Елементи і структура судової гілки влади

Саме останні два визначення судової влади імпонують нам найбільше, оскільки вони найбільш вдало розкривають сутність судової влади на сучасному етапі. Відмінності у розумінні того, чим є та повинні бути судові органи та судова діяльність, спричиняють і трансформацію в трактуванні судової влади, якій можуть надаватися такі не властиві їй функції, як управління та реалізація державної політики, виховання громадян, і заперечуватися така основоположна функція судової влади, як здійснення правосуддя.

Що ж до специфіки судової влади та її здійснення, то, як зауважують А. Гель та Д. Цвігун^[330], вона зумовлюється тими визначальними рисами, які вирізняють її основний орган (тобто суди) від інших державних органів: а) суди розглядають і вирішують особливі категорії справ, які не може розглядати жоден інший орган; б) їхні рішення виголошуються ім’ям України і є обов’язковими для всіх громадян і органів, яким вони адресовані; в) судова влада завжди здійснюється з дотриманням особливої регламентованої законом процедури; г) судова влада є самостійною, а між судами різних ланок немає відносин підлеглості.

Найважливішим етапом визначення будь-якої влади, у тому числі і судової, є встановлення її змісту та структури. Думки дослідників з цього приводу різняться. Деякі автори вважають визначальними елементами структури влади волю, силу і владні відносини, інші додають до такої структури органи і норми поведінки, треті відзначають як складові влади лише волю і силу^[331].

Об'єктом судової влади як складової державної влади є сукупність суспільних відносин, які нею регулюються. Їхня кількість не є постійною величиною: з розвитком суспільства вона змінюється. При цьому для характеристики судової влади мають значення два показники: абсолютний (загальна кількість відносин у суспільстві, що регулюються владою) та відносний (ставлення першого показника до об’єктивно зростаючої загальної кількості відносин у суспільстві). Якщо збільшення першого показника - явище об’єктивне, пов’язане з розвитком самого суспільства, то другий показник з великою ймовірністю характеризує рівень державної урегульованості суспільства. У державах з авторитарним політичним режимом цей показник близький до одиниці, а у державах розвинутої демократії він менший за одиницю, хоча такий мінімум повинен мати розумні межі. Так, Р. Нозік, послідовний прибічник теорії “мінімальної держави” (“найбільш екстенсивної держави, яку можна виправдати”), вважає, що “кожна більш екстенсивна держава порушує людські права”^[332]. Розглядати невелике значення другого показника як позитивний чинник можна лише у сукупності з іншими характеристиками влади, адже воно може бути зумовлено і негативними чинниками, наприклад, слабкістю влади, її елементарною нездатністю або небажанням брати участь у результативному і повному (а отже, владному) регулюванні суспільних відносин. Тут ми підтримуємо І. Бачила, який зазначає, що “державна влада - продукт і механізм усього громадянського суспільства, заміну якому ще не винайшли і який є відповідальним за стан усього суспільства...

З об'єктивної сторони судова влада ґрунтується на об’єктивній спільності соціальних інтересів, має суспільно корисний характер, виступає як результативний остаточний вплив судової системи на суспільство і окремого індивіда. Подібний вплив характеризується трьома ознаками: легальністю, правовим характером та системністю.

Легальність є визначальною ознакою об’єктивної сторони державної влади. Так, П. Морріс у праці “Влада: філософський аналіз” визначає політичну владу як форму легального права або як формальну владу і вбачає у цьому її “крихкість”, нестійкість як наслідок довільної природи формальної влади, довільної в тому розумінні, що вона не існує в природі, а створюється нами і може створюватися по-різному^{[333] [334].}

Погляди на зміст легальності влади, висловлені у науковій літературі, суттєво різняться. Так, Ю. Тихомиров під легалізацією влади має на увазі її визнання, підтримку з боку суспільства^[335].

Р. Лівшиць формальною легітимністю вважає прийняття закону відповідним органом і в установленому порядку, а підтримку вимог закону народом та їх реалізацію у реальному житті - змістовною легітимністю або легальністю¹.

Розглянуті вище позиції щодо змісту легальності влади видаються нам не досить обґрунтованими і доволі суперечливими. Легальність є складовою частиною об'єктивної сторони влади, а легітимність - суб'єктивної сторони, тому саме закріплення системи влади у законі, у тому числі в конституції (об'єктивація), є її легалізацією.

Легальність судової влади полягає в законності її здійснення, що містить два пов'язаних між собою аспекти - формальний (формоутворюючий) та змістовний. Формоутворюючий аспект легальності теж має два прояви: первинний та вторинний, що відповідають двом ступеням легалізації судової влади.

Первинним проявом (першим ступенем легалізації судової влади) є визначення в законі, передусім, у конституції держави, системи органів, що її здійснюють (первинна легалізація). Для судової влади в Україні юридичним втіленням її первинної легалізації є прийняття Конституції України та нових редакцій Законів України “Про судоустрій України”, “Про Конституційний Суд України” тощо.

