаходиться у власника.

Прогібіторний позов — це позов про «заборону на майбутнє». Він схожий на негаторний позов, але відрізняється від нього тим, що міг бути пред'явлений тоді, коли порушення права власності ще не відбулося, але загрожує в майбутньому (Д. 39. 1).

До речевих позовів належав також асііо іп гет РиЬИсіапа, котрий за змістом практично був тотожнім віндикаційному, але стосувався конкретних випадків. Зокрема, він був засобом захисту інтересів так званих бонітарних власників і посесорів, яким річ була передана на законних підставах, якщо у набувача не виникло права на цивільний позов (Д. 6. 2. 1-15).

Посідання (роввеззіо) у римському приватному праві трактувалося як фактичне володіння річчю з наміром володіти нею для себе, а не для когось. Для того, щоб певний фактичний або юридичний стан міг бути визнаний посіданням, необхідно існування двох елементів: 1) согриз роззісіепсіі — володіння річчю, тобто можливість у будь-який момент здійснити на неї потрібний вплив (при цьому саме в даний момент річ у володаря може бути відсутня); 2) апіпшз роззісіепсіі — намір особи володіти річчю саме для себе, а не для когось іншого. Якщо такий намір існує, то вже не має значення існування правових підстав. Посідання, таким чином, можливе навіть у недобросовісного набувача. Але якщо особа володіла річчю без наміру володіти нею для себе, то це вже вважалося не посіданням, а простим триманням (йеіепііо).

Практичне значення розмежування посідання і тримання було в тому, що посесор мав можливість самостійного захисту — за допомогою преторських інтердиктів, тоді як детентор міг захистити своє право користування речами лише спираючись на право власності особи, що передала йому у користування річ.

Як вже зазначалося, у приватному праві посідання розмежовувалось з правом власності. Це знайшло відбиток у формулах — характеристиках цих інститутів: Посідання — «Я маю річ*; Право власності — «Я маю право наріч*. Отже, формула посідання містила вказівку на те, що йдеться не про право, а про фактичний стан речей (котрий все-таки знаходиться у сфері правового регулювання).

Слід звернути увагу на те, що у римському праві визнавали існування декількох видів посідання. Так, виокремлювали посідання пряме та похідне, законне та незаконне. У свою чергу, незаконне посідання могло бути добросовісним і недобросовісним. Добросовісний незаконний посесор не знає і не повинен знати, що володіє річчю неправомірно, недобросовісний — знає або повинен знати про це.

Характерною рисою роззеззіо було те, що воно завжди вважалося таким, що встановлюється вперше особою, що бажає стати посесором. Тому всі засоби встановлення посідання належали до первинних — права законного посесора не залежали від прав попереднього володільця.

Характерними рисами посесійного захисту у римському праві було використання адміністративних методів (інтердиктів претора) і відмова від розгляду питань права на річ при вирішенні спорів, пов'язаних з посіданням. В усякому разі претор не визначав правові підстави посідання річчю, а лише давав інтердикт — розпорядження про зберігання існуючого становища.

Існували різні класифікації інтердиктів. Практично найбільш важливою з них була та, де в основу був по-

140

141

І

кладений напрямок дії інтердикту. За цією підставою розрізняли: інтердикти про утримання посідання, інтердикти про повернення посідання, інтердикти про встановлення посідання вперше.

Характерні риси посідання дозволяють зробити висновок, що у римському праві воно існувало як самостійний інститут, що доповнював право власності, а іноді й суперечив йому. Тому право володіння римські юристи не називали у змісті права власності. Відома «тріада правомочностей», що служить в багатьох правових системах основою визначення права власності, як сукупності прав володіти, користуватися та розпоряджатися річчю, з'явилася пізніше.

Права на чужі речі за римським приватним правом з деякими застереженнями можна поділити на дві групи: І). Права користування чужими речами. Це, головним чином, сервітути, які могли бути персональними або предіальними, а також емфітевзис та суперфіцій, що являли собою обмежені речеві права на землю; 2). Права розпорядження чужими речами, до яких відносили іпотеку, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у випадку неповернення боргу

Поміж названих видів прав на чужі речі, варто звернути увагу на ті, які були сформовані пізніше, за допомогою преторського права і більшою мірою відображали особливості концепції римського приватного права. Це — емфітевзис та суперфіцій.

Емфітевзис (іиз іп а§го уес4і?а1і) з'явився в результаті трансформації оренди земель для сільськогосподарського використання. Ці відносини забезпечувалися персональними позовами, але з часом преторським правом захист з персонального перетворився у речевий, абсолютний (Д. 6. 3. 1-3).

Емфітевзис був відчужуваним, безстроковим («на сто або більше років»), передавався у спадщину, забезпечувався преторським захистом від порушень з боку «всіх і кожного». Щодо здіснення прав емфітевтою існували обмеження, пов'язані зі специфікою предмета емфітев-зису. Зокрема, не можна було вільно продавати таку землю, допускати її погіршення тощо.

Суперфіцій являв собою право зведення на чужій ділянці своїх будівель. Якщо такі ділянки передавались

під забудову державою, це відносилось до публічного права. Але якщо це робили муніципії або приватні особи, виникали приватноправові відносини. Як і емфітевзис, суперфіцій спочатку формувався за зразком оренди, права сторін захищалися персональними позовами. Але з часом претор, враховуючи специфіку відносин, тривалість користування ділянкою, виокремив його з договорів оренди і надав речевий захист — спочатку за допомогою інтердикту, а пізніше — позову, аналогічного віндикаційному. При цьому суперфіціарій отримав захист від порушень з боку будь-якої особи. Таким чином, суперфіцій з персонального права перетворився у право речеве. Як і емфітевзис, він був відчужуваним, безстроковим, переходив у спадок і був забезпечений абсолютним захистом.