Децентралізація влади ЯК ШЛЯХ ПОСИЛЕННЯ ЯКОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМУ СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ (ВЛАДИ громадянського суспільства)

Оптимальна організація влади забезпечує ефективне керівництво життєдіяльністю народу на усіх рівнях соціального організму країни. Децентралізація влади на рівень територіальних громад та обраних ними інституцій вимагає формування повноцінної системи місцевого самоврядування.

Децентралізація, як правило, здійснюється цілеспрямовано з метою оптимізації практичного вирішення питань загальнонаціональної ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм.

Розрізняють два типи децентралізації: адміністративну (бюрократичну) і демократичну. Децентралізація адміністративна (інститут намісництва) означає розширення компетенції місцевих адміністративних органів, які діють у межах цієї компетенції самостійно і до певної міри незалежно від центральної влади, хоча і призначаються центральним урядом. Цей тип децентралізації означає по суті “не децентралізацію, а деконцентрацію влади” (М. Драгоманов).

Демократична децентралізація передбачає створення розгалуженої системи місцевого самоврядування, коли місцеві справи вирішуються не представниками центрального уряду, а особами, обраними населенням.

У сучасному світі децентралізація є органічним поєднанням окремих елементів вищезазначених типів, а також елементів централізму. Як правило, вона втілюється у моделях, що враховують історичний досвід і національні традиції певних держав.

У федеративних державах (Німеччина, США, Швейцарія та ін.) децентралізація полягає у поєднанні зовнішньої цілісності з внутрішньою різноманітністю на рівні місцевого самоврядування (штати, землі, кантони та ін.

В унітарних державах (Франція Швеція, Японія та ін.) децентралізація втілюється шляхом встановлення кількох адміністративних рівнів. Скажімо, у Швеції таких рівнів 3 (держава, лени, комуни), у Франції - 4 (держава, регіони, департаменти, комуни). Причому французька модель децентралізації (запроваджена 1982 року) за порівняно короткий термін дозволила досягти необхідної рівноваги між вищезазначеними адміністративними рівнями і водночас між центром (владою, призначеною в особі префекта) й місцевими органами (владою, обраною населенням) і таким чином подолати надмірну централізацію із збереженням унітарності.

Попри всі відмінності, притаманні різним моделям, децентралізації властиві спільні сутнісні ознаки, що водночас виступають її основоположними принципами: незалежність від форми державного устрою; чітке законодавче розмежування функцій та повноважень між різними рівнями управління; цілеспрямований розвиток розгалуженої системи місцевого самоврядування; невтручання держави у сферу суверенних прав земель, областей, регіонів (“суверенітет народу”); подолання патерналізму через запровадження принципів діалогу і співпраці на різних рівнях соціального управління; самостійність місцевих органів влади у фінансовій сфері, фінансова підтримка органів місцевого і регіонального самоврядування з боку держави; законодавче закріплення горизонтальних і вертикальних взаємовідносин у сфері соціального управління.

У сукупності вищезазначені принципи, в разі їх практичного втілення у життя, постійного розвитку і вдосконалення, забезпечують децентралізоване прийняття рішень, що, як зафіксовано у Всесвітній декларації місцевого самоврядування, “зменшує перевантаження центру, а також поліпшує та прискорює урядові дії, надає життєвості новим інститутам і збільшує ймовірність того, що створені служби за сприятливих умов підтримуватимуться і розвиватимуться”^[756].

В Україні процес децентралізації як явище, характерне для сфери державного управління, перебуває у стадії становлення. Її основними завданнями, що поступово реалізуються у чинному законодавстві, є розподіл функцій між центральними інституціями та місцевим самоуправлінням, між Кабінетом Міністрів і міністерствами; зростання ролі децентралізації як чинника подолання надмірної централізації та принципу здійснення управління на основі забезпечення його об’єктивних закономірностей; досягнення необхідного для українського суспільства рівня забезпеченості правовими гарантіями та юридичними механізмами державного управління, що мають бути закладені у нормах права^[757].

Однак, цим проблема децентралізації влади не вичерпується (мається на увазі передача її частини від органів державного управління на користь органів місцевого самоврядування), оскільки визріває потреба передати її частку на рівень органів самоорганізації населення.

Органом самоорганізації населення є громада,

представницька форма місцевого самоврядування, яка утворюється населенням мікротериторії для самостійного вирішення питань місцевого значення на основі законів і прийнятих відповідно до них локальних нормативних актів, з використанням власних та залучених матеріальних і фінансових ресурсів. Це самостійна ланка системи місцевого самоврядування, яка має свої завдання і цілі, функції та повноваження.

