14.5. СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІ І ЖЕРТВОПРИНО­ШЕННЯ

До Мойсея ще не було справжніх священнослужителів, які відігравали би роль посередників. На думку Шантспі де ля Сосей, таке посередництво потрібне лише тоді, коли в релігію проникає таємничість.

Левити - це одне з дванадцяти племен, які були відокремлені для служіння Богові. Бог узяв їх замість первородних синів Ізраїля. Він вимагав для Себе первістків від людей. Зі всіх левитів була вибрана лише одна сім’я - Аарон і його сини. Вони були посвячені на священиків. Інші левити мали допомагати цим священикам. До їх обов’язків входив догляд за скинією, а пізніше - за Храмом. Вони також могли бути вчителями, писарями, музикантами, старшинами і суддями.

Кожна деталь одягу левита була визначена Богом.

Священики одягали блакитну рясу з дзвіночками внизу. «І зробиш верхню ризу, всю з блакиті. І буде в ній посередині нагорі отвір для голови, облямований навкруги обшивкою тканої роботи - як отвір броні, щоб не рвалася» (Вихід, 28: 31-32).

Священик одягав також ефод. Ефод - це накидка, схожа на плащ, дві частини якої були зчеплені на плечах так, що одна частина висіла спереду, а друга - ззаду. На кожному плечі був камінь онікс з написаними на ньому іменами шести племен. «І візьмеш два онікси і вирізьбиш на них імена синів Ізраїля. Шість імен їхніх на одному камені, і шість других імен на другому камені, по черзі їх народження» (Вихід, 28: 9-10).

Вони мали квадратний нагрудник розміром 25 см, що був із золотого, блакитного, пурпурового і кармазинового полотна. Нагруд­ник був подвійний, відкритий вгорі і причеплений золотими ланцюж­ками до ефода. Він був оздоблений дванадцятьма дорогоцінними каменями, а на кожному камені була викарбувала назва племені.

Центральною дією культу було жертвоприношення. Не підлягає ніякому сумніву, що спочатку воно носило характер торжества, яке здійснювалось із участю племінного божества. Сугь цих жертвоприно­шень полягала якщо не у встановленні, то в поновленні союзу з божеством, у них же виражається і усвідомлення суспільної єдності.

Нема конкретних вказівок на те, щоб жертвоприношення, які здійснювались із різною метою, різко відрізнялися, а також щоб їх дієвість залежала від будь-яких конкретних обрядів. Відома лише одна обрядова вимога: випускати кров тварини, що принесена в жертву. Найбільш видатною рисою богослужінь була надзвичайна простота. Ще до побудови скинії, а пізніше Храму за жертовник обирався будь- який камінь. Ніде не вказується на те, що він вважався домівкою божества. В релігії Ягве тривалий час зберігалося негативне ставлення до жертовників з обтесаних каменів.

Жертвоприношення відрізнялися за способом їх здійснення. Жертва цілопалення передбачала принесення в жертву биків, баранів, козлів, горлиць, голубів, які спалювалися повністю. Ця жертва - символ повного самовіддання себе Богові. В жертву хлібну приносились зерно, борошно або прісне печиво: жменя спалювалася, а решта залишалися для священиків. Худоба, вівці або кози - це жертва мирна. Жир цих тварин спалювали, а решту з’їдали частково священики, а частково ті, хто приносив жертву.

Тваринну жертву приносили наступним чином: тварину приводили до скинії, і власник клав на неї руки, роблячи тим самим її своїм намісником. Тварину заколювали. Пролитою кров’ю кропили жертовник. Потім спалювали всі необхідні частини жертви.

Жертви цілопалення були щоденні. Додаткові жертви приносили­ся першого дня кожного місяця. На свята Пасхи, П’ятдесятниці, Кучок і в день Покути приносилися жертви, які мали також різні спеціальні додаткові жертви.

Встановлення жертвоприношень започаткував Бог, і воно стало наріжним каменем національного життя єврейського народу. Які б не були з цього безпосередні застосування і висновки для євреїв, але безперестанні жертви тварин і незгасаюче полум’я на жертовнику, без сумніву, були призначені Богом, щоб люди усвідомили глибоку гріховність і щоб вказати їм на майбутню Жертву Месії.

14.5.1. Синагога і община

Після зруйнування Храму його роль почали виконувати синагоги - місця молитовних зібрань. Пізніше, після вавилонського полону, вони почали функціонувати поряд із відновленим Храмом. Синагогу на івриті називають Бет Кнесет, що дослівно означає Дім зібрання. Відмінність синагог від Храму в тому, що в них не приносять жертв. Молитва займає у синагогальному богослужінні те місце, яке в храмовому богослужінні займала жертва. На відміну від Храму, який міг бути лише один, синагоги були і є всюди, де жили і живуть євреї.