Вторинним проявом (другим ступенем легалізації судової влади) є те, що сама діяльність судових органів, окремих суддів здійснюється виключно в певних юридичних формах (вторинна легалізація). Це є “не просто надзвичайно важливим позитивним засобом упорядкування та регулювання суспільних відносин влади, організації та діяльності органів держави, державного механізму на засадах права, а й засобом контролю за владою, її обмеженням”^{[336] [337]. Юридичну форму діяльності державних органів А. Заєць називає серед принципів правової держави[338]. Вторинна легалізація полягає, зокрема, у встановленні законом порядку здійснення органами судової влади своїх функцій, відповідних процесуальних або процедурних норм. Вторинну легалізацію судової влади в Україні частково здійснено Законами України “Про статус суддів”, “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, “Про Вищу раду юстиції”, прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства, а також внесенням суттєвих змін до Кримінально-процесуального, Господарського процесуального кодексів України тощо.}

Влада до закону (нелегалізована) або поза законом (нелегальна) державною називатися не може. А ось відповідність або невідповідність закону, який легалізує владу, право (правовий або неправовий закон) має значення передусім для правової держави. На думку А. Зайця, “легальним має бути визнаний лише правовий закон, тобто закон, який фіксує правову ідею справедливості, свободи прав людини”¹, тобто, судову владу треба визнавати легальною тільки якщо вона легалізована правовим законом. Це не зовсім правильно, оскільки державна влада після її легалізації завжди є легальною, однак вона може не мати правового характеру.

Правовий характер сучасної судової влади полягає, насамперед, у її безумовному зв'язку з правом. Як відзначав Б. Кістяківський, “органи державної влади бувають дійсно зв'язані законом тільки тоді, коли їм протистоять громадяни, наділені суб'єктивними публічними правами. Тільки маючи справу з уповноваженими особами, що можуть пред'являти правові домагання до самої держави, державна влада виявляється змушеною незмінно додержуватися законів... Щоб державна влада належно функціонувала на основі послідовної демократії, високої культури, у зв'язку з ними, потрібні також закон, право”^{[339] [340]. Перша аксіома влади І. Ільїна полягає в тому, що “державна влада не може належати нікому, крім правового повноваження”[341]. Ю. Оборотов розкриває значення цієї аксіоми так: “Право, втілене в конституції і виражене в правосвідомості громадян, визнає за державною владою здатність здійснювати соціальну організацію, управління і примус на основі закону і у межах компетенції”[342]. Як слушно зазначає С. Алексєєв, “при досить розвинутій державній системі важливо не тільки заснувати владу,.законодавчо ввести підвалини та основні засади цієї влади, а й організувати її,... юридично закріпити становище кожного державного органу, його функції, взаємостосунки між органами. Необхідно не просто організувати владні функції державних органів, а впорядкувати їх, ввести в суворі рамки, обмежити. Коли право стає інструментом упорядкування державної влади, введення владних функцій у суворі і чіткі рамки, то ситуація в суспільно- політичному житті різко і принципово змінюється. Право знаходить особливу, самостійну місію, його об'єктом тепер є сама державна влада. А це призводить до того, що стрімко зростає роль права в суспільстві, і у перспективі воно здатне істотно змінити всю навколишню ситуацію у галузі суспільно-політичного життя”1. Право встановлює форми і межі здійснення державної влади, нормативи її функціонування[343] [344]. Саме право стає основною перешкодою на шляху самозростання і жорстокості державної влади, “фактором, певною мірою здатним перекрити шлях негативним тенденціям влади”[345].}

З викладеного вище логічно випливає висновок про легалізуючу функцію права в сучасній демократичній державі. Суди не утворюють право, а сприймають та реалізують (застосовують) його. При цьому під правом ми розуміємо не закон, а, підтримуючи позицію М. Цвіка, ступінь свободи і рівності, який відображає наявні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основа яких полягає у процесі повторюваних суспільних відносин, що визнаються, схвалюються і охороняються державою.

Необхідно зазначити, що розмежування термінів “право” і “закон” - складна актуальна проблема, розв'язання якої є необхідною умовою ефективності судової діяльності. Н. Боброва доводить, що поняття законності та легітимності є тотожними. Точніше, обидва ці поняття означають одне й те саме, оскільки легітимність є латинізованим варіантом терміну законність, який, насамперед, є українським перекладом з латинської мови поняття “дотримання закону” - “Dura lex, sed lex”. І “legalis” на латині, і англійське “legitimate”, і німецьке “legitim” означають одне й

те саме - “законний”¹. Водночас, на думку Ю. Шемшученка та О. Ющика, традиційне розуміння принципу законності як вимоги до органів держави та їх посадових осіб дотримуватися законів або ж аналогічної вимоги до будь-яких суб'єктів взагалі є недостатнім. Якщо важливі елементи поведінки не врегульовані нормами права або ці норми не впорядковані, розрізнені, неминуче створюються умови для випадкових рішень, для розсуду, від якого один крок до сваволі. Вихід з такої ситуації дослідники вбачають у поступовому наданні вітчизняній правовій системі “суддівського характеру”, посиленні правотворчої компетенції судів при вирішенні індивідуальних справ,

запровадженні прецедентного права.

