Про осуд.

У наших дальших розважаннях над думанням поставимо собі питання, у чому лежить акт думання сам по собі, на чому полягає своєрідність його суті.

Скажемо: при думанні в його найпростішій формі йде про осудження.

Думання є неможливе без осудження, але й осудження є неможливим без думання. Беручи під увагу цю обставину, скажемо: думання й осудження можемо вважати, у логічному відношенні, рівнозначними чинниками. Різниця між ними по­лягає в обставині, що в цьому, що ми називаємо думкою, може міститися більша кількість осудів. Та не лише осуди, але й поняття та заключения є також думками. У такому насвітленні справи можемо ствердити факт, що супроти озна­чених форм думок як поняття, осуд, заключения — з’являєть­ся отже думка в найширшому змислі загальним, неозначеним.

Звичайне осуджування (або думання) тобто осуджування в його найпростішій формі, полягає в тому, що зафіксовуємо в нашій психіці щось. З цього »щось« приводимо до вислову те, що розрізняємо на цьому »щось« як особливе. Це »щось« є самостійним і називається Підметом (υποκείμενον, subiectum). Це ж, що розрізняємо на цьому »щось« як особливе, виска- зуючи його, називаємо присудком (κατηγόρημα, praedicatum). Підметом стається слово лише через те, що присудкуєтьс'я щось з нього. Присудком називаємо якесь слово рівно ж лише під певного умовою, а саме: коли воно стоїть у відповідному, означеному відношенні до підмету. Слова по собі без ніякої зв’язи, якщо йде про підмет і присудок — не є пі підметами ні присудками.

Підмет і присудок стоять у тісному зв’язку зі собою. Це взаємо-відношення підмету й присудка можемо представити дещо ближче так: Quod in subiecto imρlicite est, est in praedi- cato eχplicite.

Якщо хочемо в поданих рямцях висловитися про осуд, то скажемо, що осуд — це така форма думки, через яку при- судкуємо щось із підмету.

Осуд називається у граматиці реченням, що має підмет і присудок, як складові члени. Так як осуд є нічим іншим, як абсолютною формою, що в ній довершується лише думання, все думання, так же речення являється абсолютною формою, що в ній довершується лише говорения т. зн. формою, що в ній є можливим лише говорения.

У цій абсолютній формі, в реченні довершується все говорения, мовлення. Подібно як питома для осуду форма думання є без осуду неможливою, неможливим є висловлення думки без реченевої форми. Як відомо з психології дитини, пробує людина вже у свойому ранньому віці повторяти речен­ня, що їх чує від старших. З цього говорения нераз цілого ряду речень залишається часто, зовнішнє беручи, вправді уривок лиш одного слова, яке входить у склад одного з ре­чень. Але є характеристичним, що йде тут здебільшого про суттєві члени речення — отже про найважніші слова, якщо йде про змисл, як це міг м. і. ствердити сам автор на основі експериментальних дослідів. І хоча своєрідне речення дитини обмежене нераз, як сказано, до дроба одного лиш слова, то все ж його треба вважати реченням, яке є зрозумілим для батьків чи вихователів. Наприклад »гайта« або »гайту« значить в пізнішому віці »мама-таііта«, »мама-гайту«, ще пізніше: »мама -прошу гайта«, а ще далі: «Мамусю, прошу зо мною відвідати бабцю« чи «прошу зо мною до міста».

Коли ми вже при мовних розважаннях, то звернемо увагу на певний рід реченевої форми. Нам іде про дієсловні форми, про випадки, що в них дієслово заступає присудок, але й під­мет: »йду« — »я йду«; »пише« «він (вона, воно) нише«; «були казали» «вони були казали», «зробиш» — »ти зробиш» і т. д.

Примітка: Я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони — вживаємо для особ­ливого підкреслення поодиноких займенників. Це особливо характеристичне для української мови. Свобідпість та живучість, нссхематичіїість реченевих форм в їх зрізничкованій різноманітності є взагалі питомою рисою нашої мови. Підбігаючи на хвилину від вужчого круга нашої тематики, скажемо, що наша мова своєю живучістю, релятивною незв’язанністю доказує, що її клітини молоді, що вони ще не костиніють, не дегенеруються.

Знаємо рівно ж такі приклади па речення, що в них підмет замикає в собі водночас і присудок.

Коли напишемо таке: «Захід сонця. Тиша. Бліді барви на овиді. Сумерк...« — то це рівняється: «Захід сонця довершу­ються. Настає тиша. Бліді барви видніють на овиді. Сумерк западає»...

— Думання довершується отже тоді, коли присудкуємо щось з підмету. Найперше розрізняємо це щось як особливий чинник, як щось осібне, спостерігаючи, завважуючи його. По­чаток думання, як бачимо, лежить у розрізнюванні т. зн. тоді, коли ми розрізняємо, спостерігаємо, помічаємо, завважуємо.

Ще одна примітка щодо «речення» й «осуду». Об’єктом логічного розважання, тобто розважання логіки як частини філософії, не є властиво кожний довільний осуд, але лише цей, що в ньому присудкуємо щось суттєве з підмету. У цьому відрізняються м. і. осуд від речень. Бо ;к у багатьох реченнях присудкуємо з підмету лише припадкове або неесенці- яльне. Таким робом треба розрізнювати логічний осуд від граматичного речення. У рямцях логічного осуду присудку- емо щось суттєве з підмету, тобто щось, що лежить у суті підмету. На питання, як мається справа із присудкуванпям у негативному осуді, скажемо: в негативному осуді ирисудку- ємо щось з підмету, віддержуючи від нього це, що йому не припадає.

