9.3. Юридичні особи

Разом з фізичними особами, суб'єктами права могли бути також особи юридичні, найдавніші з яких згадувалися ще в Законах XII Таблиць і найбільш розповсюдженим видом яких в період пізньої Республіки були муніціпп.

В зв'язку з аналізом сутності та значення категорії юридичної особи слід звернути увагу на колізію інтересів, що виникла у цій сфері між державою та фундаментальними положеннями приватного права у процесі утворення юридичних осіб.

В той час, коли приватне право йшло шляхом визнання правоздатності організацій, Римська держава вирішувала для себе проблему свободи спілок.

Якщо в першу половину існування Республіки об'єднання громадян могли створюватися без якихось обмежень, дозволу державних органів тощо, то вже в останньому столітті до н. є. запроваджено низку обмежень, пов'язаних з політичними, релігійними та морально-етичними міркуваннями.

Так, сенатусконсультом 64 року до н. є. були розпущені всі колегії, які після розслідування магістратів були визнані шкідливими для громадського порядку. Через 6 років вони були відновлені, але ще через 2 роки Сенат знов постановив ліквідувати колегії, що перетворилися у політичні клуби. Ще далі пішов Цезар, який ліквідував усі колегії та корпорації, крім найдавніших.

133

Що стосується можливості створення організацій — юридичних осіб на майбутнє, то законом Августа було встановлено загальне правило, згідно якому для створення об'єднань треба було дозвіл Сенату (Д.

І все ж таки на початку Імперії починає формуватися достатньо складна система юридичних осіб. Крім вже відомих раніше муніціпій та приватних корпорацій, права юридичних осіб визнаються за державою, яка пер-сонофікується у скарбниці. Ситуація ускладнюється тим, що деякий час паралельно існують дві скарбниці: державна — Римської Республіки (аегагішп) та ?ізсиз — скарбниця принцепса, який спочатку вважався приватною особою.

Державна скарбниця (республіканська) була суб'єктом публічного права, але скарбниця імператорська — суб'єктом приватного права. На імператора лягала публічно-правова повинність витрачати фіскальне майно на державні потреби. Однак цей обов'язок не відображався на приватноправовому статусі принцепса: юридично він був таким самим власником майна, як і всі інші приватні особи. З часом обидві скарбниці було об'єднано у руках принцепса. Завдяки цьому задовольнялася потреба в єдиному центрі державних коштів та в зближенні їх обігу з майном приватних осіб..

Поступово всі джерела державних доходів концентруються не в аегагіит, а у ґізсиз, що втілює у собі державу як суб'єкта приватного права.

Слід зазначити, що разом з принциповим визнанням фіску суб'єктом приватного права за ним в той же час зберігаються привілеї, підґрунтям яких було скоріш за все існування у її статусі публічно-правових елементів. Так, майно скарбниці не могло набуватися за давністю володіння, її вимоги до боржників задовольнялися перед іншими кредиторами і т. д.

Крім того, юридичними особами з часом стали установи, поштовхом чому було визнання у 380 році християнства державною релігією. За церковними установами визнали право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати у суді тощо. Потім таку правоздатність поширюють на різноманітні приватні (недержавні) благодійні установи — шпиталі, притулки та ін., оскільки вони знаходяться під наглядом церкви.

Загалом, римське право не мало детально розробленого поняття та теорії юридичної особи.

Головні положення, сформульовані римською юриспруденцією щодо юридичних осіб виглядають таким чином:

1). Корпорації (юридичні особи) у сфері приватного права можуть розглядатися як особи фізичні (Д. 50. 16. 16).

2). Юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при виході з неї кількох учасників (Д. 3. 4. 7. 2).

3). Майно корпорації відокремлене від майна її членів і належить їй як особливому суб'єкту (Д. 3. 4. 1. 1; Д. 3. 4. 9).

4). Корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне одного (Д. 3. 4. 7. 1).

5). Корпорація вступає у правові відносини за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чином (Д. 3. 4. 1. 3; Д. 3. 4. 2. 3).

Торкаючись питань участі у цивільному обігу фізичних та юридичних осіб, треба згадати про інститут представництва, за допомогою якого дії одних осіб можуть створювати при певних умовах права та обов'язки для інших осіб.

Існує точка зору, що у Римі представництво тривалий час не мало помітного розповсюдження (І.Б. Новицький).

Але треба взяти до уваги, що представництво на основі закону (обов'язкове), а також на змішаних підставах (добровільно-примусове) було достатньо розповсюдженим в період Імперії (наприклад, представництво від імені юридичних осіб, представництво рабом інтересів хазяїна на підставі преторського едикту та ін.).

Тому більш точним буде твердження, що в римському праві ще не набуло поширення добровільне представництво, в той час як достатньо часто зустрічалося обов'язкове та добровільно-примусове представництво.

134

135