Нині назріла нагальна потреба уточнення низки

конституційних і наукових положень, пов'язаних із

співвідношенням цих фундаментальних понять. Офіційного тлумачення, передусім Конституційним Судом України,

потребують конституційні положення про верховенство права, про найвищу юридичну силу Конституції України, про підкорення судів лише закону та аналіз співвідношення вказаних положень. Це є вкрай важливим, оскільки навіть науковці не визначили єдиної концепції поняття “верховенство права”. Так, на думку М. Козюбри, верховенство права в нашому житті означає,

насамперед, верховенство Конституції України”^{[346] [347]. Водночас науковець не ототожнює ці поняття, а зосереджує увагу на творчому характері судової практики та її конкретному внеску у процес розвитку права України, адже “здійснюючи пошук права в межах конституції, правозастосовчі органи, особливо суди, мають залучати до цього пошуку не тільки текст конституції, а й. загальновизнані сучасним цивілізованим світом принципи права, міжнародні пакти про права людини, міжнародну судову практику, зокрема практику Європейського суду з прав людини, тенденції розвитку правових засобів захисту прав людини у європейському та міжнародному співтовариствах тощо”[348].}

Аналізуючи об'єктивну сторону судової влади, не можна не зупинитися на такій важливій її ознаці як системність. Завдяки цій властивості досягається єдність державної влади взагалі та її окремих гілок зокрема. Системність необхідно розглядати в двох взаємозумовлюючих площинах: формальній і змістовній. Відразу відзначимо, що такий поділ є дещо умовним, оскільки у загальній теорії систем існує правило, яке застосовується як до судової влади, так і до державної влади взагалі: об'єкт може найбільш ефективно розкрити своє призначення тільки за умови, якщо його морфологічна структура відповідає функціональній^[349].

Формальна системність судової влади полягає в тому, що:

1) державна влада здійснюється чітко визначеними Конституцією гілками влади, кожна з яких являє собою власну систему державних органів (морфологічна системність). Разом ці системи становлять єдину систему єдиної державної влади. Морфологічна системність судової влади забезпечується її загальним суб'єктом - єдиною судовою системою, закріпленою конституційно й законодавчо. Цю систему легалізовано статтями 124, 125 Конституції України. Вона містить у собі підсистеми судів загальної юрисдикції (підсистеми загальних і спеціалізованих судів) та Конституційний Суд України як монопідсистему;

2) державна влада (законодавча, виконавча і судова) здійснюється в чітко визначених законом юридичних формах державної діяльності. Для судової влади такими встановленими державою легальними формами є, передусім, правосуддя, судовий контроль, у тому числі конституційний, та внутрішнє судове управління;

3) законом встановлюється система чітко визначених правил здійснення державної влади її гілками та органами (процедурна системність), що представляє собою у сукупності для кожного органу (залежно від рівня деталізації) юридичний процес (високий рівень деталізації) або юридичну процедуру (відносно низький рівень деталізації). Процедурна системність судової влади в Україні виявляється у встановлених законом нормах кримінального, цивільного, адміністративного, господарського та конституційного процесів.

Змістовна системність судової влади визначається такими властивостями:

1) телеологічною системністю - основною метою реалізації судової влади в державі є здійснення правосуддя, захист прав, свобод та інтересів різних суб'єктів в державі тощо;

2) функціональною системністю - встановлення системи функцій, здійснюваних окремим судовим органом, галуззю судової влади. У сучасний період особливого значення набуває встановлення процесуальних форм взаємодії різних гілок судової влади, Конституційного Суду, загальних та спеціалізованих судів, з огляду на її сформований полісистемний характер;

3) аксіологічною системністю - сформованістю системи державно-правових цінностей у поєднанні з цінністю самої державної влади (аксіологічна системність), яка поєднує в собі дві складові: усвідомлення всіма елементами (ланками) судової системи, суддями “ціннісного змісту права, цінностей прав і свобод людини (як вищої цінності), правового типу організації суспільних відносин”^[350], інших політико-юридичних цінностей, необхідності їх надійної охорони і захисту та свого призначення в цьому; усвідомлення суспільством, його членами цінності самої судової влади;

4) ідеологічною системністю - єдністю системи розуміння сутності легалізованих Конституцією України ідей демократичної, правової, соціальної держави, єдиної системи праворозуміння всіма гілками державної влади;

5) фундаментальною системністю - визначеністю системи принципів здійснення судової влади її гілками. У зазначену систему входять загальні принципи (характерні для судової діяльності загалом) і спеціальні принципи (специфічні для окремої гілки, інстанції тощо).

