Частина Шоста MOBA РУСЬКОЇ ПРАВДИ

I.

Студіювання мови Руської Правди в цілому ще й не починалось. Наукова увага фільольоґів до цієї пам’ятки не йшла далі спорадичного цитування окремих слів і то тільки з тексту найстаршого списку Синодальної Кормчої Книги 1282 p.

Ha мову Руської Правди в стислому розумінні перші звернули увагу видавці та коментатори цієї пам’ятки. I серед таких, не студій, а спроб, тільки визначаються палеоґрафічноч^ільольоґічні коментарі Калайдовича і Строєва,²⁰⁴ Лубенського.²⁰’ Варта уваги і праця Дієва²⁰⁶ і правника Мрочека-Дроздовського.²⁰⁷

Але вперше з науковоч^ільольогічним критерієм до мови Руської Правди підійшов О. Соболевський.²⁰* Правда, то не була спеціяльна монографічна студія мови пам’ятки в цілому, то була тільки рецензія на фільольоґічні розяснення Мрочека-Дроздовського. A проте це вже був науковий трактат визначного мовознавця, що вказував уже нові перспективи в освітленні деяких мовних особливостей пам’ятки. О. Соболевський у цій праці обмежився розясненням тільки тих слів, що зустрічаються в тексті окремих списків Правди: господа, мятельникь, поконъ, сути, скоть, тивуничь, тыльснь, олекь, кова й інш. Тому це не була всебічна студія мови пам’ятки, а тільки екскурси в семантику поодиноких слів, і лише в деяких випадках з’ясовував і питання фонетики чи морфольоґії слова.

Другим ученим мовознавцем, що студіював і мову Руської Правди, був Є.

Оце і вся наукова література, що виучувала й розробляла мову Руської Правди.^ЕЕ 3 цього огляду роблю той висновок, що ця література є дуже обмежена числом і неповна обсягом; властиво це тільки початок студіювання мови Руської Правди і не скоро юно буде в такім стані, щоб можна було сказати, що мова Руської Правди є досліджена. A без такого докладного дослідження мови пам’ятки неможливо вести дальші студії Руської Правди, щодо інтерпретації окремих статтей її, сенсу їх та правного розуміння. Коли дослідники і брались за ці останні студії, то натикались на величезні перешкоди, бо, не бувши філолоґами, ставали перед непереможними труднощами об’єктивного зрозуміння й витлумачення того чи іншого вислову й вирішували цілком суб’єктивно на основі тільки персонального розуміння чи зверхного навіть особистого враження.

Процес розвитку тексту Руської Правди був дуже довгий і складний; він відбувався протягом восьми століть. Цей процес творення тексту Руської Правди особливо цікавим був до ХШ стол.: Ярославова грамота, текст Короткої й Широкої Правди тюрився й викінчувався в Київі й на Київській землі, і тільки потім вже готовий переходив до Новгороду, де тільки законсервовувався. Коли ж у Новгороді виникала тенденція самостійно витворити свій текст Руської Правди, то виникла нещаслива третя редакція. Ha великий жаль текст Руської Правди з Київської землі не заховався. Бурхлива історія України не зберегла ні одного рукопису з текстом Руської Правди. Старший текст дійшов до нас тільки в новгородських списках із новгородськими діялектичними прикметами мови. Тому цілком природньо повстає важне питання, чи є в існуючим тексті списків сліди київської староукраїнської мови із усіма прикметами її мовних особливостей? A це питання можна вирішити тільки при синтетичнім огляді якнайбільшої кількости списків Правди, взявши на увагу найхарактеристичніші прикмети тексту всіх списків і редакцій та кодексів пам’ятки. Ha великий жаль, тепер такої аналізи мови перевести ще неможливо, бо правдиве вивчення мови тексту кожного списку фактично тільки почалось; тоді як тільки після такого переведення аналізи палеографічної та мовної тексту Руської Правди можливий повний синтетичний огляд мови Руської Правди в цілому і в її найстарших мовних прикметах, що характеризують мову оригіналу кожного кодексу Руської Правди. Тому природньо і мій огляд не буде ані всебічний, ні вичерпуючий. Я питання тільки ставлю, як гіпотезу.

