Поняття геополітики. Основні школи геополітики

Геополітика (від грец. γη — земля та πολίτική — державні або суспільні справи, мистецтво управління державою) — політологічна концепція, спроба наукового осмислення закономірностей розподілу політичної потужності держав і міждержавних об’єднань, виходячи з особливостей їх географічного розташування, наявності, відсутності чи обмеженості природних ресурсів, клімату, кількості населення на даній території та їх політичного оточення.

У рамках геополітичних досліджень регіональні та локальні політичні проблеми (зокрема проблеми кордонів, спірних територій, міждержавних конфліктів тощо) досліджуються в контексті аналізу глобальних відносин панування/підкорення, в які включені всі країни світу. Основним завданням геополітики є дослідження механізмів та форм контролю над територією земної кулі. Фактично кінцевою метою геополітичних досліджень є визначення умов встановлення світового панування для тієї держави, яка замовляє ці дослідження. Тому геополітичні школи різних країн зумовлені забезпеченням конкретних політичних цілей, пов’язаних із інтересами певної країни. За визначенням найвідомішого і одного з найбільш впливових теоретиків сучасної американської школи геополітики Збігнева Бжезінського, геополітика є теорією позиційної гри на «світовій шахівниці».

Традиційна геополітика, що виникла в ХІХ ст., засновує свої дослідження на двох основних факторах:

• військово-політична потужність держави;

• домінуюча роль географічних чинників у захопленні чужих територій.

Новітня геополітика виходить із того, що політику держав у міжнародних відносинах визначають також економічні, культурно-цивілізаційні,

етнопсихологічні, комунікаційні та інші фактори.

Німецька школа геополітики, найбільш яскравим представником якої вважається Карл Хаусхофер (1869—1946 рр.), виходила з концепції «життєвого простору», згідно з якою держава народжується і розвивається подібно організму, природним чином прагнучи до територіального розширення.

Панрегіони по К. Хаусхоферу

• Америка з центром у США;

• Європа — Близький Схід — Африка з центром у Німеччині;

• Азія і Тихоокеанський регіон із центром у Японії;

• Росія — Російська рівнина з Сибіром, Персією та Індією.

Продовжувачем традицій німецької геополітичної школи виступив філософ і правознавець Карл Шмідт (1887—1985 рр.) Його геополітична модель базується на протиставленні двох «світових порядків»:

• «традиційного» (так званого «номос землі», символом якого є Будинок), заснованого на військовій могутності, принципах етики та імперській політиці;

• «модерного» (так званого «номос моря», символом якого є Корабель), який заснований на торгівлі, принципах утилітаризму та демократії.

Дана модель виходить з того, що в основі світових політичних конфліктів лежить геополітична опозиція морських і сухопутних держав.

Сучасні європейські теоретики геополітики Жан Тіріар, Ален Бенуа, Роберт Стойкерс розвивають ці ідеї Карла Шмідта, створивши модель протистояння двох геополітичних порядків:

• глобалістський «морський» порядок, втіленням якого є США з їх сателітом — Великою Британією;

• євразійський «континентальний» порядок, заснований на стратегічному союзі лідерів Європейського Союзу — Німеччини та Франції з Росією.

Геополітичні ідеї К. Шмідта виявилися досить затребуваними практикою, були дуже пророчими, він зумів передбачити багато ключових вимірювань у геополітиці XX століття. Британська геополітична школа, заснована на концепції Хелфорда Маккіндера (1861—1947 рр.), виділяє дві макрогеографічні зони планети:

• «океанічну півкулю» (Західну півкулю та Британські острови);

• «континентальну півкулю», чи Світовий Острів (World Island), який включає три континенти — Азію, Африку та Європу та є основною зоною розселення людства.

Центральною зоною Світового Острову є «серце світу» або «Heartland» (зосередження континентальних мас Євразії та найбільш сприятливий географічний плацдарм для контролю над усім світом). Він включає територію Російської рівнини, Західного Сибіру та Середньої Азії, недоступну для морського проникнення. Розташована у Гартленді практично невразлива «серединна держава» є міцною, але маломобільною структурою, навколо якої відбувається більш жвавий політичний «кругообіг» країн внутрішнього та зовнішнього «півмісяців».

