Органи місцевого самоврядування: проблеми, тенденції, перспективи

Після перетворення виконкомів в державні адміністарції виник прецедент, за яким адміністрації фактично конкурують з місцевими радами. Якщо раніше, «виконкомівці» були підпорядковані безпосередньо власній Раді, зараз адміністрація є фактично підпорядкованою Президентові. Таким чином, обраний голова ради фактично має менше можливостей здійснення самостійного керування, ніж центральні органи влади.

Однак, адміністративний тиск на органи місцевого самоврядування є не єдиним засобом боротьби з цим самим самоврядуванням. Значно ефективнішим методом є «фінансова боротьба з регіонами» шляхом здійснення бюджетної політики.

Проблемою місцевого самоврядування є велика кількість обов'язків, що в більшості випадків штучно йому навішана державою та недостатньо ним фінансується. Це створює ситуацію, за якою отримані місцевим бюджетом прибутки витрачаються на фінансування недофінансованих загальнодержавних функцій, у той час як на функції, що первісно відносяться до місцевого самоврядування, коштів зазвичай не залишається (наприклад, благоустрій регіону, ремонт доріг, комунальне господарство, в той час, як гроші витрачаються на сплату заробітної плати, пенсій, соціальних витрат та ін.) Таким чином, органи місцевого самоврядування залишаються «без провини винними».

Наслідки такої державної політики по відношенню до місцевого самоврядування однозначно є негативними.

Натомість європейський досвід показує наскільки ефективним може бути як місцеве, так і регіональне самоврядування у вирішенні проблем територіальних громад. Децентралізація владних повноважень і автономізація регіонів у прийнятті рішень створює додаткові можливості, від яких може виграти вся держава в цілому. Концепція централізованого управління виправдана за умови

впровадження у життя цілісної концепції державного і суспільного розвитку. Результатом цього завяеди буде забезпечення надрегіональних інтересів та їхнє надрегіональне вирівнювання. Але попри ці завдання, централізоване державне управління на місцевому та регіональному рівнях є неефективним. На користь цього свідчать порівняння економічної ефективності централізованих і децентралізованих держав: економічне процвітання різних країн виявляється вищим там, де значна частка державних видатків здійснюється через автономні місцеві і регіональні рівні. Високий рівень місцевої і регіональної самостійності є ознакою оптимізації економічного розвитку. Приклад федеративної Німеччини, з її найвищими показниками економічного розвитку, є досить показовим у цьому сенсі.

Власне, розглядаючи регіональну політику з точки зору економічної ефективності, приходимо до висновку, що місцева та регіональна автономія оптимізують рішення про розподіл публічних коштів. Так одержувачі та платники публічних послуг можуть розраховувати на те, що вони можуть бути впорядковані і обчислені більш зрозуміло і прозоро на місцевому та регіональному рівнях. Це створює можливості для максимальної демократичності при участі в прийнятті рішень про розподіл публічних коштів.

Разом з тим, місцева та регіональна автономія веде до економічної конкуренції між місцевим та регіональним рівнями, що є значним стимулом для економічного розвитку держави в цілому.

Автономізація окремих частин території держави дозволяє зняти напругу з етнічних питань.

Разом з тим, регіоналізацію не варто плутати з федералізацією державного устрою. Справа в тому, що суб'єкти федерації володіють обмеженим суверенітетом (можливість видавати закони, врешті, існування права на вихід з федерації). Регіони в унітарних децентралізованих державах, як правило, не володіють такими правами, а виконують лише адміністративні функції з ефективного врядування.

Для України цікавим є ще один аспект регіоналізації - децентралізація владних повноважень зі збереженням унітарного державного устрою. Запровадження такого типу відносин передбачало би перерозподіл компетенцій,