П.

Неповноголосі чи редуковані як нескладові ъ і ь, так і напівкороткі ъ, ь в тексті всіх списків Руської Правди знаходяться в стані повного занепаду (упадку), починаючи від тексту списків XV в.

Із численних прикладів я спостерігаю, що чим ближче до первісного тексту Широкої Правди (1-а редакція), а також чим самий список старший, тим яскравіше помічається первісна сонантність ъ і ь; наприклад: вервьноую, що читаємо в переважаючій більшості списків XW і XV вв., у списках XVI в. маємо вервеноую або веревную; і цей факт свідчить про те, що ь був напівкороткий сонант в тексті старших списків ХШ, XW і XV вв. Te саме я спостерігаю і в вислові: вирьвноую (сп. 8 - ХШ в.), виревноую (сп. 3 - XW в. і сп. 4 - XV в.); і тільки в пізнішім тексті списків XVI-XVII вв. читаємо або вировноую, або вирное, вирную - себто з повним викривленням значення терміну вервьноую від вьрвь чи вирьноую від вира, із заникненням ь або повним проясненням його. Ще такі приклади: по вьрви ньиЪ (сп. 8), а всі інші списки: по верви нынЪ; за ремьсгвьника, о ремьствьницЬ (сп.

Єсть в Широкій Руській Правді два варіянти,²¹¹ на які я особливо звертаю увагу. Перший:²¹² мене (сп. 72 XW в., 80 XV в. і інш. старші cn.), MbHfe (сп. 8 ХШ в.), MHfe (сп. 3 XW в.), MHt^w PCV в.), MHfee QCV, XVI, XVn вв.), мние pCVI в.), MfeHe pCV-XVI вв.), а решта списків це слово просто опускають. Другий варіянт:²¹³ мене PCW, XV, XVI, XVH вв.) - в найбільшій кількості списків; MbHfe (сп. 8 ХШ в.), мЬне - в тих самих списках, що й перший варіянт; меньши (сп. XVI в.), менши (сп. XV-

XVI вв.) 3 цих прикладів видно, що в найстаршім спискові ХШ в. читаємо мьнЪ, зате мене в сп. XW-XVH вв., а далі мЬне ^два сп. XV в. й один XVI в.), мнЬ“ (читати: мный, XV в.), MHte fXV-XVH вв.): але ці самі списки цих двох останних варіяцій у другім варіянті мають менши, а список Троїцький XW в. перший раз ужив форми мнЪ, а другий раз мене, b цілої низки цих прикладві я спостерігаю як поруч себе розвивались ДВІ форми: (1) MbHt (x МЬНЄ - mbnje)²¹⁴, MHt - MHt“ - MHte - мние; (2) із тої стародавньої форми, але чоловічого роду: мьнь,²¹⁵ коли ь ставав складовим поруч форми мнЬ (сп. 3 XW в.), в якій ь заник, розвинулась друга форма: мене, яка прищепилась у найбільшій кількості списків і трималася найдовше,а з неї в деяких старших списках під впливом кінцевого j або змягченого н повстала форма MtHe; в деяких списках поруч MHte повстала форма мьньши, що через вокалізацію складового ь і втрату нескладового ь дало форму: меньши і менши.²¹⁶ Появу цієї останньої можна пояснити тим, що уламок MHtH стародавньої мьнє почав уже відмирати за рахунок: мьньши, що запанувала в пізнішій і сучасній мові. Таким чином, форми мьнє і мьнь є форми старословянські і навіть прасловянські, що мали місце в стародавній київській мові і в оригіналі Широкої Правди.

Ш.

