1.2. Поняття, предмет і система римського приватного права

Національна правова система є конкретно-історичною сукупністю законодавства, юридичної практики і панівної правової ідеології окремої країни. Вона має охоплювати всі правові явища і являти собою елемент конкретного суспільства, відображаючи його цивілізаційні особливості,  визначені середовищем існування, історією і культурою даного суспільства.

Нині поняття приватного права протиставлено поняттю публічного права, але стародавні римляни розглядали свою правову систему сінкретично. Вони виділяли різні аспекти інститутів права залежно від тієї соціальної ролі, яку відігравали суб’єкти правових відносин. Якщо йшлося про відстоювання сімейних та особистих інтересів, такі відносини трактувалися як приватні. У тому разі, коли відносини торкалися інтересів римського народу квіритів (нащадків обожненого пращура Квірина Януса) як цілого, то вони розглядалися з погляду публічних інтересів. При цьому вся система права у стародавній римській державі була суто національним явищем.

Право римлян як сукупність відомих загальнообов'язкових норм мало своїм загальним завданням регулювання відносин між людьми. Деякі з них регулювалися примусово, з єдиного центру, волею держави, і тому  окремі особи своїми приватними угодами були не в змозі змінити їх. В інших сферах відносин держава застосовувала інші засоби впливу: регулювання здійснювалося на розсуд приватної волі, яку охороняла публічна влада.

Природне право було джерелом усього права стародавнього Риму.  Воно було сумою норм, що стосувалися важливих для панівного класу цієї держави понять «добро», «зло», «злочин», «правомірність» і «справедливість». Без хоча б формального дотримання цих понять правовий порядок у Римі зазнавав катастрофи, особливо під час громадянських війн.

Цивільне право римлян мало суто національний характер і стосувалося лише римських громадян. Причому на це право помітно впливала релігія.

Право народів виникло завдяки правотворчості римських магістратів, тобто публічних посадовців, які мали вирішувати суперечки цивільного характеру між такими суб’єктами права, як римські громадяни і перегріни. Консерватизм і формалізм римського приватного права мали здолати такі магістрати, як претори, що створювали преторське право через власну правотворчу діяльність, виражену в преторських едиктах.

1.3. Поняття «права» і «норми» в римській   юриспруденції

Поняття права, яке в римській юридичній культурі мало багато різних відтінків, позначалося римлянами латинським словом jus.  Правом могли позначатися правила співіснування на відміну від звичаїв. Право могло закріплювати певний суспільний або державний стан, щоб краще відрізняти впорядковані суспільні відносини від безправ'я. Нарешті, право могло збігатися з більш загальним поняттям правопорядку взагалі. Те ж слово могло позначати сукупність норм, відмінних одна від одної за таким критерієм, як правове джерело: право божественне – право людське; за своїм формальним характером: право писане – право неписане; за історичним значенням: право нове – право стародавнє. Jus позначало і суб'єктивне право: право будь-кого на вияв  волі, на заповіт, на річ, на укладання шлюбу, на відмову від опікуна.

Право повинне було відповідати деяким критеріям:  1) об'єктивне, а  не суб'єктивне, походження;  2) закріплення загальнолюдської доцільності;            3) функціонування як  суспільної згоди щодо питань співіснування. Нарешті, головним критерієм власне юридичного права, на відміну від природного або божественного, виступало його закріплення в юридичних нормах. Останні ж  були формою існування права, яке проявлялося в юридичній практиці.

Правова воля суб'єкта виражалася нормою права, яку визнавав загальнообов’язковою нормою поведінки римський народ.  Юридична норма встановлювалася правовим джерелом – звичаєм, законом, судовою практикою. Встановлювали її через тлумачення загальних або конкретних розпоряджень джерела права, що здійснювалося відповідно до певних правил. Юридична норма іноді виявлялася через аналогію, тобто поширення дії споріднених норм на підставі тотожності правових основ.

Римські юристи створили якісну класифікацію юридичних норм, розглядаючи їх за характером, за правовим змістом і за об'ємом правової дії. За характером юридичні норми втілювали жорстке право або справедливе право. Жорсткі норми формувалися відповідно до точного розпорядження джерела права стосовно об'єму, об'єкта і обставин юридичної дії та не допускали відхилень у ході їх застосовувавння. На справедливі норми впливали вказівки джерела права щодо загального підходу до юридичного вирішення ситуації. Такі норми допускали відхилення від принципів, на які спиралося римське право, зрозуміло, залежно від обставин. За правовим змістом юридичні норми могли репрезентувати примусове право  і дозволене право. Примусові норми не допускали вільного розсуду учасників правових відносин. Вони  однозначно визначали зміст належної правової поведінки фізичних осіб.  Більшість норм, що регулюють відносини щодо  маєтностей, операцій тощо, належать до диспозитивних. Причому конкретний вид цих норм і створюється, як правило, шляхом вільного історичного вибору цивільного обігу.

За об'сягом правової дії юридичні норми підрозділися на право загальне і право виняткове, або спеціальне.

Норми особливого права допускали відхилення від строгих правил поведінки учасників цивільно-правових відносин,  якщо це диктувалося наявністю будь-якої суспільної користі. Вони ґрунтувалися на справедливості взагалі, і тому у жодному випадку не могли ставати джерелом аналогії права і підлягали лише обмеженому тлумаченню. Право особливе являло собою виключення з дії загальних законів. Воно надавалося в порядку привілею і строго індивідуально (правові привілеї особі, які не можна одержати за нормами спадкового права; особливий статус майна або іншої власності; привілеї згідно з правовими підставами). Проте привілеї, як і норми особливого права, не могли бути об'єктом аналогії і розширювального тлумачення.

Юридичні норми саме у Римі уперше в історії юриспруденції розрізняли також за часом дії, за територією дії (загальнодержавні, місцеві, екстериторіальні), відповідно до порядку  припинення дії (спочатку припинялася дія тимчасових норм, потім – відновлюваних, тобто тих, що ухвалювалися свого часу замість старих норм, і т.д.). Вкажемо, що  останні класифікації досягли високого ступеня розвитку лише стосовно норм закону та у тісному зв'язку із загальною якістю  закону, закріпленому в римському праві.