6. Рецепція римського права у європейських правових традиціях

Порівнюючи європейські правові системи, ми зустрічаємось з цікавим феноменом, який полягає у поверненні час від часу до витоків, зверненні до надбань Античного права. Ці постійні спроби засвоєння і переосмислення минулого отримали загальну назву «рецепція права» або ж стосовно Римського права — «рецепція Римського права».

Стосовно права рецепцію визначають по-різному, підкреслюючи ті чи інші характерні, на думку різних авторів, риси. Проте, переважна більшість згодна з тим, що, насамперед, рецепція — це відродження високорозви-неної системи права, яка існувала раніше. Саме це є ключовим моментом у визначенні даного поняття. При цьому йдеться про «відродження» не лише у значенні «відновлення», «відбудова», але про метафоричне використання цього поняття для позначення впливу оновленої культури минувшини або «оживлення» відсохлої гілки живої культури. Таким чином, рецепція права є частиною загального процесу відроджень-контактів між живою цивілізацією та цивілізацією, що пішла в минуле.

Визначення рецепції Римського права як складового елемента загального процесу відродження має принципове значення для її розуміння та характеристики. Адже у такому випадку на неї поширюється теза про повторюваність ренесансів, котрі є прикладом історичного феномену, що постійно повторюється. Отже й рецепція Римського права є явищем повторюваним, і мову треба вести про «рецепції», а не про лише один якийсь феномен.

До поняття «рецепція» досить близько знаходиться категорія «правова аккультурація», під котрою розуміють щеплення однієї правової системи до іншої. Але на відміну від аккультурації, яка могла бути обмежена якимось одним інститутом, або навіть нормою, рецепція є глобальним явищем. У випадку рецепції у дану культуру інтегрується правова система в цілому, як елемент іншої, більш давньої культури.

Рецепцію також слід відрізняти від реставрації.

50

однак має істотні відмінності. Рецепція має метою (і є кінцевим результатом) створення на існуючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть, якщо вона відбувається у формі прямого запозичення ідей, рішень, правових норм, то маємо продукт нової якості, дещо нове, що виникає на новому витку спіралі суспільного розвитку. Що ж стосується реставрації, то вона переслідує мету відновлення чогось у первісному вигляді саме без змін та доповнень, або, у всякому разі, без таких доповнень, що могли б змінити сутність вихідного матеріалу.

Отже рецепція права неможлива без відродження як такого. Саме у наявності взаємозв'язку між цими явищами криється відповідь на всі інші питання.

Розглядаючи рецепцію Римського права як одну з визначальних властивостей європейських традицій права, ми стикаємося з необхідністю з'ясувати її чинники та обставини, що впливають на характер, тривалість тощо цього явища.

Свого часу були спроби пояснити феномен рецепції тільки через призму наявності відповідних соціально-економічних умов. Наприклад, прихильники марксистської теорії довгий час задовольнялись таким поясненням: «Як тільки промисловість і торгівля — спершу в Італії, а пізніше й у інших країнах, — розвинули далі приватну власність, тієї ж миті було відновлене і знову набуло силу авторитета ретельно розроблене римське приватне право» (Ф. Енгельс). Таке пояснення приваблює своєю простотою. Але воно не дає відповіді на питання, чому, наприклад, у Англії рецепції Римського права у традиційному розумінні не відбулося, а у Шотландії вона мала місце. У відомій історичній і економічній літературі нема підтверджень більш високого на той час розвитку приватної власності у Шотландії порівняно з Англією. Виходить, справа не тільки (і не стільки) у ступені розвитку економічних відносин, котрі потребують адекватного приватного права, а у чомусь іншому.

Більш конструктивними були спроби розглядати рецепцію Римського права як елемент загального процесу відродження античної культури у Європі (Високого Відродження).

51

XV ст. при тому, що початок рецепції датують ХІ-ХП ст. (А. Косарєв). До того ж привертає увагу момент «географічного зигзагу» рецепції — то вона активніше йде в Італії, то центр її зміщується у Францію, то у Німеччину, потім знову у Францію і т. п.