Принципи судової влади - найбільш загальні політико- правові вимоги, що відображають сутність судової влади і виходять від соціального носія державної влади - українського народу. Зміст і обсяг конституційних принципів судової влади по- різному визначалися в історії вітчизняного конституціоналізму. Якщо конституції радянського періоду містили найбільш загальні (декларативні) положення про судову систему, то чинна Конституція України піднімає проблеми судового захисту прав громадян на вищий змістовний та організаційний рівень, перетворивши принципи судової влади на реальні регулятивні інструменти впливу на судову систему з повною деідеологізацією їхнього змісту. Таким чином, конституційні принципи судової влади виступають нині як закріплені в Конституції і міжнародних правових актах провідні правові положення щодо організації і функціонування органів судової влади.

Важливе значення для розуміння і застосування принципів судової влади має їх класифікація. Така класифікація проводиться за різними критеріями. Найчастіше принципи судової влади взагалі і правосуддя зокрема поділяють на конституційні, тобто сформульовані в Конституції (принципи законності, змагальності, гласності судочинства), і принципи, які закріплені в законодавстві або випливають з нього (принципи об'єктивної істини, безперервності, безпосередності, оперативності процесу тощо).

За галузевою належністю принципи поділяють на принципи судоустрою та принципи судочинства (кримінального, цивільного, адміністративного, господарського, конституційного процесів) залежно від того, у нормах якої галузі права вони знаходять своє відображення.

Серед джерел, що визначають сучасну систему принципів судової влади, особливе місце займають акти міжнародних організацій, що впливають на проведення судової реформи в Україні. Наразі назріла необхідність поступового зближення загальновизнаних принципів міжнародного права і норм національного законодавства, що проявляється “у взаємній рецепції правових розпоряджень, імплементації відповідних норм і принципів на базі міжнародних стандартів у процесі проведення судової реформи”¹. Наприклад, головні напрямки діяльності судових органів закріплені в “Основних принципах, що стосуються незалежності судових органів”, прийнятих VII Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Мілан, 26 серпня - 6 вересня 1985 р.) і схвалені резолюціями Генеральної Асамблеї оОн 29 листопада 1985 р. і 13 грудня 1985 р.^{[351] [352] Аналіз принципів, запроваджених нормами міжнародного права, свідчить про те, що обов'язки щодо додержання статусу судових органів покладаються не тільки на органи законодавчої влади, а й на суддів як носіїв судової влади, встановлюючи певні правила їх поведінки, зокрема, однакове розуміння всіма елементами судової системи принципів верховенства права, пріоритету ратифікованих міжнародних норм права над національним законодавством.}

Найважливішою властивістю державної влади як системного явища, з одного боку, і унікального системоутворюючого та інтегруючого чинника суспільної стабільності, - з другого, є її єдність. Вона обумовлюється об’єктивною потребою глобальної соціальної системи в єдиному вольовому забезпеченні процесів, що відбуваються в ній, а виражається, насамперед, у концентрації державної влади в одному суб’єкті - носії. Єдність державної влади забезпечує принципово єдину спрямованість у функціонуванні різних компонентів глобальної соціальної системи, без якої система розвалилася б. Будь-яка влада, що виконує функцію інтегрування цієї системи - глобальної, локальної, мікросистеми, повинна бути єдиною, тому що “без єдності інтегруючого фактора інтеграція неможлива”¹.

За другою аксіомою влади І. Ільїна державна влада в межах кожного політичного союзу має бути єдиною. При цьому таку єдність слід розуміти не в сенсі неподільності функцій і компетенції, а в сенсі єдиного організованого волеспрямування, що виражається в єдності здійснюваного права, однаковості праворозуміння. Оскільки природна правота не може бути двозначною, то й її вираження в позитивній нормі може бути тільки єдиним. Отже, і влада, яка монопольно здійснює таке вираження, може бути тільки одна^{[353] [354]. Таким чином, для І. Ільїна єдність державної влади означає її одиничність, неможливість співіснування двох рівновеликих влад, монополію державної влади на формулювання природного права у вигляді позитивних норм (правовстановлююча компетенція) і, як наслідок, єдність праворозуміння (правозастосування, правотлумачення тощо).}

Зміст сучасного розуміння єдності державної влади полягає в таких ключових позиціях: соціальна єдність передбачає владу народу, яку закріплюють усі конституції демократичних держав, у тому числі Конституція України. Вимога соціальної єдності влади, якщо ця єдність розуміється як влада народу, є необхідним постулатом, вихідним моментом демократії; політична ж єдність передбачає єдність принципових цілей і напрямків діяльності всіх державних органів. Така єдність має величезне значення в будь- якій державі, незалежно від характеру суспільства і державної влади, оскільки вона нерозривно пов'язана з необхідністю певного ступеня управління суспільством¹. Єдність влади виражається в єдності державної політики (політична єдність), що означає єдність спрямованості політики всіх державних органів, у тому числі судової влади.

