1. Право «старе» и право «проміжне»

Для романської родини права, що формується у XVII-XVIII ст., насамперед на основі права Франції, є характерним досить збалансоване сполучення нових революційних ідей зі «старим» правом (апсіеп сігоіі;), представленим традиційними правовими інститутами, узятими з «писаного» римського права півдня Франції і кутю мів (звичаїв) французького звичаєвого права.

Отже, що відбувається зі старим правом на рубежі Середньовіччя?

Ще з XII ст. закладається основа для поділу французького правового простору на дві приблизно рівні сфери впливу: південних областей з їхнім писаним правом, заснованим на римському праві, і північних — з перевагою германського звичаєвого права (кутюмів).

Межа між цими сферами впливу різних джерел права проходить по звивинах Жиронди паралельно Луарі на схід до Женевського озера. При цьому йшлося саме про межу, а не стіну чи кордон. Регіони з поширеним вживанням Римського права, звісно, мали свої правові звичаї і час від часу застосовували їх. А в областях, де діяли звичаї, Римське право теж не відкидалося цілком, а розглядалося як гаііо зсгіріит, до котрого варто звер-

400

401

татися з метою тлумачення тих питань, на які не дають відповіді кутюми.

При цьому Римське право у Франції застосовувалося тією мірою, наскільки відповідало місцевим звича-. ям півдня, чи було більш ефективним регулятором відносин у порівнянні з кутюмами на півночі.

У 1454 році Карл VII видав ордонанс Монті-ле-Тур (МопШз-іез-Тоигз), відповідно до якого провінційній владі в співробітництві з комісією королівських експертів пропонувалося записати всі місцеві кутюми, а вже записані заново переглянути. І хоча ця робота йшла повільніше, ніж передбачалося, опір окремих провінцій, особливо Нормандії, було зрештою подолано.

Запис кутюмів створив передумови для формування загально французького звичаєвого права (гігоіі соиішпіег соттип), а пізніше і для ЗЛИТТЯ звичаєвого і писаного права.

значення.

Якщо в результаті перепису усіх більш-менш важливих кутюмів правова нестабільність істотно зменшилася, то розходження між провінціями з «писаним правом» і звичаєвим усунути не вдалося. У міру зміцнення абсолютизму у Франції все частіше відчувалися негативні наслідки правової роздробленості й усе настійніше ставала потреба в створенні єдиного загально французького цивільного права.

Вирішальну роль у поступовому становленні загаль-нофранцузького права зіграли відомі юристи, не тільки професори, але і практики: адвокати, експерти, королівські чиновники і судді. Серед теоретиків варто назвати насамперед Дюмулена і Кокіля, які активно використовували порівняльно-правовий метод при аналізі та коментарі колізій французького права.

Але не менш важливу роль у розвитку традиції права тут відіграв впливовий стан юристів-практиків, що вважали себе союзниками королівської влади, були зацікавлені в створенні єдиної королівської юстиції і відкрито виступали прихильниками національного права.

На противагу Німеччині, юридичний стан у Франції не допустив обюрокрачування суддів. Французьке пра-

во створювалося в основному практиками, будь то судді Паризького суду, адвокати чи автори Літературних праць. Це право, однак, не поривало свого зв'язку з римським правом, використовуючи його відточені поняття, а коли було необхідно, і матеріально-правові норми і зберігаючи у той же час велику частину національного права.

Але ще більше значення для розвитку традиції права мали праці юристів XVII і XVIII ст.

Насамперед, це Буржон, паризький адвокат і блискучий знавець кутюму свого рідного міста. У 1720 році він написав авторитетну роботу під характерною назвою «Загальфранцузьке право і паризький кутюм, зведені до правових принципів». Інший юрист — Дома, що був чистим теоретиком, далеким від практики, з філософським складом розуму, зазнав сильний вплив свого друга Паскаля, у праці «Цивільні закони і природне право» (1689) систематизував норми Римського права, що відповідали вимогам часу у світлі природно-правових ідей.

Але найбільше значення мали праці Потьє, котрий блискуче знав Римське і місцеве звичаєве право, і численними (хоча дещо еклектичними) статтями про зобов'язальне право, купівлю-продаж, найом, дарування і т. д.