Труднощі характеристики рецепції з позицій концепції «поступально-лінійного розвитку» свідчать на користь теорії циклічного, спіралеподібного розвитку цивілізацій. Згідно з нею, історія людства є зміною низки цивілізацій, кожна з яких являє собою кластер (жмут) локальних цивілізацій, котрі відображають історичний ритм рухів народів, етносів з близьким генетичним корінням та долями. Загалом суспільство розвивається синхронно, що забезпечує рух суперциклів цивілізацій-ного розвитку по висхідній. Тому людство просувається уперед в часі, у цілому, як єдина система, послідовно минаючи світові хронологічні цивілізації: неоліт, ранню рабовласницьку, античну, феодальну та ін. Оскільки йдеться про розвиток цивілізацій-культур, то кожний новий етап включає (відроджує) вищі досягнення попередніх цивілізацій.

Однак, хоча світові цивілізації в цілому розвиваються як єдина система локальних цивілізацій, але склад цього кластеру для різних світових цивілізацій неоднаковий. Оскільки кожна цивілізація має свою тривалість і почерк циклічної динаміки, виникають і гинуть вони неодночасно. Крім того, швидкість розвитку у епіцентрі і окремої локальної цивілізації можуть істотно не співпадати. Якщо поглянути на історію людства під таким кутом зору, то цілком логічним виглядає і повторюваність відроджень, і невідповідність ритмів цього явища.

Тому правильним здається вести мову про можливість декількох рецепцій на тому чи іншому відтинку циклу відповідної цивілізації. При цьому зникає необхідність штучного прилаштування цього явища до одного лише ¦ Високого Відродження»; потреба пояснення, чому в одних країнах вона була раніше, а в інших — пізніше.

52

з відродженням такого елемента останньої як право (себто, з рецепцією права).

Ґрунтуючись на цих висновках про сутність рецепції права, можна запропонувати таке визначення цього поняття.

Рецепція права, що є складовою частиною відродження минулої культури, являє собою сприйняття його духу, ідей, головних засад та окремих положень тією чи іншою локальною цивілізацією на певному етапі її розвитку.

Рецепція Римського права означає сприйняття його «духу», ідей, засад і основних положень у процесі формування та розвитку європейських (а також похідних від них або таких, що перебувають під їхнім впливом) традицій права.

Слід взяти до уваги, що процеси рецепції не поодинокі, і найбільш відома рецепція Римського права у контексті світової історії цивілізацій не є чимось унікальним — досить хоча б пригадати рецепцію грецького права Стародавнім Римом і створення за допомогою її відомих Законів XII таблиць.

Разом з тим, саме Римське приватне право стало вищою фазою розвитку права, яке надає перевагу визнанню і забезпеченню суверенітету особи як одній з головних засад існування суспільства. Власне йдеться не про запозичення цивільного права Стародавнього Риму, а про відродження тієї системи поглядів і норм щодо становища приватної особи, яка у інтерпретації римських правознавців набула майже довершеного (в усякому разі з точки зору концептуальності) вигляду і стала відомою під найменуванням «Римське право».

З тієї ж причини предметом рецепції було насамперед Римське приватне право. Що ж стосується надбань Римського публічного права, то до них зверталися лише тоді і тією мірою, коли цього вимагали потреби того чи іншого державницького устрою, форми правління тощо. При цьому слід зазначити, що на відміну від рецепції Римського приватного права, коли сприймалися дух та засади останнього, з публічного права звичайно запозичували зовнішні форми, процедури, окремі рішення і т.

53

Чинником «географічної фрагментарності» рецепції Римського права є те, що так само як ми розрізняємо національні культури, європейські локальні цивілізації та загальноєвропейську цивілізацію, варто розрізняти рецепції місцеві, локальні та загальноєвропейські. Локальні рецепції є елементом локальних відроджень і відбуваються у ритмі, властивому тій чи іншій локальній цивілізації, в той час як європейська рецепція є складовою загального розвитку на шляху до єдиної Європи. Місцеві (національні) рецепції можуть бути раніше або пізніше (в залежності від того, у якому становищі перебуває певна країна щодо загального епіцентру розвитку), але у підсумку вони складають загальний тривкий процес рецепції Римського права, що забезпечує формування головних засад та положень майбутньої досконалої системи права. В окремій європейській країні рецепція може бути пізніше або раніше, ніж в інших, але це не означає, що ця спільнота (держава, суспільство, етнос тощо) залишається за межами вказаного процесу.

