Партійні системи

Переважно демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, яка виміряється принаймні двозначними числами. Проте реальний вплив на розробку державних курсів має меншість з них.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами заміняє його; створення інших партій забороняється. Така система функціонувала у фашистських Німеччині та Італії, в колишньому СРСР та деяких інших соціалістичних країнах у ХХ ст.

Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А. Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються тільки максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі пос­тійно знаходиться одна партія, а усі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте у цьому разі нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Логіка виборців пояснюється високим рівнем життя, стабільністю в країні та принципом “від добра добра не шукають”. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії).

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (найчастіше - двох) партій. Прикладом може бути ФРН (блок ХДС/ХСС - блок СДПН / Партія зелених). Варто зазначити, що протягом 60-х - першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої частку уряду часто визначала “третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів (СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

У багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, правоцентристські коаліції в Італії другої половини ХХ ст.). Безперечно, така система дає змогу краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки уможливлює створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак - вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структу- рування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть бути загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим “зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.

11.3.