7. Класичне римське право
Звичайно аналіз загальних положень класичного римського права починають з аналізу популярної сентенції Ульпіана, котрий зазначав, що вивчення права поділяється на дві частини: публічне та приватне право.
Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — те, що стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні (Д.
1. 1. 2).Проте при цьому слід мати на увазі, що, проводячи розділення права, Ульпіан вів мову не про регулювання відносин, а про поділ права з метою його вивчення. В реальному житті такої чіткої межі не існує.
Тому слід враховувати наступне:
— поділ Римського права на публічне і приватне
має досить умовний характер;
— проводячи таке «розділення», зустрічаємося зі
своєрідним ефектом «перетікання» права, який по
лягає в тому, що в залежності від різних обставин
відносини можуть визначатися суспільством то як
публічні, то як приватні. Прикладом цього може бути
кваліфікація у римському праві крадіжки, шахрай
ства, навіть, вбивства як приватноправових деліктів,
хоча з часом їх стали відносити до публічного права.
Визначившись у цьому питанні, маємо з'ясувати підва
лини Римського права.
Оскільки Ульпіан розділяв приватне право на три частини: природні приписи (природне право), приписи народів, приписи цивільні (Д. 1. 1. 2), насамперед, треба з'ясувати, що значило це розподілення.
114
За Ульпіаном природне право — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, але й всім тваринам, що народжуються на землі і в морі, та птахам (Д. 1. 1. 1. 3).
<Іиз ?епііит (право народів) — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше — лише для людей (Д. 1. 1. 1.4).
Крім того, існує ]іі8 СГУІІЄ, котре не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх (Д.
1.1. 6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.Таким чином, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменший з них — це цивільне право, котре охоплює тільки відносини між громадянами Рима, затим йде «право народів», котре регулює вже не тільки відносини між римськими громадянами, але й між усіма людьми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, котре стосується всіх живих істот.
Разом з тим, варто звернути увагу на той факт, що між ними практично відсутні якісь особливості за об'єктом правового регулювання та засобами, за допомогою яких це регулювання здійснюється.
Це приводить до висновку про те, що система і класифікація римського права, наведені у Дигестах, можуть бути зараз, з врахуванням сучасного рівня знань, викладені дещо інакше. Виглядає це таким чином:
Джерелом усього римського права є право природне як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо (Про них див.: Цицерон «Про обов'язки» І. VII. 20-22). Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у цивільному праві і праві народів (причому, ці норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, але й інтересів держави в цілому, тобто цивільне право і право народів є джерелом як приватного, так і публічного права).
Доповнює цивільне право і право народів преторське право, «котре ввели претори для сприяння цивільному праву чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади» (Д. 1. 1. 7. 1).
115
При цьому для природного, цивільного права або права народів не є визначальною ознакою предмет правового регулювання: вони рівною мірою стосуються як інтересів окремих осіб, так і інтересів суспільства або держави в цілому; в будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або усього римського народу.
Для перевірки виправданості такого судження варто проаналізувати висловлювання Гая, наведене у Дигестах: ¦ Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, частково правом, що є спільним для всіх людей.
Адже те право, котре кожен народ встановлює для себе, є власним правом держави і має назву цивільного права; те ж право, котре природний розум встановив між усіма людьми, дотримується всіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи» (Д. 1. 1. 9).Отже, знов-таки розмежування провадиться не за об'єктом правового регулювання, а в залежності від кола суб'єктів і, таким чином, цивільне право може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відношень, так же, як може стосуватися і тих і інших право народів, і так, як їх стосується природне право.
В кінцевому підсумку, розмежування приватного і публічного права провадиться за такими критеріями:
— характер інтересів, що захищаються даною га
луззю права (індивідуальні чи сукупні);
— спосіб впливу на учасників даних відносин
(рівність сторін або владний припис);
— правове становище потенційних учасників (при
ватні, окремі особи або державні органи і т. п.);
— ініціатива застосування засобів захисту (з боку
самого потерпілого або за ініціативою органів держа
ви, посадових осіб, покликаних здійснювати такий
захист);
— порядок захисту (позовний захист, цивільний
процес або звинувачувальне провадження при держав
них органах, кримінальний процес тощо).