Конфлікти між гілками влади

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Відповідно до Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Щодо конституційного визначення статусу Президента, то воно тлумачиться як надання Президентові певного кола повноважень щодо органів, які належать до всіх гілок влади. Так, він має право здійснювати кадрові зміни у Кабінеті Міністрів, скасовувати урядові акти, у певних випадках, коли Верховна Рада виявляє неспроможність своєчасно виконувати конституційно покладені на нього функції — припинити її повноваження. Отже, Конституція України забезпечує главі держави таке правове поле, де він є одним із провідних елементів політичної системи.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До системи центральних органів виконавчої влади входять міністерства, державні комітети та органи виконавчої влади із спеціальним статусом.

Функцію здійснення виконавчої влади на місцях, тобто в областях і районах, покладено на місцеві державні адміністрації.

Важливою складовою системи державної влади є судова гілка влади. Конституція України передбачила функціонування в державі Кон-ституційного Суду та єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила її побудову за принципами територіальності і спеціалізації, заборонила створення надзвичайних та особливих судів. Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. розвинув і деталізував основні положення, закріплені Конституцією України, щодо побудови судової системи, самостійності судів, незалежності і не-доторканності суддів. Запровадження збалансованого механізму утворення судів, визначення процедури утворення апеляційних, касаційних, вищих спеціалізованих судів, інстанційних повноважень різних рівнів і гілок системи судів загальної юрисдикції, форми участі народу в здійсненні правосуддя має сприяти підвищенню ролі суду в системі органів державної влади.

Проблема поділу влад — це завжди проблема поділу базових функцій, повноважень, специфічних форм діяльності. У здійсненні своїх повноважень кожна з гілок влади відносно самостійна, кожна прагне бути незалежною від впливу інших. Проте надто велика концентрація влади в однієї з гілок за відсутності або неефективності контролю кожної влади з боку інших об'єктивно може стати причиною виникнення суперечностей між ними і, за певних умов, навіть призводити до диктату однієї гілки влади.

Прикладом цього є конфлікти у перші роки після здобуття Україною незалежності між Верховною Радою України і Президентом України, парламентом і урядом. Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем'єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював з перебоями.

повноважень парламенту. Тривалий час судова влада за відсутності реального реформування судоустрою і судочинства залишалася в тіні двох перших влад. Це пояснюється передусім соціальною інерцією, впливом авторитарно-командного, тоталітарно-бюрократичного типу радянської влади, який панував в Україні за радянських часів.

В умовах політичної кризи у червні 1995 року було прийнято Конституційний договір, який став компромісом між парламентом і Президентом. Цей нестандартний крок дав змогу відійти від конфронтації, зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади.

Отже, молода українська держава дуже непросто йшла до утворення балансу гілок влади [40, с. 358-365].

Протиріччя та суперечності у здійсненні державної влади за принципом її поділу між трьома гілками продовжують існувати й після прийняття Конституції України. За цей період фактично сталися певні зрушення у системі співвідношення позицій органів державної влади, відбувся певний перерозподіл їхньої компетенції, що призвело до "автономізації гілок влади".

Залишається конфліктогенною проблема реалізації гілками влади обсягу конституційних повноважень. Відбувається дедалі більший розрив між конституційно визначеною моделлю поділу влади та її практичним утіленням. Існує об'єктивна необхідність визначення вектора політичних сил, що домінують у вищому представницькому органі держави і зобов'язані взяти на себе відповідальність не тільки за напрями законотворення, а й за дії виконавчої влади [69]. Усе це об'єктивно зумовлює потребу у проведенні конституційної реформи. Як зауважує академік В. Тацій, Конституція не може залишатися незмінною, якщо її чинні приписи не дають можливості розкрити потенціал народовладдя, є недосконалими або ж не деталізовані належним чином на рівні конституційного та поточного законодавства [99]. Перспектива реформування існуючої моделі поділу влади полягає в тому, щоб, по-перше, забезпечити демократичні принципи організації та функціонування державної влади на засадах її поділу, по-друге, на-ділити ці гілки влади необхідним балансом повноважень та відповідальності, по-третє, оптимізувати державне управління через підкон- трольність державної влади суспільству.