8. Формування філософії римського права

Виявлення сутності і принципових засад римського права, неможливе без характеристики його філософи (тобто, світоглядного пояснення сутності римського права, його розуміння і покликання, оцінки під кутом зору людського буття, існуючої в ньому системи цінностей).

Формування філософії римського права починається в останні два сторіччя перед початком нашої ери і триває практично весь період принципату.

Але, визначаючи характер впливу грецької філософії на формування римського права, слід враховувати його опосередкованість — те, що положення давньогрецької етики, як правило, знаходили відбиток не безпосередньо в нормах права, як таких, а спочатку слугували генезою давньоримської філософії. Лише з часом, будучи відображеними римською мораллю і правосвідомістю, через римську юриспруденцію та специфічний інститут преторів ці положення, набувши нового забарвлення, стали істотним фактором формування права взагалі і приватного права, зокрема.

При цьому слід мати на увазі наявність вже у республіканському Римі морально-психологічного підґрунтя для сприймання ідей грецького стоїцизму.

Важливим було те, що елліністична філософська думка розробила вчення, синтезувала погляди, що відповідали не тільки загальним тенденціям розвитку античних цивілізацій, але й найкращим чином відображали прагнення Риму, його сутність в той час. Справа в тому, що стоїки якраз прийшли до космополітизму і саме у цій якості він перейшов в римську філософію. Таким чином, сприймання стоїцизму як одного з філософських базисів давало Риму подвійну вигоду: система моральних цінностей відповідала римському ідеалу «доброго громадянина» — УІГ Ьопиз, в той час, як космополітизм стоїків трансформувався у звичну для римлян версію про доцільність і необхідність існування їхньої держави як світової.

В останні роки Республіки починається розквіт стоїчного вчення у Римі.

116

117

ми були Сенека Молодший, Цицерон (погляди якого, втім, були досить еклектичними), дещо пізніше — Марк Ав-релій Антонін. Погляди римських стоїків знайшли відображення також у творах Тацита, Плутарха, Свєтонія.

Не менш популярна у Стародавньому Римі була інша філософська течія — епікурейство — з її доступною ідеєю про те, що для щастя необхідно бути тільки чесним та справедливим і на цій основі можна насолоджуватись життям і піклуватися про власну вигоду.

У Римі ці положення найбільш повно були розроблені Лукрецієм Каром у поемі «Про природу речей». За Лукрецієм зміст законів визначається навіть не природою (адже природа одна, а закони у різних суспільствах — різні), а розрахунком на позитивні зміни у розумінні їхньої корисності (Лукрецій Кар. V. 830—835).

Природно, що в цьому випадку виникає питання про розуміння «корисності» закону індивідом і суспільством.

Слід зазначити, що в пошуках відповіді на нього Лукрецій виходив з традиційних римських уявлень про порядність, чесність, добро, зло. Разом з тим, ці категорії він нерідко модернізує. Зокрема, реформує поняття ріеіаз (відданість, шанобливість), що вважалося однієї з основ життя римського суспільства, позбавляючи її релігійного аспекту і трактуючи ріеіаз як порядне ставлення до своєї родини і батьківщини, підкреслюючи при цьому, що страх смерті і взагалі релігія руйнують відданість, змушуючи людей зраджувати батькам і батьківщині (Про природу речей. III. 83-86).

Прихильники римського стоїцизму нерідко піддавали епікурейців критиці. Але з точки зору формування основ класичного Римського Права ці течії чудово доповнювали одна одну.

Погляди стоїків більшою мірою слугували фундаментом публічного права, маючи своїм стрижнем проблеми взаємовідносин громадянина і суспільства (держави), питання влади, управління тощо, і лише після цього, по дотичній, звертаючись до приватних прав окремих осіб.

Епікурейці, навпаки, розглядали проблеми суспільства, ідучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів.

Еклектичний підхід до вирішення проблем філософії права особливо помітний у філософських і політико-

118

правових поглядах Цицерона, котрий синтезував погляди на право представників двох названих течій.

З точки зору оцінки впливу Цицерона на формування філософії римського права найбільший інтерес являє розуміння ним таких категорій як «право», «цивільне право», «закон», «добро», «справедливість».

Систему права Цицерон бачив таким чином: природа, закони, звичаї, прецеденти, справедливі і добрі (ае^иіIп еі Ьопит) угоди.

Згідно природі дотримуються того, що слідує із спорідненості та ріеіаз (відданості, шанобливості).

Закони — це те, що підтверджено волею народу. Згідно звичаю, виконують те, що є справедливим і без санкції закону. Прецедент — це те, відносно чого було винесене рішення і про що говориться в едиктах магістратів; спираючись на них, потрібно враховувати, хто був суддею і коли було винесене рішення. Справедливості і добра слід дотримуватись, оскільки право має на увазі доброчесність і суспільну користь. Нарешті, угоди слід виконувати відповідно до законів, а інколи і просто за домовленістю (Риторика до Геренія. 11. 13).