Розглядаючи суб'єктів судової влади, необхідно мати на увазі, що первинним суб'єктом є народ - єдине джерело державної влади. Цей непорушний постулат сучасної правової держави природно випливає з принципу народовладдя. Ще наприкінці XVIII ст. І. Кант писав, що “саме в нього (народу) спочатку знаходиться верховна влада, похідними від якої повинні бути усі права окремих осіб”^{[355] [356]. Як відзначає Є. Бекенферде, здійснення державної влади “конституюється, легітимізується і контролюється народом, тобто громадянами держави. Демократія перетворюється на організаційний принцип володіння державною владою та її здійснення”[357].}

Вітчизняний конституціоналізм виходить з належності всієї влади в державі народу. Зазначений принцип закріплений у ст. 5 Конституції України і часто визнається конституціоналістами найважливішим принципом політичної системи України. Закріплюючи принцип народовладдя, Конституція виходить з того, що суверенітет народу знаходить організаційне вираження і конституційне закріплення як суверенітет державної влади. Це означає, що ступінь залежності державної влади від народу прямо пов'язаний зі ступенем самостійності і верховенства цієї влади. Жодна інша влада не може обмежити здійснення цієї влади в державі, тому що вона діє авторитетом і волею народу.

Саме поняття “народ” - не юридична абстракція. У Ж. Марітена народ виступає як “безліч людських особистостей, що утворюють політичне суспільство”^[358], а держава як “орган, в який входять експерти в галузі суспільного порядку і добробуту, - інструмент на службі людини... Політичне суспільство існує для людини як особистості. Не людина існує для держави; навпаки - держава існує для людини”¹.

Як вдало відзначив П. Хеберле, “народ складається з власників основних прав, тобто громадян. Саме від них і виходить у кінцевому рахунку вся державна влада... Народ не містична величина, а співтовариство людей, кожен з яких має власну гідність. Таке розуміння дає можливість уникнути небезпек, що виникали зі свідомого перебільшення ролі колективу і призводили до проявів тоталітаризму. Будь-який авторитет організації вторинний за своєю природою; немає гідності держави, існує лише гідність людини”^{[359] [360].}

Народ обирає органи первинного представництва - Верховну Раду України і Президента України, які, передусім, формують державні органи вторинного представництва, у тому числі й суди. Здійснення ними спеціальних владних повноважень не порушує принципу народовладдя, а навпаки, випливає з нього. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Згідно ст. 127 Конституції України правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні. Відповідно до ч. 2 ст. 129 Конституції України судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних^[361]. Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України “Про статус суддів” судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади^[362].

Народ є первинним джерелом влади, однак така первинність не означає втрату ним влади надалі. Державна влада належить народу завжди і абсолютно, що випливає із конституційного принципу народного суверенітету. Народ делегує не саму владу, а тільки владне повноваження щодо її здійснення. Водночас маємо певне протиріччя, адже традиційне законне формулювання прийняття і оформлення судових рішень “іменем України” з такого погляду не відповідає Конституції. Судова влада (як і будь-яка інша державна влада) здійснюється судовими органами не від імені держави, а від імені монопольного власника державної влади - українського народу, що делегував судам і суддям владне повноваження здійснювати судову владу. Отже, приймати і оформляти судові рішення необхідно “іменем українського народу”. Розглядаючи поняття судової влади на цій принциповій основі, ми виходимо з того, що судова влада виступає як одна з найважливіших сторін утілення народовладдя. Вона забезпечує відповідні форми і методи організації повновладдя народу в специфічній сфері його здійснення, що включає суспільні відносини, які мають особливу цінність для держави і знаходять відображення у створенні механізму реалізації прав громадянського суспільства і кожної окремої особистості, захисту від зазіхань на встановлений у державі правопорядок, утвердження соціальної справедливості¹.

Вторинними суб’єктами судової влади (тобто тими, кому народ делегував владне повноваження щодо її здійснення) є судді та суди. За кількісною ознакою такі суб’єкти судової влади поділяються на індивідуальні (суддя) та колективні (суд).