B тексті найстаршого списка Руської Правди зустрічаю тъгда²¹⁷ і тогда.²¹⁸ Bci інші списки мають тільки тогда. Повстає питання, яка форма є основна в Руській Правді, а яка пізніша і в наслідок якого процесу (чи тільки фонетичного) сталась заміна однієї форми другою. Над виясненням цього питання застановлявся і Б. Ляпунов,²¹⁹ правда з іншого приводу і в іншій пам’ятці. Ha думку цього останнього дослідника ці дві форми: тьгда і тогда існують поруч і в старословян- ських пам’ятках: в Маріїнському, Зоґрафському, Остромирському євангеліях та інш. Далі, Ляпунов, сконстатувавши, що ці обидві форми заховують і всі інші словянські мови, як чеська, польська, словінська, болгарська й інш., приходить до висновку, що ці обидві форми існували і в прасловянській мові. Таке твердження Б. Ляпунова доповнюється розясненнями О. Шахматова,²²⁰ який виходить із того положення, що в словах слабонаголошених ъ і ь могли випадати ще в загальнословянську добу. Так, на думку останнього дослідника,

ПОЯСНЮЮТЬСЯ форми tbgDA І tOgDA, ЩО ВИЙШЛИ беЗПОСЄрЄДНЬО ІЗ tbgbDA.

Огже, О. Шахматов обидві форми зводив до однієї старшої (з прасло- вянської доби) від якої вони повстали фонетично.

B пізнішій добі староукраїнських пам’яток, себто в ХП-ХШ вв. переважала форма тьгда і тільки пізніше запанувала форма тогда. Це дає привід Б. Ляпунову поруч поставити і друге твердження, що пізніша форма тогда повстала тільки із старшої тьгда; а в 4-ій примітці стор. 51 знов твердить, що староруська мова знала ці обидві форми: з ь і з о.²²¹ У двох учених три різні погляди. He входжу в розгляд їх, а особливо в занадто теоретичне припущення О. Шахматова. Вважаю, що найправдоподібніше, як свідчать і старословянські пам’ятки, припустити обидві форми, але в староукраїнській мові пануючою була форма тъгда. Руська Правда у своїм найстаршім спискові перевагу цієї форми і зафіксувала, заховавши її і в оригіналі Широкої Руської Правди.²²² Коли ж у пізніших списках запанувала форма тогда, то це вплив тієї новгородської мовної традиції, в якій текст Широкої Руської Правди законсервувався.

Ta сама доля виявилась і в історії частки й показового заїменника ть і то та частки нъ і но в Короткій і Широкій Руській Правді. Може ні в одній стародавній українській пам’ятці не вживається цих енклітик так часто, як у Руській Правді з огляду на її спеціяльний стисло-правничий стиль та призначення. Так, наприклад, найстарший хронологічно список Синодальний вживає ть 15 разів, нь - 25 разів, а то аж 149 разів; но - немає зовсім. Список Пушкінський (ч. 72 XTV ст.) то вживає 137 разів, ть - немає зовсім, а нь - лише один раз, зате но аж 20 разів.

Список Троїцький XTV в. (ч. 3): то - 175 разів; но - 27 разів; ть - 1 раз.

Список Археоґрафічної Комісії (ч. 73): то - 150 разів; но - 18 разів; ть - 1 раз.

Список Карамзінський (ч. 80): то - 186 разів; но - 31 разів; ть і нь немає зовсім.

Bci інші списки Руської Правди знають тільки то і но.

Б. Ляпунов ще року 1892oro²²³ вважав форму то старшою від ть і пояснював останню впливом тьгда. B пізнішій нераз уже згадуваній праці²²⁴ той самий учений вже переконаний, що ть є окрема форма поруч то, як окремою є нь поруч но. Дослідник вважає, що в таких односкладових частках як ть і нъ, ь не переходив в о мабуть завдяки їх проклітичному вживанню без наголосу, але ь і не зникав тільки тому, що ці частки все таки займали самостійне становище в мові, як наприклад займенники. Ця більша їх самостійність, на думку вченого, і привела до того, що в пізнішу добу нь прояснилось в но. I в цім питанні, як і в попереднім, Б. Ляпунов не вийшов із суперечного погляду: 3 одного боку - окремі, паралельні форми ть і то; нь і но, а з другого - ь прояснюється в о (фонетичний процес, а не заникнення форми з ь і поширення форм з о).