Щодо цілі осуду скажемо: ціллю осуду є самому пізнати підмет, або дати нагоду другим його пізнати. До речі ледве чи можемо пізнати взагалі якусь річ через іншу обставину ніж через ту, що висказуємо щось про цю річ.

Осудження ж і присудкувапня є в свою чергу можливим через те, що ми виконуємо розрізняючу дію на суб’єкті (під­меті). Ця функція розрізнювання являється знову ж джерелом чи пак початком всього думання і осудження.

На особливу увагу заслуговує відношення підмету (суб’єкту) до присудка. Коли присудкуємо суб’єкт (підмет), то йдеться при цьому присудкуванні завсіди про висловлення лише чо­гось, лише індивідуального або особливого зі суб’єкту. При­судок не висловлює отже цілого змісту підмету. Щоб ви­черпати присудково зміст підмету, треба незлічимої КІЛЬКОСТІ! присудків. Кажучи: «Мама є великодушною» не вичерпуємо ще тим самим навіть поважної частини суті суб’єкту (під­мету) »мама«. Тому одна добра рада при думанні у практич­ному житті, а також на науковому полі: з суб’єкту, що мі­стить так дуже багато в собі й що про нього далося б ви­словити таку безліч, треба б присудкувати властиво саме те, що є необхідним.

А тепер згадаймо ще про неправильності, що мають місце в різних пояснюваннях осуду.

1. Представляючи суть осуду у формулі: підмет рівня­ється присудкові (пі = пр.), поповняємо значну помилку, попадаючи в тавтологію[‡‡‡], що на ділі не має нічого спільт ного з осудом. Приклади: лямпа є лямпою, горох є горохом[§§§]. Скажемо: речення, його суцільність чи пак одність, не базу­ється на однаковості підмету та присудка. Навпаки: підметі присудок мусять виказувати різність. Але при тому треба запамятати, що присудок не повинен ні в якому разі від­носитися до чогось, що лежить поза змістом підмету, поза кругом, що його можемо означити властивістю підмету. При- судкувати можемо отже лише щось гомогенне, якщо йде про підмет. Іншими словами кажучи: присудком маємо право й можемо висловлювати лише щось, що знаходимо в границях підмету т. є в його змісті, в його сфері.

При тій нагоді зауважимо, що в негативних осудах можемо заперечувати, відмовляти підметові щось, що властиво лежить у крузі цього підмету, згл.

2. Дальшим прогріхом є, коли вважаємо осуд свавільною сполукою підмету і присудка, начеб та сполука була чимось механічним, неорганічним. Не подаючи, якого рода ця сполука між підметом і присудком має бути, забуваємо про пайваж- ніший чинник при дефініції осуду, а саме: про ціль осуду, що в ньому присудок розвивається органічно з підмету. Як у осуді так і в граматичному реченні треба вистерігатися не- обоснованого погляду, наче б підмет і присудок становили штучну споєнність.

3. Мій? поглядами деяких знаних мислителів стрічаємося з думкою, начеб есенція осуду лежала в підсумуванні по- одинчого, особливого під загальне. Кажучи напримір: «Це (що спостерігаю тепер тут перед собою) є віл.« Або: це (що сприймаю тепер тут перед собою) є професор, підсумовую під загальне, або інакше: нижче, специфічніше під відповідне ґатункове. Це має бути одиноко логічний осуд, в якому поодинче під­порядковане загальному, обставина, що децпдує про різ­ницю між логічним осудом і граматичним реченням, тобто реченням, що в ньому можемо присудкувати щось довільне з підмету. Цього роду погляди впроваджують нас остільки в помилку, оскільки не можемо вважати логічними осудами саме цих осудів, іцо являються у філософії найважнішими. Коли подумаємо лише про підмети, що є в осудах загальними чиниками, або про осуди, що їх суб’єкт є Абсолютом (Бог), то побачимо, що не можна погодитися цілковито з вище­згаданими поглядами.

Підсумування поодинчого загальному не можна вважати при логічних осудах вичерпуючим чинником. Вправді являється воно конечним при досконалому осуді, але, що треба запам’я- тати, воно — це підсумування не вичерпує суті суб’єкту, поодинчого.

Підсумовуючи якусь річ, суб’єкт, поодинче його ґатункові, висловлюємо дуже багато про нього, а при тім дуже важливе, одначе це не означає ще всього, що належить до своєрідності! суб’єкту, до його суті.

4. Емануель Кант казав: в усіх осудах відношення при­судка до підмету є можливе в двоякий спосіб; або присудок належить по підмету як щось, що знаходиться в суб’єкті (аналітичний осуд), або присудок лежить цілком поза по­няттям підмету, хоча він (присудок) стоїть з ним (підметом) у зв’язку (синтетичний осуд). Коли такий приклад як: всі тіла є витягнені (розширені) — мав би доказувати аналітичний осуд, то йшло б тут без сумніву про тавтологічні моменти. Всі правдиві осуди є ті, що в них присудок висловлює тільки те, що міститься в підметі. Коли б хотіти вживати цього ви­слову, то всі осуди треба б називати аналітичними. Це стає нам ясніше, коли ми беремо під увагу т. зв. синтетичні осуди Канта. Кантові приклади па синтетичні осуди: »7 + 5 = 12« або: »всі тіла є тяжкі« і т. п. Не можемо всеж ані на хвилину сумніватися в тому, що в суті 7 + 5 лежить, що вони разом дають у результаті 12. Здається, не треба надто великих зусиль, коли йде про другий випадок, щоб доказати,, що напр. тягота міститься в суті тіла. Якщо йде наир., про такі осуди, що відносяться до історичних фактів, то тоді справа стоїть так, що присудок не лежить вправді в понятті підмету, але він висказує щось особливе з підмету, через присудку- вання зазнайомлюємося з чимось з суб’єкту (підмету).