Правова єдність французького права певною мірою була досягнута також за допомогою королівських ордо-нансів (указів). До XVI ст. ці укази стосувалися ленно-го права, процесу і судоустрою. Але тепер ними стало регулюватися і матеріальне цивільне право.

Так, у XVII ст. було видано ордонанс про торгівлю (1673) і Морський кодекс (1681, присвячені регулювання торгового і морського права. Ці акти фактично заклали основу для розмежування цивільного права від торгового і створення таким чином дуалізму приватного права. Три важливих ордонанси у галузі приватних відносин були розроблені за Людовика XV його канцлером Дагусі. Один стосувався права дарування (1731), другий і третій — спадкового права (у тому числі, фідеї-коміса).

Незважаючи на ці зусилля, процес уніфікації цивільного права Франції напередодні революції був далекий

402

403

від свого завершення. Як і раніш, залишалася прірва між писаним правом і кутюмами.

Велика французька революція, що входила до рубіжного для Західної традиції права кластеру європейських революцій, привела до створення «проміжного» права.

«Проміжним» (іпіегтесііаіге) називалося право часів революції між скликанням Установчих зборів 1789 р. і захопленням влади Наполеоном Бонапартом, яке набрало сили у 1799 році. Це право у лічені роки зруйнувало старий соціальний порядок. Абсолютна монархія, король, дворянство, духівництво, судовий стан, старий адміністративно-територіальний поділ на провінції, феодальне земельне право, судова система, податкова система — усі ці інститути старого режиму були в короткий час знищені. їхнє місце зайняв суспільний ідеал Освіти, як його розуміли Дідро, Вольтер і Руссо: індивід, як розумна і самостійна, відповідальна за свої дії, істота, від народження має невід'ємне право на свободу совісті, віросповідання, на здійснення економічної діяльності. Між ним і державою більш не стоять проміжні станові об'єднання старого режиму.

Здійснюючи ці вимоги, революційний законодавець у перші роки діяв занадто радикально в області індивідуальних цивільних прав. У 1791 р. декретом Установчих зборів були скасовані безоплатно усі феодальні повинності, право первородства і закони про спадщину, що встановлюють особливі привілеї в залежності від віку і статі. Одночасно в спадковому праві встановлювався зрівняльний принцип. При цьому ще залишалися можливості у заповіті віддати перевагу одним особам перед іншими чи відкласти видачу спадщини на довгий термін. Прагнучи домогтися розділу маєтків, у 1793 р. Конвент скасував навіть свободу дарування і заповіту.

У сімейному праві революційний законодавець був не менш радикальним. Батьківська влада, що у провінціях писаного права поширювалася і на повнолітніх, була скасована як несумісна з правами людини. Обмеження канонічного права щодо шлюбів були значною мірою ослаблені. Вимоги до укладення шлюбів, згоди батьків, були зведені до мінімуму. Сам шлюб розглядався як

«цивільний договір» (сопігасі СІУІІ). ВІДПОВІДНО КОЖНИЙ з подружжя міг заявити про розірвання договору і зажадати розводу: досить було заявити про «розбіжність темпераментів чи характерів». Було введене обов'язкове цивільне одруження. Позашлюбні діти, визнані своїми батьками, наділялися рівними правами з законона-родженими.

Одним з найбільш важливих програмних вимог революції із самого початку стало створення уніфікованого цивільного права. Вже Установчі збори проголосили: «Варто розробити цивільні закони, єдині для всього королівства».

У 1793 р. Камбасерос підготував перший проект. Він містив 697 статей і був настільки всеосяжний і складний, що було висунуто вимогу розробити «більш просту і більш філософську концепцію». Другий проект, розроблений Камбасеросом через рік, містив 297 статей, але здався Національному конвенту занадто лапідарним. Тоді Камбасерос представив у 1796 році «Раді п'ятисот» — законодавчому органу, створеному відповідно до конституції Директорії, — третій проект, обговорення якого надовго затяглося і було перервано в зв'язку із приходом до влади Наполеона наприкінці 1799 року.

Відтак починається історія створення Кодексу Наполеона.