Категоричніше твердження є О. Шахматова,²²⁵ який твердив, що в односкладових словах, як наприклад ть, нь, нь, сь, - ь і ь з огляду на те, що на них падав наголос, пізніше переходили в о, e.

Щодо долі цих форм в Руській Правді, то факт заникнення в пізніших списках ть і нь я не вважаю явищем чисто фонетичним, як наслідок прояснення ь в о, тільки заміною одної форми (ть, нь) другою (то, но), які справді від найдавніших часів могли існувати поруч навіть і в оригіналі Ярославової грамоти, Короткої Руської Правди і в Широкій Руській Правді, і то з перевагою форм з ь над формами з о. Тільки з часом, під впливом іншої мовної традиції (новгородської) в пізніших списках переважила форма з о, перед якою поступились до повного зникнення форми 3 ь.

B дальшім загальнім огляді ъ і ь маю можливість ствердити, що чим старші списки тексту Руської Правди, тим сильніше в них відбивається мова київського оригіналу її. Вже списки не тільки ХУП, XVI вв. але й XV стол. констатують з одного боку повний занепад нескладових ъ, ь, але й вокалізацію півкоротких ъ, ь і тільки в рідких випадках можна зустрінути стародавню РСІ-ХП вв.) форму цього чи того слова. Так наприклад, у Карамзінськім спискові XV в. знаходжу: оусъхнеть, въсядеть, възметь, съзва, възяль, въскладають, сътворити, въсхощеть, татьбы, лоньськькъ, боярська, дворьскаго, начьнуть, холопь- ство, тиоуньство, лоньщина, києвьскаго. B спискові Археографічної Комісії теж ХУюго в. цих прикладів вже трохи більше, бо текст його належить до першої редакції Широкої Руської Правди: сътворити, събрашася, вервьноую, съсадная, гривьнЪ, истьця, оусъхнеть, попьхнегь, оуведъше, възметь, вгьсЬдана, холопье, боярськыи, възыщеть, въ гостьбоу, съзвавь, воиньскыи, людьстии, коньчавъше, възмогуть, хътя, тиунъство. Приблизно стільки прикладів знаходжу і в Троїцькому спискові XrV-ого в.: мьстити, мьстя, головничьство, сьсадная, истьця, истьцю, лоньщину, гостьбу, киевьского, тысячьского, бЪлог- ородьского, переяславьского, послушьство, въньметь, бортьную, межьныи, подътнеть, вьзложить, холопьство, тивуньство, а вьдачь, по придатьцЪ. Ty саму картину бачу і в тексті списка Пушкінського XrV- ого в.: неповиньнаго, безаконьно, страньнолюбечь, мьзды, истиньны, корчьмьствоують, вервьную, кьто, истьця, попьхнеть, черньци, гостьбу, въведеть, обьльнии, усътавиль, послушьство, боярьска, дворьскаго, вьзложить, възьмуть, въда, шедъше, приємьлеть.

Оглядаючи ці рештки давних форм, констатую такі їх мовні прикмети:

(1) Півголосні ъ і ь у пнях слів попадаються дуже рідко: оусьхнеть, попьхнеть, оуведъше, коньчавъше, къто, мьстити, въньметь, черньцы, мьзды, обьльнии, усътавиль, начьнуть і інш.

(2) Найбільше заховалось давніх форм із приїменниковими приростками: въз-, вън-, съ-, въ-: възметь, възяль, въскладають, въсхощеть, възыщеть, възмогоуть, въньметь, съзва, съзвавь, сътворити, съсадная, въдачь, въведеть, въсядеть.