З визнанням системи «Схід-Захід» щодо Європи пов'язане не лише визначення особливостей Західної та Східної традицій права, що мають глибоке історичне коріння, але й прояв такої важливої їхньої складової як рецепція Римського права.

Рецепція Римського права, будучи явищем, притаманним Європейській цивілізації в цілому, разом з тим є більш органічною для Заходу. З врахуванням цього доцільно вести мову про Західноєвропейський та Східноєвропейський (Візантійський) типи рецепції, що мають місце у рамках єдиної історії Європейського права, але відрізняються властивостями, що відображаються і на особливостях тієї чи іншої європейської традиції права.

Західноєвропейський тип рецепції Римського права характеризується такими рисами як проведення ґрунтовних теоретичних розвідок букви та духу Римського права (праці глосаторів, коментаторів, представників філологічної, історичної та інших правових шкіл); наявність філософського підґрунтя (вчення про природне право, громадянське суспільство, правову державу тощо); зумовленість рецепції Римського права нагальними потребами торговельного обігу (проведення її за «ініціативою знизу»); паралельність процесів рецепції Римського права, яка відбувається у декількох країнах

54

(італійські міста, Франція, Німеччина, Нідерланди та ін.); доведення рецепції Римського права до логічного завершення (створення на його підвалинах концепцій та доктрин права, проведення кодифікацій тощо); — фундаментальність кодифікацій, їхня придатність для «вторинних, похідних» рецепцій, у тому числі у країнах, що належать до інших локальних цивілізацій.

Для Візантійської рецепції типу рецепції Римського права характерними є проведення систематизаційних робіт на матеріалах першоджерел, але разом з тим без глибоких досліджень засад Римського права як такого; обмеженість філософського підґрунтя християнським (або таким, що заміняє його) вченням у православній інтерпретації, принципове ігнорування багатьох положень древньогрецької, римської та ін. філософії; проведення систематизаційних, дослідницьких та інших робіт, пов'язаних з рецепцією, за ініціативою «зверху» і в умовах залежності шкіл права від центральної влади та органів управління; обмеженість процесу рецепції у просторі (не лише рамками однієї держави, але навіть межами столиці або якогось регіону); створення єдиного кодифікаційного акту непоганого з точки зору оцінки змісту та законодавчої техніки не тягне вторинної рецепції навіть у межах цієї цивілізації.

Разом з тим, не можна залишати поза увагою ту обставину, що рецепція Візантійського типу, якою була систематизація Юстиніана, створила фундамент для подальших рецепцій як у Східній, так і Західній Європі.

Таким чином, слід взяти до уваги ту обставину, що класичним можна вважати західноєвропейський тип рецепції, який є органічним для Західної традиції права. Проте й Східноєвропейський (Візантійський) тип рецепції Римського права (або його елементи) слід визнати таким, що відіграв і відіграє істотну роль у формуванні європейських традицій і права, а тим більше має значення з точки зору перспективи створення єдиного права Європи.

В залежності від особливостей розвитку тієї чи іншої локальної цивілізації, країни чи групи країн рецепція

55

може відбуватись у різних формах, належати до різних типів, мати різне зовнішнє вираження.

Не обов'язково вона має виглядати як вивчення, коментування та засвоєння положень Римського права або використання у якості взірця Римського права як у Франції чи Німеччині при створенні кодифікованих актів цивільного законодавства (хоча саме у останньому випадку рецепція стає найбільш помітною). Рецепція цілком можлива й у формі вивчення та усвідомлення юристами, котрі застосовують право, або потенційними законодавцями головних засад Римського права. При цьому спеціальні (кодифікаційні) акти можуть не прийматись, але дух, ідеї реципованої системи права глибоко проникає у сприймаючу правову систему. Класичним прикладом тут є Англія, стосовно якої стверджують, що вона уникла рецепції Римського права і самобутнім шляхом прямує до загальноєвропейської інтеграції, маючи, разом з тим, специфічну правову систему. Наводячи його, звичайно, згадують, що на перших фазах розвитку там мала місце рецепція Римського права. Але потім перемогла опозиція застосуванню римського права у судовій практиці, і було надано перевагу англійському звичаєвому (загальному) праву. До того ж, називають такі довготривалі чинники специфічності англійського права, як відносну географічну відокремленість країни, історичні традиції, особливості політичного та культурного розвитку (А. Косарєв).