Аналізуючи положення вчення Цицерона про справедливість та несправедливість у праві, варто звернути увагу на те, що основою цього вчення є уява про недоторканість власності, і тому найперший обов'язок полягає в дотриманні і охороні цієї недоторканості. У промові Цицерона за Цецину, він проголошує панегірик цивільному праву. На його думку той, хто нехтує цивільним правом, відкидає співжиття і загальну користь громадян. Цивільне право необхідно охороняти (берегти), бо якщо воно буде знищене, неможливо буде дізнатися, що твоє, а що чуже, не буде рівних для всіх прав, ніхто не буде впевненим у тому, що збереже отримане від батька майно, яке розраховує залишити дітям.

Яка користь в набуттях без певності в тому, що збережеш їх по праву власності, яка користь посідання маєтком без встановленого предками права кордонів, права посідання? Адже більшою мірою громадяни одержують спадщину завдяки праву і закону, ніж завдяки тому, хто її заповідав (За Цецину.

З врахуванням цих філософських засад римського права можна критично оцінити поширений варіант перекладу висловлювання Цельса, наведеного Ульпіаном:

119

<Іиа езі агз Ьопі е4 аедиі (Д. І. І. Ірг) — як «право є наука про добре і справедливе» Скоріше за все воно повинно звучати так: Право — є мистецтво добра і відповідності (адекватності, рівності).

Значення римської юриспруденції для формування права у Стародавньому Римі може бути оцінене з двох позицій: по-перше, з погляду на участь правників (знавців права) у формуванні розуміння права, його ідей та засад; по-друге, з урахуванням їх участі безпосередньо у правотворчості, зокрема, через такі форми останнього, як едикти магістратів та офіційні консультації.

Оцінюючи доробок римської юриспруденції у створенні теорії приватного права, слід, насамперед, враховувати, що визначальним тут був принцип, за яким перевага у дослідженнях надавалась аналізу конкретних ситуацій, а не дефініціям або абстрактним узагальненням. Він знайшов відображення у відомій сентенції Яволена: «У цивільному праві будь-яка дефініція небезпечна, адже обмаль випадків, коли вона не може бути перевернутою». (Д. 50. 17).

Тому розвідки щодо засад права, зазвичай, провадились на конкретних прикладах, життєвих казусах і, як правило, не мали характеру загальних розмірковувань. Сказане, звичайно, не означає, що теорія права займала взагалі другорядне місце, але теоретичні побудови були кінцевим результатом досить довгого ланцюжка аналізу реальних судових спорів.

Щодо розуміння юристами доби принципату, а також їхніми послідовниками поняття права, то з нього слідує ключове значення категорій «дизіШа», «Ьопае», «ае^иі^;а8». Додавши сюди пов'язане з останніми поняття «іісіеіз», отримаємо перелік практично усіх визначальних категорій приватного права. Тому саме на еволюції їх трактування можемо розглянути формування концепції римського права.

««ІИ8 паіигаіе» слугувало предметом аналізу для римських правників, головним чином, на двох рівнях — теоретичному — як чинника формування приватного права взагалі, і прикладному — як підстави для обґрунтування змісту норм позитивного права.

Насамперед, воно у їхньому трактуванні під впливом стоїцизму виглядає як ідеальне право, котре встановлене природним розумом (вищим розумом), а тому є завше

120

справедливим та незмінним і загальним для усіх людей.

Таке розуміння природного права дало можливість обґрунтувати ряд змін у цивільному праві, погоджуючи зміст норм позитивного права із змістом ідеального права. Застосовуючи такий підхід, Ульпіан, наприклад, пропонує рішення, що докорінно змінює межі визначення суб'єктів права: «Раб не може бути з точки зору цивільного права стороною у договірному зобов'язанні, однак у природноправовому аспекті він може і зобов'язувати, і зобов'язуватись» (Д. 44. 7. 14).

Варто звернути увагу на ще один аспект використання римською юриспруденцією ідей природного права: усвідомлення того, що будь-яке право складає певну цілісність, пронизану загальними принципами. У зв'язку з тим виникла тенденція, характерна для юриспруденції доби принципату, — звести все позитивне право у струнку систему інститутів, що перебувають між собою у логічній єдності. При цьому практична спрямованість правників відображалась у тому, що приведення права до системи цікавило їх лише тією мірою, наскільки це було необхідно з практичних міркувань.

З інтерпретацією римськими правниками ідей стоїцизму стосовно стану окремої особи як такого, що слідує з положень природного права, пов'язане тлумачення ними категорій «іизШіа» та «аедиііаз».