(3) B закінченнях ъ і ь після приголосних залишаються постійно й показують мягчення чи ствердіння його; щодо наростків, то ъ постійно заховується в дієприслівниках минулого часу перед ш: оуведъше, коньчавъше, шедъше й інш.; в наростках -ьб-: гостьбы, татьба; -ьн-: бортьную, межьныи, вервьную, обьльнии, начьнуть; в наростках -ьск- ь заховується послідовно і в складовому, і в нескладовому положенні: боярьска (складова позиція), див. бояріскь кілька разів у тому самому спискові Пушкінському; дворьскаго, воиньскыи, києвьского, тысячьского, бЪлогородьского, переяславьского; заховується ь і в наросткові -ьств-: холопьство, тиоуньство, головничьство, посло- ушьство й інш.; і в цім випадкові складовість ь була різна, і наближався він до повного сонанту, коли перед ним стояв шипучий

ж, ч, ш. Можна зустрінути ь i в словах із наростком -ьц-: истьця, истьцю, черньци, коньчавше й інш.

Але найяскравіше сонантність ъ і ь визначається в тексті списку Руської Правди ХШюго ст. (список Синодальної бібліотеки 1282 p.) Наприклад у пневій позиції: тьргоу, поръвЪть, върти, бърть, дъчери, кърмилъ, кърмить, дължьбити, плъдь, роусьская, мьстити, вьрвь, вьрви, швьнъ, швьсъ, ремьствьницЪ, -ка, -ницю, кльпалъ, истьца, начьнеть, правьдоу, потьнеть, пьхнеть, рьци, жьдати, додьржать, лоньщиноу, овьцю, смьрдомъ, оупьлю, кльпати, шльгова, трьтьяго, кръвь, пьрвои, вьсе, дьржать, чьс, жьдоуть, обьль, сотьцимъ, задьницею, штьнь, MbH- шемоу, крьнеть І ІНШ.

B приїменникових приростках: съ-, въ-, въ>,: съвъкоупивъшеся, съсадная, съвержеть, съметная, въсядеть, съведитеся, възметь, съводъ, съвязана, въсЪдано, възищеть, съзвавъ, възложить, възмогоуть, въземьши, иьзворотять, въженеть, съроубять, сърЪзить І ІНШ.

B наросткових складах чи в кінці слова ъ і ь залишаються окрім приїменників в, при якому в п’ятьох випадках ъ немає; при e і при к - по одному випадкові.

B орудному відмінкові в кількох випадках ь замінюється ъ; таких випадків у всьому тексті останнього списку я відзначив лише десять. B решті випадків стоїть правильно ь аж 23 рази; так само правильно стоїть ь в місцевому відмінкові. Таке назверх поплутання ъ і ь в орудному відмінкові, на думку дослідників,²²⁶ є дуже давне; спорадична заміна в орудному відмінкові ь на ь (мь на мь) зустрічається в давних старословянських пам’ятках: Зоґрафське євангеліє, Савина книга, Маріїнське євангеліє, Ассеманова євангеліє, Супрасльський збірник, Синайська псалтир, й Остромирова євангеліє. Із цього факту деякі дослідники²²⁷ виводять твердження, що більша кількість цих пам’яток вказує на вимову ближчу до -мь ніж давнішу до -мь, або що ці дві форми зредукувались в один середний сонант під впливом губного приголосного м, що дуже рано почав був лабіалізуватись²²* і таким пізніше прийшов майже до всіх словянських мов. I така лабіалізація м пізніше передалась майже всім словянським мовам. Це свідчить про те, що звук м почав був лабіалізуватись найраніше від усіх губних приголосних, може навіть у добу загальнословянську. Але поруч із лабіалізованим -мь існував і попередній мягкий -мь; тому повної його затрати не було, а -мь і мь вживались поруч ще перед розділенням на окремі словянські мови, правда при певних умовах: в залежності від наголосу, від звуків, перед яких стоїть -мь і від положення слова в реченні.²²⁹ I оця давня прикмета, яка безперечно мала місце і в староукраїнській київській мові, прикмета тільки спорадичної і неорґанічної лабіалізації -мь мусіла відбитись і в оригіналі Короткої і Широкої Руської Правди і, як прикмета оригіналу, відбилась у найстаршому спискові його.

