9.5. Спадкування

У класичний період головним залишається спадкур вання за заповітом, але у порядку його складання відбуваються зміни.

Якщо цивільне право було орієнтованим на усну форму, то тепер перевага надається письмовій формі заповіту, котрий складають на дощечках, що покриті воском, та скріплюють потім печатками і підписами свідків.

Поряд з приватними заповітами у період домінату з'являються заповіти публічні, котрі складаються за участю органів державної влади (магістрату, суду і т. п.).

Якщо заповіту не було або його визнано недійсним, застосовується «спадкування при відсутності заповіту». У літературі його іноді іменують «спадкуванням за законом*, але це не точно, оскільки регламентувалося таке спадкування не лише власне законом, але й преторським правом.

Саме у «Постійному едикті» було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

142

143

До першої — належали всі діти покійного, а також особи, які дорівнювались до дітей (наприклад, усиновлені). Причому, до спадкування закликались не лише підвладні, але й еманциповані діти.

Другу чергу складали усі агнати (підвладні небіжчика), що не попали до першої черги, а також патрон вільновідпущеника.

До третьої черги належали когнатські (кровні) родичі спадкодавця, але не далі шостого ступеня. Крім того, у цьому класі спадкоємців діти спадкують після матері, так само як і вона після них.

Нарешті, до четвертої черги належав чоловік (дружина) покійного.

Надалі зберігається визначальна тенденція: когнатські родинні зв'язки все більше враховуються при спадкуванні, натомість агнатська спорідненість втрачає значення.

Слід звернути увагу на існування своєрідної «перехідної» форми між згаданими вище двома видами спадкування — так званого ^обов'язкового спадкування», котре слугувало засобом обмеження й розумного коригування свободи заповідальних розпоряджень в інтересах сім'ї та суспільства.

Обов'язкове спадкування мало два прояви: формально-необхідне спадкування (вимога дотримання спеціальної процедури усунення від спадкування прямих спадкоємців першої черги) та матеріально-необхідне спадкування (встановлення «обов'язкової частки» — виокремлення найближчим родичам певної частки спадку — не менш, ніж чверть, того, що їм припало б, якби не було заповіту).

Спадок відкривався у момент смерті спадкодавця. Прийняти його можна було шляхом відповідної заяви або фактичним вступом у права спадкоємства. Крім того, претор визнавав спадкоємців такими, що прийняли спадок, якщо вони звертались до нього із заявою про введення їх у посідання.

144

На відміну від цивільного права, котре не обмежувало строк для прийняття спадку, преторський едикт передбачав, що воно має бути прийнятим протягом року після смерті спадкодавця.

Загальним правилом було універсальне правонаступ-ництво при спадкуванні. Разом з тим були відомі й випадки сингулярного правонаступництва. Крім відомого ще цивільному праву легата, такий вид правонаступництва мав місце також при іншому виді заповідального відказу — фідеїкомісі — неформальному дорученні помираючого передати щось або зробити щось на користь третьої особи. Спочатку виконання такого доручення залежало лише від порядності спадкоємця, але з часів Августа забезпечення їхнього виконання покладалось на магістратів.

До заповідальних відказів близьким за сутністю було дарування на випадок смерті, за яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.

Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була тогііз саиза саріо. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього розпорядження. Однак вигодо-набувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг вимагати виконання цього розпорядження.