Різниця версій геополітичного розподілу «Гартленда» полягає в питанні про сибірські території, що лежать на схід від Єнісею (Lenaland). Цю думку висловлювали задовго до Х. Маккіндера. Дійсно, поєднання сухопутних і водних просторів було ключовим моментом в історії народів і держав (Стародавній Китай, Єгипет, Індія, Стародавні Греція та Рим, Карфаген тощо). Але логічно розвинув, глибоко аргументував цю ідею Х. Маккіндер.

«Внутрішній півмісяць» включає в себе райони Світового Острова, доступні морському вторгненню. Він є захисним буфером Гартленду і єдиним можливим об’єктом експансії морських держав. Тому «внутрішній півмісяць» є «територією протистояння» (Rimland). Морські ж держави спираються на «зовнішній півмісяць», що включає в себе Америку, Британію, Японію і Південну Африку.

Гартленд є джерелом зосередження «континентальної сили», здатної управляти усім Світовим Островом, контролюючи також «внутрішній півмісяць». Таким чином, в основі британської геополітичної школи лежить концепція глобального домінування, в якій контроль над Гартлендом забезпечує безумовну геополітичну перевагу будь-якій державі, а «серединна держава» Гартленда, асоційована з Росією, становить безумовну загрозу морським державам, асоційованим із Британською імперією та США.

Основна теза Х. Маккіндера, сформульована ним як найважливіший

геополітичний закон:

• той, хто контролює Східну Європу, домінує над Гартлендом;

• той, хто домінує над Гартлендом, домінує й над «Світовим Островом»;

• той, хто домінує над «Світовим Островом», домінує над усім світом.

Розробка теми обмеження експансії з Гартленда та встановлення контролю над ним посідає визначне місце й у дослідженнях американської геополітичної школи. Її фактичний засновник адмірал Альфред Меген (1840—1914 рр.) основним фактором забезпечення безумовної геополітичної переваги вважав «морську силу», а основою геополітичної стратегії — «принцип анаконди», тобто «удушення» супротивника шляхом морської блокади його стратегічних об’єктів.

А. Меген, по-перше, виділив 6 критеріїв, які визначають геополітичний статус держави. Серед них:

• географічне положення, насамперед відкритість держави морям та доступність морських комунікацій. Протяжність сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони. Здатність флоту до оборони та війни з ворогом;

• морфологія державної території, передусім морських узбереж, та кількість портів;

• протяжність берегової лінії;

• кількість населення держави, особливо в контексті можливості будувати та обслуговувати флот;

• національний характер, насамперед здібність до торгівлі;

• політичний характер правління, від якого залежить спрямування кращих природних та людських ресурсів на створення морської сили.

По-друге, він висунув ідею переваги морської держави над континентальною (латинської раси над слов’янською). За А. Мегеном, морську силу держави формують військовий та торговельний флоти та військово-морські бази. Військово-морський флот виступає лише гарантом свободи морської торгівлі.

По-третє, адмірал один із перших виділив планетарні геополітичні структури, передбачивши домінування США в «північній континентальній на півсфері» та світі загалом. Для цього на першому етапі США необхідно інтегрувати довкола себе всю Західну півкулю. Боротьба США з «континентальними державами», до яких А. Меген відносив Росією, Китай та Німеччину, — головне стратегічне завдання морської цивілізації (передусім американо-британського альянсу). З цією метою він запропонував перенести «принцип анаконди» на планетарний рівень.

Розвиваючи концепцію А. Мегена, Ніколас Спайкмен (1893—1944 рр.) розробив принцип «інтегрованого контролю над територією». Цей контроль мали здійснюватися США в усьому світі, щоб не допустити посилення геополітичних конкурентів. Дотримуючись британської ідеї «протистояння Моря і Суші» (асоційованих у даному випадку із США та СРСР),

Н. Спайкмен геополітичною віссю світу вважав не Гартленд, а «зону протистояння» Рімленд (Rimland). Рімленд включає прикордонну зону Суші та Моря, що тягнеться вздовж кордонів Гартленда через Європу, Близький і Середній Схід, Індію та Китай. «Серединна держава» Гартленда (на той час — СРСР) здійснює тиск на цю зону, намагаючись об’єднати її під своїм контролем. Тому США повинні здійснювати політику стримування й «удушення» цієї континентальної держави, насичуючи Рімленд своїми військовими базами та створюючи там військово-політичні союзи.