«Ае^иііа8», будучи конкретизацією та виразом при-родноправової справедливості «іизШіа», слугувала у Римі доби принципату масштабом для коригування та оцінки права; була орієнтиром у правотворенні; максимою при тлумаченні та застосуванні права. «Ае^иііа8», етимологічно позначаючи рівне й рівномірне, у своєму застосуванні до правових явищ у римській юриспруденції набула значення «справедливості» у своєму спеціальному значенні — конкретизації поняття «іизШіа».

Саме так фігурує це поняття у висловах багатьох видатних правників.

Зокрема, Павло зазначав: «У справах, особливо юридичних, треба пам'ятати про справедливість» (Д. 50. 17. 90), «Це бажано з міркувань справедливості, хоча право й не приписує» (Д.

121

встановлений порядок, але там, де цього вимагає явна справедливість, необхідно надавати допомогу» (Д. 4. 1. 7рг).

Але також слід звернути увагу на те, що ці поняття, крім того, пов'язані у розробках римських правників періоду становлення приватного права ще й з такими етичними категоріями як «Ьопа» та «Ьопа ?Шез».

Власне самостійне значення має лише друге з названих понять. Що ж стосується першого з цих термінів, то він з часом обернувся на складову частину тих понять, де вимагалось підкреслити етичну виправданість, справедливість рішення, яке не має достатньої опори у цивільному праві, або заповнює прогалину у ньому, або коригує положення застарілих норм. Таких, наприклад, як «Ьопогит етріог», «Ьопогит роззеззіо» тощо. Генетичний зв'язок цього терміна з категоріями стоїчної етики добре помітний у специфічному римськоправовому понятті «Ьопиз уіг» — абстрактний зразок порядної поведінки та способу дій.

Натомість категорія «Ьопа йсіез», куди слово «добрий» спочатку увійшло як прикметник, у процесі формування права набула самостійності, існувала як поняття, приблизно рівнозначного нашому «добросовісність, совісність, сумлінність». Значення її особливо зросло наприкінці доби Республіки, коли під впливом грецької культури, філософії тощо, розширення світогляду римських правників, починає втрачати провідну роль формальний момент права. Відбувається падіння культу слова, в якому вже вбачають не саму думку, а лише засіб її вияву зовні.

Такий підхід означав відмову від суворої формальності, властивої для цивільного права, протиставлення позовів «зігісіі іигіз» та «Ьопа ?ісіе», визнання юридичної сили за неформальними угодами, появу реальних, консенсуаль-них та інномінальних контрактів і врешті — формування системи захисту цивільних прав, неперевершеної й досі.

Вказані етичні категорії найбільше підґрунтя у Стародавньому Римі мали в еклектичних теоріях на базі стоїцизму. Разом з тим, на формування низки поглядів римських правників мало вплив епікурейство. Насамперед, це стосується поглядів на суверенітет вільної особи, формування принципу рівності прав суб'єктів приватноправових відносин.

Та найяскравіше вплив епікурейства на правничу думку проявився у процесі формування права приватної власності.

Варто пригадати висловлювання Цицерона щодо трансформацій власності на речі: «... перше завдання справедливості — у тому, щоб нікому не заподіювати шкоди, якщо тебе на це не викликали протизаконням; затим — у тому, щоб користуватись суспільною (власністю) як суспільною, а приватною — як своєю. Адже приватної власності не буває від природи. Вона виникає або на підставі колишньої окупації, наприклад, якщо люди колись прийшли на вільні землі, або внаслідок перемоги, наприклад, якщо землею заволоділи після війни, або на підставі закону, угоди, умови, жереба. Таким чином, Арпінська область називається такою, що належить арпінатам, Тускульська — та*кою, що належить туску-ланцям, щось подібне відбувається і при розподілі приватних володінь. Внаслідок цього, — позаяк приватна власність кожного з нас утворюється з того, що від природи було спільним, — нехай кожен володіє тим, що йому припало; якщо хто-небудь інший зазіхне на щось із цього, він порушить права людського суспільства» (Про обов'язки. І. VII. 20-21).

У цьому висловлюванні сконцентровано чи не всі концептуальні питання розуміння права власності та його значення у Римі: розмежовано суспільну та приватну власність, названі джерела походження приватної власності, а також обґрунтована справедливість її існування та більш високий ступінь порівняно з власністю суспільною.

Враховуючи ту обставину, що внаслідок надання Ок-тавіаном Августом ]из гезропйепйі видатним правий -кам, сентенції останніх набули значення форми творення права, а також те, що багато хто з них обіймав ті чи інші офіційні посади, можна дійти висновку, що їхні філософсько-правові погляди послідовно втілювались у життя і спричинили значний вплив на характер та зміст норм римського права.