Становлення та розвиток багатопартійності в Україні

Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій, як в усьому колишньому СРСР, існувала однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х років ХХ ст., в роки перебудови.

Першою з НРУ вийшла Українська Гельсінська Спілка, яка, після проведення у квітні 1990 р. установчих зборів, дістала назву Української республіканської партії. Вона стала першою зареєстрованою українською партією. Протягом 1990 р. було створено Селянсько-демократичну партію, Партію “зелених”, Соціал-демократичну, Народну, Народно-демократичну партії тощо. На основі реформаторського крила - так званої “Демплатформи” - утворилася Партія демократичного відродження України.

Одночасно із правою формувалася і ліва частина політичного спектра України. Після “путчу” 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову про заборону КПУ. На її місці у 1992 р. з’явилася очолювана О. Морозом Соціалістична партія України. Утворювалися й інші партії з різним рівнем “лівизни”: Громадянський Конгрес України, Партія праці, Селянська партія України тощо. У 1993 р. на умовах відмови від майна колишньої КПУ- КПРС та від організаційного об’єднання з комуністичною партією Росії було надано дозвіл на реєстрацію новій Комуністичній партії України, яку очолив П. Симоненко. Завдяки своєму “бренду” саме ця партія протягом останніх десяти років збирає левову частку лівого електорального “врожаю”. Внаслідок цього кількість лівих політичних партій, які більш-менш реально претендують або претендували на владу, є незначною. По суті, окрім КПУ, вона обмежується лише вже згадуваною СПУ, яка за роки існування значно змінила свою позицію, перетворившись з партії крайньо лівої на помірковано ліву. Такий “дрейф” вправо став однією з причин розколу СПУ, з якої вийшло ліворадикальне крило на чолі з Н.

Частина партійного спектра України, що являє собою політичний центр, активно заповнюючись на початку 1990-х рр., з часом почала поступово розмиватися. Фактично на початку ХХІ ст. в Україні майже відсутні серйозні (впливові) ідеологічні центристські партії. Ті партії, що умовно займають цю нішу політичного спектра, не є носіями чіткої ідеології і можуть вважатися центристськими хіба що за принципами “ні ліві, ні праві” або “мінус на плюс дає нуль”. Це так звані партії влади, для більшості з яких роль політичної

ідеології відіграє бажання втриматися при владі (а точніше біля Президента) за будь-яку ціну. Серед них можна виділити Соціал-демократичну партію України (об’єднану), Партію регіонів, Трудову Україну, Демсоюз, Аграрну партію України, Народно-демократичну партію.

У виборах до Верховної Ради України 2002 р. брали участь 14 блоків та 20 політичних партій. З них за партійними списками до Верховної Ради пройшли лише шість: Виборчий блок політичних партій Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, КПУ, Виборчий блок політичних партій “За єдину Україну”, Виборчий блок політичних партій “Блок Юлії Тимошенко”, СПУ, СДПУ(о) (див. Схема 11.7). Решта політичних партій та виборчих блоків не подолали 4 % бар’єр. Проте, незважаючи на те, що “партії влади” (блок “За єдину Україну” та СДПУ(о)) разом набрали менше 19 % голосів виборців, саме вони сформували парламентську більшість і розподілили між собою найвід­повідальніші парламентські посади. Це стало можливим насамперед завдяки депутатам-мажоритарникам, які перемогли в одномандатних округах, де, за даними спостерігачів, зафіксовано найбільше випадків корупції.

Проте, незважаючи на те, що реальні результати виборів 2002 р. є неадекватними народному волевиявленню (адже партії, яким віддала свої голоси абсолютна більшість електорату, опинилися в опозиції), вони дають підстави для певних позитивних висновків. Найголовнішим з них є те, що партійна система України починає виразно структуруватись, кількість серйозних “гравців”-партій на політичній арені зменшується, що не може не позначатися на структуризації Верховної Ради. Навіть за (по суті викривленими) результатами виборів 2002 можна стверджувати, що політична структура українського парламенту стає більш стрункою та стійкою.

11.4.