Після Другої світової війни в зовнішньополітичному курсі США відбувся перехід від політики ізоляціонізму до політики, спрямованої на створення нового світового порядку, заснованого на безроздільному домінуванні Сполучених Штатів Америки (Pax Amerikana). Ідеологічним обґрунтуванням нової зовнішньополітичної стратегії стала американська концепція біполярного світу, яка передбачала існування двох світових центрів:

1. СРСР («нація-злодій») — центр варварського тоталітарного Сходу, який прагне поневолити всі народи світу;

2. Сполучені Штати Америки («нація-рятівник»), яку очолили демократії висококультурного Заходу в боротьбі проти комуністичної агресії.

При цьому національно-визвольні рухи в колоніях і залежних державах, профспілковий рух, американський рух за права негрів і інші прояви невдоволення політикою США і їхніх союзників розглядалися як прямий вплив «світового комунізму».

Концепція «вакууму сили» передбачала, що недолік військової «активності» США в будь-якій крапці земної кулі приводить до миттєвого проникнення туди «світового комунізму», а це у свою чергу неминуче сприяє встановленню комуністичних режимів у всьому регіоні («принцип доміно») і втраті його для західної демократії.

Вищим, глобальним рівнем структурної організації міжнародних відносин є світова система таких відносин, або «світовий порядок» — устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати й підтримувати умови їх існування та розвитку. Відмінність між поняттями "міжнародний порядок" і "світовий порядок" полягає в тому, що перше відображає потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, а змістом другого є базові потреби людства.

Після II світової війни сформувалася система двох політико-військових блоків, військовим вираженням якої стали Варшавський договір і Північноатлантичний

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія альянс (НАТО), а також політико-економічні блоки: Рада економічної взаємної допомоги та Європейська економічна спільнота. В них не входила група нейтральних держав, зокрема території так званого Третього світу: Індія, Індонезія, Філіппіни та частина Африканських країн.

Біполярна або двополюсна система полягала в існуванні двох інституціоналізованих альянсів, що підтримуються ідеологічними розбіжностями, що передбачає постійний взаємний конфлікт. Двохполюсність була підкріплена економічними можливостями (у тому числі, різницею типів економіки - соціалістичною та капіталістичною), а також військовою силою обох супердержав, тобто Сполучених Штатів Америки та Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Обидві держави володіли ядерним арсеналом, який забезпечив можливість відповідного удару. Однак паритет ядерного потенціалу схиляв наддержави ухилятися від безпосередньої конфронтації. Крупномасштабні війни були замінені гонкою озброєнь. Обидва блоки прагнули не до війни, адо до стабільного урівноваження балансу сил.

Після розпаду СРСР ця модель міжнародних відносин перестала діяти, Сполучені Штати залишалися єдиною глобальною супердержавою при одночасному існуванні кількох регіональних військово-політичних держав. При цьому у військово- технічному відношенні США перевершували усі держави Європейського Союзу, Китай та колишні пострадянські країни разом узяті.

Головним суперником США в 1990-ті ррю був Європейський Союз. В останнє десятиліття намітилося зростання економічного потенціалу таких країн як КНР, Індія та Росія, одночасно з падінням потенціалу США та ЄС. В результаті однополярна модель світу, в якій США відігравали роль глобального центру прийняття владних рішень та інтеграційних порцесів змінилася на багатополярну, в якій центрами інтеграційних процесів стали колишні регіональні лідери. При цьому КНР, вийшовши на перше місце за обсягами реальної економіки, заявляє претензії на створення євразійсько-тихоокеанського «Нового шовкового шляху» як альтернативної глобальної системи економічної інтеграції.