Партійні системи, їх типологія

Партійна система — це складова частина інституційної підсистемою політичної системи суспільства, в її рамках визначаються параметри взаємодії різних партій між собою і механізмом держави.

Основу партійної системи складають відносини між правлячою коаліцією та опозицією.

Опозиція (від лат. oppositio — протиставлення, заперечення) — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим; партія або група, що йде наперекір думці більшості або панівній думці й висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Опозиція діє в двох напрямках:

• протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил;

• виступ проти думки більшості в законодавчих, партійних та інших структурах.

У залежності від ставлення до правлячого угрупування розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).

У залежності від позиції в системі державної влади розрізняють опозицію:

• системну (яка через мережу міжелітних пактів включена до процесу прийняття владних рішень щодо перерозподілу ресурсів та має інституційні можливості доступу до державної влади);

• позасистемну (яка в рамках закріпленої міжелітними пактами існуючої системи розподілу влади не має інституційних можливостей доступу до центрів прийняття владних рішень. Єдиний шлях отримання влади в цьому

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія випадку полягає через позаінституційні дії— такі як державний переворот чи революція).

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід’ємною складовою механізму стримування та противаг у структурі владних відносин.

Досвід розвинутих демократій засвідчує, що надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної точки зору, конкуренції з правлячими політичними силами стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом’якшення надмірної соціальної напруги та зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних рішень.

З іншого боку, відсутність дієздатної опозиції або легітимних каналів для реалізації її поглядів спричиняє підвищення рівня соціальної нестабільності, провокує політичну апатію населення, або навпаки — розвиток подій за конфліктним, силовим сценарієм.

Будь-якому суспільству властива різноманітність соціальних, у тому числі й політичних, інтересів. Це й є підґрунтям для створення багатьох політичних партій і формування на їхній основі партійних систем. Характер і зміст таких систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Суттєвий вплив на характер партійних систем справляють особливості соціокультурного розвитку, історичні традиції, демографічні й етнокультурні чинники тощо.

Партійні системи формуються на основі стійких зв’язків і відносин партій різного типу між собою, з формою держави та з типом виборчої системи.

Місце і роль партій у політичній системі значною мірою залежить від форми правління. У країнах із парламентською формою правління

У парламентських та парламентсько-президентських республіках, так само як і в парламентських монархіях, де уряд формується парламентом, а парламент формують партійні фракції, партії є необхідною ланкою в системі формування державної влади.

Партія парламентської більшості чи коаліція партій (партійний блок) не лише формує уряд та призначає прем'єр-міністра, але й може розпустити уряд і звільнити главу уряду за рішенням парламенту. Однак парламент отримує право формування уряду лише за умови, що він складається з представників політичних сил, що відповідає партійно-пропорційній виборчій системі.

Роль партії в політичній системі різко знижується, якщо уряд формується безпосередньо президентом, а вибори в парламенті проходять не за партійною, а за мажоритарною виборчою системою. Це означає, що партії не є необхідним елементом механізму формування органів влади.

Однак навіть у президентських республіках партії можуть відігравати досить значну роль. Так, американська система, зокрема, передбачає доволі специфічне партійне розмежування, завдяки чому виділяються президентська партія і партія в конгресі. Партія в конгресі функціонує незалежно від президента та його адміністрації, має свої структури в обох палатах, а відносини між нею і президентом бувають доволі напруженими. У законодавчих органах кожного штату, як правило, існують свої прогубернаторські партії.

Внаслідок цього в США склалася досить специфічна модель, за якою політичні партії мають значний вплив на законодавчий процес, є важливою складовою органів законодавчої і виконавчої влади як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Водночас ці партії не демонструють високого рівня згуртованості й партійної дисципліни.

У президентській республіці партії можуть відігравати провідну роль в організації і проведенні президентських виборів, затверджуючи кандидатів на посаду президента та виборчупрограму.

Варіанти партійної системи:

1. Однопартійна;

2. Двопартійна (влада, опозиція);

3. Трипартійна система (2 - великі партії, 1 другорядна);

4. Багатопартійна система.

Ці варіанти формуються під впливом таких факторів як наявність організованих ресурсозабезпечених груп, що використовують партії в боротьбі за владу та електоральний ресурс (тобто рівень підтримки населенням) самих партій.

Перший варіант може відображати три типи політичної ситуації:

а) суспільство є соціально однорідним, що детермінує єдність основних інтересів всього суспільства.