Найважливішою ознакою суб’єкта державної влади є його публічно-владна компетенція - сукупність установлених нормативно-правовими актами його прав і обов’язків^{[363] [364]. Компетенція (як базове, ключове поняття) стосовно органів судової влади виступає як юрисдикція цих органів (видове поняття). Сам термін “юрисдикція” походить від латинського “jurisdictio” - судочинство - і щодо органів судової влади означає сукупність правомочностей цих органів вирішувати правові суперечки і справи про правопорушення”[365].}

Судова юрисдикція має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну (внутрішню) сторони. З об’єктивної сторони судова юрисдикція виступає як система владних повноважень суб’єктів судової влади. Владне повноваження в контексті теорії влади - це забезпечена законом вимога, що орієнтує уповноваженого суб’єкта на певну поведінку і дії, звернені до фізичних і юридичних осіб, державних і недержавних органів, установ, організацій¹. Відповідно під владними повноваженнями суб'єктів судової влади необхідно розуміти права, а також пов'язані з правами обов'язки цих суб'єктів, надані їм законом, щодо здійснення відповідних рішень, дій, поведінки в процесі здійснення судової влади. Владне право в цьому контексті - це можливість, свобода суб'єкта судової влади діяти відповідно до наданих йому законом (легалізованих) повноважень та очікувати, вимагати виконання свого рішення всіма підвладними суб'єктами.

Владний обов'язок суб'єкта судової влади - це обов'язок перед суспільством і державою здійснювати функції судової влади відповідно до закону, з метою чого реалізовувати владні права в повному обсязі. Реальне здійснення владних повноважень забезпечується законом, що перешкоджає довільному розумінню і застосуванню норм, але окреслює для суб'єктів судової влади сферу самостійних рішень і дій. Необхідною властивістю суб'єкта є його компетентність, під якою необхідно розуміти кваліфіковане виконання суб'єктом покладених на нього публічних обов'язків і використання наданих йому прав.

Відповідно до третьої аксіоми влади І. Ільїна “державна влада завжди повинна здійснюватися кращими людьми, що відповідають етичному і політичному цензу... Це визначається високим рівнем, складністю і відповідальністю самого завдання, вирішення якого визначає в людині митця природної правоти”^{[366] [367]. Дійсно, влада не матиме авторитету, легітимності, якщо вона здійснюється не елітою. Належність влади народу не означає, що будь-хто і кожен може здійснювати державно-владні повноваження. Для цього необхідно володіти високим рівнем професійної компетентності і моральності.}

За своїм суб'єктним складом судова влада повинна характеризуватися високим професіоналізмом посадових осіб, що її здійснюють. Це забезпечується за рахунок особливих вимог до фахівця з погляду оцінки державою можливості для нього обіймати певну судову посаду. Легальні засади для формулювання вимог до суддів як особливої категорії посадових осіб закладені у нормативних актах, що регламентують статус судових органів (загальних і спеціальних судів, Конституційного Суду України). Вони багато в чому мають формальний характер і не визначають професійний рівень, але саме для суддів як обов’язкова ознака закріплюється необхідність вищої юридичної освіти, стажу роботи тощо.

Як слушно відзначає Ю. Килимник, “сильна державна влада - це ще й професійно-кваліфікована влада. В питанні добору в ряди... влади кожен окремий випадок, коли перевага надається шахраєві, а не чесній людині, і невігласу замість людини освіченої, компетентної, рівнозначний удару ножем по суспільному благу”¹.

Судова влада уособлюється суддею. Це характерна риса західного суспільства, для якого людський чинник є визначально значущим, що знаходить віддзеркалення навіть у зразках лексики, зокрема англомовної. Так, в англійській мові сталими є словосполучення “judicial power” - “суддівська влада”, а не “court power” (“судова влада”), “judicial functions” - “суддівські функції”, “judicial practice” - суддівська практика, “judicial interpretation” - суддівське тлумачення тощо. Л. Фуллер відзначає, що людський чинник “є необхідним елементом будь-якої справедливої та гуманної правової системи.... Право на кожному кроці вимагає винесення суджень, і ці судження мають виноситися людьми і для людей. Їх не можна закласти в комп'ютер^{[368] [369]”. З другого боку, Р. Дворкін досить іронічно, однак справедливо підмічає, з якими труднощами зіштовхується сучасний американський суддя під час вирішення справи за умови одночасної дії трьох правил: статутного права (законодавства), непорушності прецеденту (пошуку права в ньому) та створення нового суддівського права. Дослідник називає систему вирішення справи за таких складних умов “теорією складних прав”, а самого суддю - Геркулесом на честь могутнього грецького героя[370].}

При здійсненні правосуддя суддя повинен бути незалежним та неупередженим. Такі вимоги до нього пред’являються законодавствами більшості країн світу. Ж.-Л. Бержель пов’язує неупередженість судді при винесенні судового рішення “зі свободою автора, який виносить свої рішення у відповідності з нормами рівності та юридичної безпеки сторін^[371]”. Водночас деякі американські дослідники висловлюють занепокоєння надмірною владністю суддів, загрозою з їхнього боку для реалізації принципів поділу влади та верховенства закону. Вони навіть використовують термін “судовий деспотизм”¹. З метою обмеження судової влади пропонуються різноманітні методи “стримувань і противаг”, зокрема надання найвищих повноважень тлумачення Конституції та законів усім гілкам державної влади^{[372] [373]. На нашу думку, стан судової влади в Україні не дає підстав для подібних занепокоєнь. Навпаки, рівень владності судової влади в західних державах, її роль у розв’язанні конфліктів, у тому числі політичних, має бути зразком для вітчизняного державотворення.}