Однак здається, що теза про неприйняття Англією Римського права є хибною. Рецепція відбулась і тут, але у менш звичній з точки зору ортодоксального підходу формі. Якщо континентальні системи права (романська, німецька та ін.) реципували Римське право і шляхом прямого застосування, і при кодифікаціях і т. д., то в Англії мало місце сприйняття духу (ідей та методології) Римського права, низки його засад, врешті-решт, концепції створення правових норм.

Тут знову на часі згадати про визначальний фактор розвитку кожної традиції права, її розгалужень, відхилень тощо, яким є світоглядне підґрунтя локальної цивілізації (враховуючи його різновиди, варіанти і т. п.). У період формування Європейських традицій права у ролі такої світоглядної основи виступає християнська релігія. Розгалуження її на Західну та Східну гілки

56

християнства зумовлює виникнення Західної та Східної традицій права. У свою чергу у межах Західного християнства виникають і розвиваються різні теософічні напрямки, має місце неоднакове ставлення до поділу сфер впливу світської і релігійної влади. На їхньому містично-філософському підґрунті з епізодичними вкрапленнями «антично-ностальгічних» рефлексій поступово намічається виокремлення у межах Західної традиції права, яка сама ще перебуває у стані формування окремих правових систем права.

Першим у цьому процесі «виокремлення» відбувається поділ приватного права на «континентальне» і «острівне». Континентальне право поки що зберігає схильність до класичного Західного християнства. Протестантський рух і Реформація — справа майбутнього. «Острівне право» починає формуватися у XII ст., коли напруженість у стосунках з Римом стає усе більш помітною і виходить на поверхню під час правління короля Генрі II (1154-1189), активного провідника ідеї незалежності англійської церкви. В цей час у країні стає особливо популярним міф про Грааля, який оповідає про Йосипа Ариматейського, дядю Ісуса, котрий начебто заснував в Гластонбері незалежну церкву. Міф про англійську апостольську наступність служив, насамперед, політичним інтересам. Та разом з тим у легендах про чарівний корабель Грааль, що дарує «наїдки», та його берегиню чи богиню, знайшла відображення і стародавня кельтська поганська традиція. Хоча цей міф був поширеним і на континенті, але у Німеччині чи Франції він набував популярності разом із зростанням значення причастя і культу діви Марії, у той час, як стосунки Англії з Римською Церквою ставали дедалі напруженішими. У 1208 р. папа відлучив країну від церкви за те, що король Джон відмовився йому підкорятися. В Англії припинилися усі священні церемонії: церкви були зачинені, дзвони мовчали, шлюби укладалися без священика, а мертвих не відспівували. У 1209 р. король Джон звелів священикам залишити країну та експропріював церковну власність. Життя набувало нехристиянського звучання.

Тепер поставимо перед собою питання: чи могла у цих умовах юриспруденція, а за нею і судова практика орієнтуватися на Римське право, котре на той час було вже

57

скориговане християнським моральним імперативом? Очевидно, що на таку самостійність у контексті загального розвитку англійського відгалуження Західної цивілізації розраховувати не доводилося. Особливо, якщо враховувати, що світська влада досить активно втручалась у судову діяльність. Так, у 1369 р. подруга короля Едварда III Аліса Пірс (та сама, яка потім до смертного ложа короля не допустила священиків) користувалася при дворі настільки значним впливом, що навіть керувала діями суддів під час судових засідань.