Органами самоорганізації населення можуть бути будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. Роль органів самоорганізації населення визначається, насамперед, тим, що вони обираються місцевими жителями (представницький аспект), об’єднаними за ознакою спільного проживання на певній території (територіальний аспект), для виявлення та реалізації їхніх спільних інтересів (інтелектуально-вольовий аспект) і мають часткові повноваження, делеговані їм місцевими радами (організаційно-правовий аспект), а також певні повноваження щодо володіння, користування і розпорядження майном, яке є комунальною власністю відповідної територіальної громади (майновий аспект).

Основними завданнями органів самоорганізації населення є створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення у межах Конституції і законів України; задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг; участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

Органи самоорганізації населення відрізняються від інших органів місцевого самоврядування за своєю юридичною природою та специфікою здійснюваних ними функцій. На відміну від місцевих рад, яким притаманні якості й риси державницького характеру, функції органів самоорганізації населення у повному обсязі мають громадську форму і самоврядову природу, характеризуються непідкріпленістю силою державного примусу, не мають власних державно-владних повноважень, але у певних випадках можуть звертатися до сили та авторитету органів місцевого самоврядування або державних органів.

Громадський та самоврядний характер органів самоорганізації населення виражається у тому, що вони максимально наближені до громадян, які їх сформували; утворюються з дозволу місцевих рад і за ініціативою місцевих жителів на основі їх добровільного волевиявлення; мають громадсько-самоврядний характер, зумовлений природою основного джерела їх функцій і повноважень; діють від імені певного територіального мікроколективу, який доручив їм здійснювати самоврядування за певним колом питань місцевого відання, а не від імені держави, ніби “орендуючи” владні повноваження у відповідних органів місцевого самоврядування на час виконання деяких своїх завдань і функцій на певній території; несуть відповідальність тільки за здійснення ініціатив громадян за місцем проживання; для здійснення ініціатив громадян мають право володіння об'єктами комунальної власності, фінансовими ресурсами та самостійно розпоряджатися ними, бути юридичними особами; вирішують переважно питання, пов'язані із задоволенням соціально-економічних, культурних інтересів місцевого населення (організація дозвілля, проведення робіт з благоустрою, озеленення та утримання в належному стані дворів, вулиць, площ, здійснення контролю за належною експлуатацією та організацією обслуговування населення підприємствами, установами, організаціями соціально-побутового сектора тощо).

Органи самоорганізації населення мають також великий потенціал з огляду на їх участь у розгляді скарг, заяв та пропозицій громадян, оперативного волевиявлення громад, думки щодо тих чи інших рішень органів влади та управління. Вони входять з клопотаннями до відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування про надання допомоги інвалідам, ветеранам війни і праці, малозабезпеченим громадянам та іншим особам, які потребують соціальної допомоги; сприяють правоохоронним органам у здійсненні заходів, спрямованих на дотримання законності, забезпечення правопорядку, запобігання правопорушенням серед неповнолітніх; скликають збори громадян за місцем проживання для обговорення питань, що належать до їх відання тощо.

Органи самоорганізації населення самостійно визначають напрями і види своєї діяльності відповідно до положень про ці органи. З питань, віднесених до їх компетенції, вони можуть приймати рішення організаційно-розпорядчого характеру. Органи самоорганізації населення обираються на строк повноважень відповідної ради, якщо інше не передбачено рішенням ради чи положенням про органи самоорганізації населення. Територія діяльності органів самоорганізації населення визначається відповідною місцевою радою або її виконкомом, виходячи з соціально-економічної цілісності території та з урахуванням пропозицій самих громадян.

Повноваження органів самоорганізації населення можуть припинятися достроково, зокрема у разі невиконання рішень місцевої ради, її виконкому, загальних зборів громадян або невиконання своїх повноважень, а також саморозпуску. Рішення про дострокове припинення повноважень органу самоорганізації населення приймається загальними зборами громадян, які утворили цей орган, або відповідною радою. Органічно доповнюючи систему органів місцевого самоврядування та сприяючи ефективному здійсненню функцій територіальних громад, органи самоорганізації населення мають на меті забезпечення скорочення розриву між державою та суспільством: вони розширюють соціальну основу самоврядування, сприяють реалізації жителями, членами територіальних громад, їх конституційних прав на участь в управлінні державними та громадськими справами. Права, статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення визначаються Законами України “Про місцеве самоврядування в Україні” (1997) та “Про органи самоорганізації населення” (2001)^[758].

8.6.