б) владна еліта або монолітна, або не відчуває реальної конкуренції з боку контреліт, тому існуюча партія є не засобом захоплення влади, а засобом її утримання через мобілізацію мас «зверху». Фактично в обох ситуаціях сама політична сфера не включає в себе боротьбу інтересів і пов'язаних з ними форм

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія розподілу владних повноважень та стратегій розвитку. Вона звужується до рамок політичної соціалізації, рекрутування еліти та легітимізації існуючої системи влади;

в) в силу певних причин політичні еліти задовольняються конкуренцією за владу в рамках однієї партії, яка формально є єдиною організацією, але фактично складається з окремих фракцій, кожна з яких має власну організаційну структуру та джерела ресурсного забезпечення.

Другий варіант складується в разі, якщо існує два впливових ресурсозабезпечених угрупування, що періодично ділять між собою державну владу як правляча і опозиційна партії на основі міжелітного пакту(фактична олігополія на умовах картельної змови). При цьому підтримка виборців правлячої партії, як правило, зменшується по мірі її компроментації в результаті розчарування від здійснюваної нею державної політики. За період же перебування колишньої правлячої партії в опозиції виборці частково забувають про це, а частково починають вважати цю партію меншим злом, ніж діюча владна партія.

Третій варіант відрізняється від другого тим, що жодна з двох провідних конкуруючих партій не здатна на системне отримання такої більшості голосів виборців, яка б давала право на формування уряду. Тому кожна з них намагається взяти в коаліцію третю партію з дуже обмеженим електоральним ресурсом. У останньої завдяки цьому виникає можливість торгуватися з потенційними партнерами по коаліції за доступ до влади та суспільних ресурсів.

Четвертий варіант існує в країнах, де відсутня олігополія, а велика кількість соціальних груп може просувати свої інтереси за посередництвом власних партій в умовах вільної конкуренції.

Однак у ряді випадків, незважаючи на велику кількість політичних партій, лише 2-3 з них можуть вести реальну боротьбу за владу, інші ж не здатні зосередити в своїх руках необхідний для цього обсяг ресурсів влади. Так, у США з близько 200 партій, політичних організацій та рухів лише 2 мають змогу приймати участь у виборах. Така система іменується дворівневою (двоповерховою) — на нижньому, неелекторальному, рівні, перебуває основна маса партій, у яких немає шансів навіть боротися за входження до органів влади, а на верхньому-— партії з достатнім для цього ресурсним забезпеченням.

Від партійної системи, як важливого складника політичної системи, безпосередньо залежить стабільність та ефективність діяльності політичної системи, зокрема, тривалість існування уряду в даному складі, відсутність політичних конфліктів тощо.

Крім партій, які орієнтовані на підкорення механізму держави шляхом виборів, існує принципово інша форма впливу ресурсозабезпечених груп на процес прийняття владних рішень. Це так званий лобізм, сутністю якого є системна діяльність по просуванню інтересів великого бізнесу через прямі домовленості з

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія конкретними представниками органів державної влади та місцевого самоврядування. При цьому ресурсозабезпечені групи не виступають інвесторами виборчих кампаній та партійних організацій, домовляючись із тими, хто вже займає посаду, яка дає право на прийняття владних рішень щодо перерозподілу.

Англійською lobby означає «кулуари», «коридори». Вважається, що термін «лобізм» походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту. Перша згадка про лобіювання, датована 1820 р., позначала

намагання представників громадськості вплинути на прийняття рішення в Конгресі США.

За іншою версією, термін походить від різного роду активістів, які очікували президента США в кулуарах готелю, щоб намагатися вплинути на нього й таким чином посприяти прийняттю вигідного їм рішення. У 1946 р. у США був прийнятий спеціальний закон про лобізм, і зараз цей феномен існує у всіх демократичних країнах. Нерідко лобісти мають свої контори при законодавчих органах. Легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємини влади та бізнесу, щоб виборці могли бачити, чиї інтереси відстоює той або інший політик.

Лобізм (від лат. lobby — кулуари) — скоординована практика відстоювання інтересів або чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-

промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення.

Лобізм передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, із використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Іноді лобізм асоціюється з корупцією й нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча він не обов’язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи — лобі. В західній політичній практиці вважається, що юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти забезпеченню гласності та передбачення політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з боку суспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активних учасників політичного процесу, що може слушно позначитися на розвитку громадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів та органів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції.

У більшості західних країн спеціальних законів про лобізм немає, проте норми, що регулюють таку діяльність, інкорпоровані в низку законів. Наприклад, у ФРН вони присутні в прийнятих у 1972 р. Кодексі поведінки члена бундестагу і Положенні

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія про реєстрацію союзів і їх представників при бундестазі. Відповідно до цього Кодексу депутати за винагороду можуть займатися проблемами, що виносяться на обговорення комітетів парламенту, але вони зобов’язані заздалегідь оголосити «про свою зацікавленість». Крім того, передбачено, що коли такий депутат заперечує факт своєї лобістської діяльності, то його доходи оподатковуються за вищим тарифом.