Важливе місце в механізмі врегулювання судовою владою суспільних відносин посідає так називаний підвладний суб’єкт - особа, що свідомо або вимушено зобов’язана підкоритися рішенню суб’єкта (суду, судді), який наділений владою. Ця особа є саме суб’єктом, а не об’єктом влади з таких підстав: саме вона бере участь у формуванні суб’єктивної сторони судової влади шляхом її легітимації; в умовах народовладдя підвладний суб’єкт є підвладним тільки на вторинному рівні, не припиняючи бути важливою складовою частиною первинного джерела влади - народу, тобто індивідуальним володарюючим суб’єктом першого рівня. Саме підвладні суб’єкти формують найважливішу ознаку суб'єктивної сторони державної влади - її легітимність. Проблема легітимації влади та її легітимності - важлива проблема сучасної юриспруденції. Ця проблема тривалий час вважалася переважно політологічною, однак відомий політолог професор Лондонського університету Г. Друрі визнав її юридичне походження^[374]; вона стала предметом дослідження відомих вчених-юристів: Ф. Кокошкіна, Г. Краббе, К. Шмітта,

Р. Циппеліуса, А. Зайця та ін.

У позитивному плані з погляду конституювання влади положення про те, що народ є її носієм означає, що будь-яке використання і здійснення державних повноважень повинно бути опосередковане народом. Вирішення державних завдань або реалізація владних повноважень має потребу в легітимації, що виходить від самого народу або сходить до нього (так званий безперервний ланцюг демократичної легітимації). Легітимізована влада відразу не може стати автономною, вона постійно повинна бути пов'язана з народною волею і нести відповідальність перед народом. Тільки за такої умови діяльність державних органів, що не збігаються з народом і організаційно відокремлені від нього, можна розглядати як здійснення державної влади народом через ці органи. Уявлення про народ як про вихідний і кінцевий пункт демократичної легітимації є базовим у розумінні демократії¹.

Легітимація - процес набуття легітимності, процес індивідуального (особистістю) і колективного (суспільною групою, народом) утвердження такого уявлення, що державна влада, структура її органів, спосіб їх формування, діяльність її посадових осіб відповідають тим очікуванням, тим поглядам, які склались у людей на основі чуттєвого сприйняття, досвіду, раціональної оцінки^{[375] [376].}

Розглянемо підходи до визначення суті легітимності як основи державної влади Ф. Кокошкіна і Г. Краббе. За Г. Краббе, сучасна ідея держави передбачає володарювання не осіб, а духовних сил (тобто володарювання не легальності, а легітимності), “тому що цим силам, оскільки вони виходять з духовної природи людини, можна підкорятися добровільно. Основа, джерело правопорядку знаходиться тільки в правовому почутті і правосвідомості співвітчизників”^[377]. У співвідношенні з наступною ідеєю Г. Краббе про те, що “влада повинна належати не державі, а праву”^[378], ми логічно одержуємо знак рівності між легітимністю і правом, правопорядком. І це було б правильним, якби означало легітимність права. Але в результаті отримуємо істину навпаки - право легітимності (тобто все легітимне автоматично відповідає праву). Очевидно, саме так вважав і К. Шмітт, обґрунтовуючи свою теорію “плебісцитної легітимності” на противагу легальному, але слабкому парламентаризму^[379].

Згідно підходу Ф. Кокошкіна, багато в чому схожому з позицією М. Вебера, в основі будь-якої державної влади лежить колективна підтримка населення, що випливає із визнання ним цієї влади (тобто те, що ми називаємо легітимацією). У цьому суспільному визнанні, що складає фактичну і юридичну підстави державної влади, переплітаються два психологічних елементи: стихійне, інстинктивне підпорядкування, засноване на почуттях і звичках; свідома, розумова покора, що випливає із раціональних мотивів. Політичний прогрес в історії людства за такого підходу зводиться до поступового розширення другого елемента (раціоналізації влади) шляхом залучення широких мас населення в процес свідомої політичної діяльності і подолання ірраціональних елементів соціального розвитку¹.

З поняттям легітимації державної влади органічно пов'язане поняття легітимації її приписів (щодо судової влади - її рішень). Ми підтримуємо позицію А. Зайця щодо того, що “влада, яка не одержала підтримки своїх повноважень визначеним у суспільстві шляхом, не може претендувати на правовий характер своїх приписів, нехай і виданих з добрими намірами. Навіть найкраще правило поведінки не стане правом, якщо не виходитиме від легітимної суспільної влади, тобто щодо якої не відбулася процедура суспільного визнання і виправдання... Державна влада, яка не отримала легітимації у суспільстві, не лише не спроможна створити нове право, але й руйнує те, яке існувало раніше”^{[380] [381].}

Легітимованість норм права - це визнання суспільством цих норм такими, яких треба додержуватися неодмінно, які є необхідними та мають визначати спосіб життєдіяльності суспільства. Ознака легітимації перетворює ідеї належного, необхідного, що існують у суспільстві та претендують стати правовими нормами чи формальними приписами держави, її органів та посадових осіб, на іманентний імперативний для суспільства регулятор, який шляхом схвалення суспільством стає необхідним нормативом, власне правом. Таке схвалення надає цим нормам обов'язковості щодо кожного члена суспільства, тобто загальнообов'язковості. Легітимація перетворює право на те, чим воно має бути, надає сили, освячує суспільним авторитетом^[382].