Так визначалося офіційне ставлення до Римського права та його рецепції, яке набуло нових аспектів після повернення Англії «у лоно християнства» і тривалих змагань між католицькою і англіканською церквами, що завершилися врешті на користь останньої. Разом з тим реальні процеси виглядали складніше. Оскільки «Англійське правове відгалуження» мало місце в межах Західної традиції права, то й абсолютно уникнути типових властивостей цієї традиції не вдалося і йому. У зв'язку з цим цікаво зазначити, що коли компаративісти континентальної Європи частіше пишуть про неможливість сприйняття Англією римського права, то сучасні англійські дослідники серед різновидів права, котрі переважають в Англії, вказують поряд із англійським загальним, місцевим, звичаєвим, статутним правом, правом справедливості, міжнародним, торговим, канонічним, правом Європейської спільноти також і Римське право, яке існує в університетах і забезпечує формування юридичного світогляду (У. Батлер). Можна зробити висновок, що правова система Англії характерна не відсутністю рецепції Римського права взагалі, а латентним характером і специфічними формами останньої. Чинником і результатом цього, зокрема, є й те, що еволюція Західної традиції права у її англійському варіанті у своїх основних рисах відтворила розвиток Римського права.

У підсумку з врахуванням розмаїття впливу Римського права на формування європейських традицій права, можемо виокремити такі форми його рецепції:

— вивчення Римського права і Римського приват

ного права у юридичних навчальних закладах як

юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою

формування світогляду майбутніх правників;

— вивчення Римського права як надбання куль

тури;

— дослідження, аналіз та коментування давньо

римських юридичних джерел;

— безпосереднє застосування норм Римського пра

ва;

— використання норм Римського права як взірця

при створенні нормативних актів (особливо при реа

лізації кодифікаційних проектів);

— використання методики створення норм права

та методики їхнього тлумачення і застосування;

— сприйняття та використання головних ідей, за

сад, та категорій, накопичених та вдосконалених у

процесі розвитку Римського права.

При цьому маємо на увазі, що реально рецепція права ніколи не відбувається в якійсь одній формі. Найчастіше має місце сполучення декількох форм з переважанням якоїсь з них.

Рецепція Римського права може бути різних видів.

По-перше, варто розрізняти прямі та похідні рецепції. Прямі (або ж первинні) рецепції права, як правило, мають місце тоді, коли відбувається прямий, безпосередній контакт старої та нової цивілізації у часі і просторі. Наприклад, такі ситуації виникали у Європі після «освоєння» варварами завойованої Західної Римської імперії, а також при становленні і розвитку на підмурку Східної Римської імперії нової Візантійської цивілізації. Звісно, може трапитися і так, що якась країна обирає за взірець Римське право через тривалий час після падіння Риму. Наприклад, щось подібне мало місце у Німеччині доби Пізнього Середньовіччя, де норми Римського права застосовувалися безпосередньо як чинне законодавство. Проте більш характерним є сприйняття ідей Римського права, окремих його положень, рішень опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правничої системи або законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася раніше. У такому випадку має місце вторинна (або ж «похідна») рецепція. Типовим прикладом такої рецепції є запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного кодексу (хоча, власне, й вони значною мірою є результатом вторинної рецепції — проміжною ланкою для них виступали нормативні акти, створені у Візантії під час систематизаційних робіт Юстиніана Великого).

По-друге, рецепція також може бути не лише явною, але й латентною (прихованою). Це пов'язано з тим, що

58

59

у деяких випадках, запозичення певних ідей, або якихось засад, принципових рішень тощо відбувається у процесі правотворчості фактично на підґрунті Римського права, але з виголошенням (з тих чи інших причин, офіційно, напівофіційно тощо) принципово іншого підходу. З таким видом рецепції Римського права зустрічаємось, як уже зазначалося, наприклад, в Англії, котра начебто відкидала у цілому суть та головні ідеї Римського права, але разом з тим реципувала методологію та сутність римського судочинства. Якщо пригадати такі ознаки англійського права як наявність приписів у загальному праві, існування судочинства справедливості, прецедентів, котрі доповнюють, а нерідко і замінюють позитивне право, тощо, то не можна не згадати і те, що Римське приватне право характеризують як «систему позовів», що мають підвалинами казуїстичні рішення в ім'я справедливості.

Отже, у випадках прихованої рецепції запозичення тих чи інших ідей і положень Римського права відбувається, але офіційно виголошується відмова від «застарілих* принципів.