Синагога виконує багато функцій: у ній проходять заняття, молитви, зібрання. В ній може також знаходитися Бет Мідраш («Дім вчення»). Синагогу часто називають «шул», коли хочуть не тільки узагальнити її значення, а й показати походження її інституту. Кнесет означає «зібрання». Термін «Бет Кнесет» повністю відображає ту діяльність, яка ведеться в сучасній синагозі. Сюди люди приходять вчитися, молитися і читати Тору, на зібрання, святкувати різні події. Релігійне і світське не розмежовуються.

Синагога, незалежно від того, чи вона велика і оздоблена, чи просто маленька кімнатка, повинна мати дві характерні ознаки: в ній повинен бути ковчег для сувоїв Тори - Арон кодеш, і стіл, на якому їх читають. Відповідно до книги Вихід, скинія, яку будували в пустелі, мала дві кам 'яні дошки, скрижалі, що були об’явлені Мойсею в Синаї.

Над ковчегом розміщуються дві дощечки, на яких написано Десять Заповідей. Заповіді написані двома першими словами кожної з них. Інколи дощечки вміщають також і інші вислови. Світло в синагозі символізує Божественну Присутність. Світильник називаєть­ся менора, деколи він стоїть праворуч від ковчега і має вигляд звичайного семисвічника або восьмисвічника.

Є ще один важливий предмет - біма, з якої читають Тору. Це може бути досить широка платформа або простий пюпітр.

Молитовні служби проводяться в синагозі щоденно ввечері, вранці і вдень. У Шабат і свята читання Тори є центром богослужіння і супроводжується церемоніальним ходом навколо синагоги до моменту, коли сувій Тори буде витягнутий з Арон кодеш. Щосуботи, у свята, в піст і на денній службі в День Покаяння читання Тори супроводжується читанням з книг Пророків.

Після того, як дверцята ковчега відчиняються, звідти урочисто виймається один сувій Тори і процесія несе його прямо до біми, проходячи посередині зібраних людей, які нахиляються вперед, щоб торкнутися його китицями своїх талітів.

Це благоговійне відчуття помітно у всьому, що пов’язано із сувоєм Тори, у тому, як він написаний, оздоблений, як з ним поводяться і як його читають.

Синагогальне богослужіння проводить людина, уповноважена на це общиною, її називають шліах циббур («посланець общини»), В суботу і в свята молитви читають співаючи. Це робить кантор або хазан. Хазан - це оплачуваний найманий працівник у синагозі.

Ще одним оплачуваним працівником у синагозі і головним релігійним керівником в іудаїзмі є рабин. Рабин - це людина, котра, як правило, очолює общину. Але є общини, що існують без нього. Основне, що вимагається від рабина, - бути втіленням традиції, «ходячою єврейською енциклопедією». Він повинен вирішувати всі релігійні питання, що виникли у членів общини, в тому числі і багато побутових, оскільки в ортодоксальному іудаїзмі релігією просякнуте все життя. Рабин своїми порадами і роз’ясненнями повинен гарантувати відповідність життя релігійним настановам.

Якщо хазан повинен бути знаючою людиною у всьому, що пов’язане з Торою і тим, як її співати, то рабину необхідно бути експертом у всіх питаннях, що з нею пов’язані. Центральне місце Тори в іудаїзмі робить центральною роль рабина. Титул «раббі» («мій вчитель») спершу належав вчителям Мішни.

Для того, щоб стати рабином, треба закінчити ієшиву - єврейську вищу релігійну школу і отримати відповідне свідоцтво. Але свідоцтво можуть отримати і ті, хто готувався самостійно. До моральних якостей рабина пред’являються високі вимоги, і це зрозуміло: втілювати багатовікову традицію треба передусім у власній поведінці.

В ортодоксальних общинах рабином може бути тільки чоловік. У консерваторів і реформістів ними можуть бути 1 жінки.

У кожній синагозі повинен бути бааль-кріа (буквально - «чоловік читання») - людина, яка читає Тору. Теоретично читати Тору почергово повинні всі члени общини (чоловіки з 13 років). Але її читання потребує конкретних навичок і, звичайно, знання івриту. Тому зазвичай викликаний до читання обмежується двома благословеннями (до і після читання), а Тору замість нього читає бааль-кріа.

Кожна єврейська община - це самостійне і незалежне об’єднання. Над нею немає ніякої адміністративної влади, яка могла б втрутитися у її внутрішнє життя. В деяких містах і країнах існують головні рабини, але вони просто служать сполучною ланкою між єврейським населенням і громадянською владою. Головні рабини не володіють ніякою формальною владою над общинами міста чи країни. Зате вони, як правило, мають авторитет духовного лідера, заслужити який дуже непросто.