Легітимність виключно важлива для сучасної судової влади. “Найважливішою якістю судді є суспільна довіра до нього, тобто усвідомлення громадськістю того факту, що цей суддя здійснює правосуддя відповідно до права... Це та цінна якість, яку суддя повинен старанно охороняти. Необхідною умовою існування незалежної судової влади є впевненість суспільства в тому, що судова влада прагне до справедливості на основі права; впевненість у тому, що судочинство здійснюється чесно, нейтрально, при рівному ставленні до кожної із сторін і без будь- якого натяку на особисту зацікавленість у результаті процесу; впевненість у високому моральному рівні судочинства. Без цієї суспільної довіри судова влада не буде здатна функціонувати”¹.

Потреба в довірі до судової влади з боку суспільства означає потребу не в популярності, а в підтримці суспільного відчуття, що судове рішення приймається чесно, об’єктивно, нейтрально і неупереджено, що результат визначається не особистістю сторін, а обґрунтованістю їх вимог, силою їхніх аргументів. Це породжує усвідомлення, що суддя не є стороною правового конфлікту і бореться не за особисту владу, а за верховенство права^{[383] [384].}

З усіх гілок державної влади саме для судової влади проблема легітимізації, легітимності є найбільш гострою, оскільки на відміну від парламенту і президента судді не обираються народом, а призначаються (отже, первинна легітимація відсутня); у порівнянні з іншими гілками влади діяльність судової системи є менш публічною і не має можливості підняти рівень своєї легітимності популістськими рішеннями або діями. В Україні історично сформоване негативне сприйняття судової системи значною частиною населення у зв’язку з власним наявним неконструктивним досвідом “співпраці” з нею та відповідним впливом інформаційної сфери: друкованих засобів масової інформації, радіо, телебачення, Інтернет-видань. Водночас на гостроту легітимації державної влади суттєво впливає належність правової системи України до романо-германської правової сім’ї, бо “здійснення правосуддя повинне включати оцінки і, зокрема, розуміння справедливості”, що не можна чітко вивести з державних законів^[385].

Важливим чинником низької легітимності судової влади в Україні є невиконання судових рішень, причому таке невиконання характерне для рішень судів усіх рівнів. Таке небезпечне явище суперечить владній природі судової системи, дестабілізує її, знижує рівень довіри громадян до судових органів. На нашу думку, з метою викорінення подібної практики необхідно вивчати досвід країн Європи, а саме впровадження загального фундаментального принципу “правової впевненості”, що знайшов відображення в судовій практиці Європейського Суду з прав людини. Так, в окремій думці судді Європейського Суду К. Розакіса у справі “Брумареску проти Румунії” зазначено, що “право на судовий розгляд є не лише теоретичним правом на розгляд справи національним суддею, а й включає законне сподівання, що остаточне судове рішення має поважатися національними органами влади і, отже, виконуватиметься”¹. У рішенні в справах “Ді Педе проти Італії” та “Заппа проти Італії” від 26 вересня 1996 р. Європейський Суд відзначив, що право на ефективний судовий розгляд “було б ілюзорним, якби національна правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін”^{[386] [387].}

Виходячи з вищенаведеного вважаємо, що принцип “правової впевненості” стосовно судової влади треба розуміти так: громадянин, звертаючись до суду, повинен бути заздалегідь упевнений як у справедливості судового розгляду, так і у виконанні судового рішення, поваги до нього з боку органів влади. Цей принцип знайшов часткове відображення у ст. 382 “Невиконання судового рішення” Кримінального кодексу України, де вперше передбачена кримінальна відповідальність службових осіб за умисне невиконання рішення Європейського Суду з прав людини^[388].

Тільки повага до рішення суду будь-якого рівня з боку всіх без винятку органів державної влади та посадових осіб у змозі зробити принцип “правової впевненості” реальним чинником легітимності судової системи, довіри до судових органів з боку суспільства. Водночас, на нашу думку, необхідно встановити кримінальну відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню не тільки для службових осіб

(спеціальний суб'єкт злочину), але й для усіх фізичних осіб (загальний суб'єкт злочину) - громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, які є осудними і досягли віку кримінальної відповідальності, що стане запорукою більш ефективного виконання судових рішень.

4.2.