B інших наросткових складах ь зустрічається в дієприслівниках минулого часу перед ш: сьвькоупивьшеся, оукрадьше, коупивьше, вьземьши, погоубивьши, помостивьше й інш. B наростках -ьб послідовно затримується ь: татьбы, -ьба, гостьбоу, дължьбити. B наросткові -ьд: правьда, -вьдоу. B наросткові -ьн: вирьникоу, ремьствь- ниць, -ьника, -ьницю, потьнеть, клЪтьныи, конечьняго, борътьноую, межьныи, начьноуть, начьнеть, бортьнои, домашьнымь, обьльныи, свободьными, но свободьньпиь, мостьникоу (3 рази), съ задьницею, до полоугривьны, гривьнЪ й інш. B наросткові -ьск: роусьская, кыевь- ского, бЪлогородьского, переяславьского, боярьского, дЪтьчьскомоу.

B цих наросткових позиціях ь можна відзначити властиво дві його позиції: складову і нескладову. Першу можна бачити в таких прикладах, де він прояснився, наприклад -ьн: помоченого, гривень; -ьск: боярескь²³⁰ аж два рази; щодо ь нескладового, то він підтверджується в таких прикладах: вирникоу, правдоу, начнеть; сюди я відношу і такі приклади, як дЪчькыи і дЪтьчьскомоу. Ha останньому прикладі спинюсь: коли я приглядаюсь до цього слова в тексті інших списків, то бачу: дЪтьскомоу (11 списків), дЪтьскии (9 списків), дЪцьского (3 списки), дЪцьскомоу, дЪдои, дЪчьскии (13 списків), дЪчьскомоу (4 списки), дЬческыи, дЬтескыи. B цих прикладах первісний наросток: хтьск ^ цьск зглядно новгородський чьск - ческ, нарешті -дЪцки. Цей асиміляційний процес (із «тьск через -цьск в -цк) на думку О. Потебні міг відбуватись у звязку з ь,²³¹ а це могло статись тільки тоді, коли ь в дальшім розвиткові цього наростку зовсім занепадав.²³² I це останнє я спостерігаю в тексті найстаршого списку: дЪчькыи із дЬцькыи; тут ь означав тільки зм’ягченість приголосного, а не складовість; у другім прикладі (дУть/чьскомоу) міг визначати напівскладовість. 3 цього всього випливає, що ця форма оригіналу Широкої Правди заховалась не в найстаршім спискові ХШ в., а в пізніших списках, починаючи від списка Троїцького XW в. Ьзшими словами, коли ь був повноскл- адовий сонант, то тоді була така форма: дЬтьскыи; коли ж ь був напівскладовий, то -цьск (-чьск); повний занепад півголосного сонанту ь давав -цк-. Той самий процес розвитку ь я бачу і в слові: -тысячького (-цьк-).

B наросткові -ьств-: головничъство, ремьствьницЪ, -ьвствьника, - ьвствьницю, о послушьствЪ, - шьства, холопьство (3 рази), тиоуньство й інш. B наросткові -ьц: истьца, -ьцю, черньчи, коупьць, коупьцю, чюжеземьць і інш. Огже сонантна прикмета ъ і ь властива київській староукраїнській мові відбилась уповні і в оригіналі Руської Правди.

V.

У звязку з не повноголосними ъ і ь спинюсь на окремих словах Руської Правди, які потребують окремого вияснення.

Український видатний мовознавець О. Потебня, спостерігаючи живу українську мову, завважив, що на меч у ній поруч живе дві назви: меч і міч. Український дослідник із цих двох форм за основну вважав форму мечь, у залежність від якої поставив форму міч; але разом із тим Потебня з’ясував на прикладах, що в українській мові існує й форма меч, як пізніший рефлєкс форми мьчь. Таким чином Потебня визнав, що обидві сучасні форми меч і міч повинні мати, окремо кожна й свою праформу: «мьчь і «мечь.²³³ Коли останню (*мечь) на підставі численних пам’яток ученому можна було довести легко («мечь ^ мЬчь ^ міч) то першу («мьчь), якої староукраїнські пам’ятки

не знають, дослідникові прийшлось припустити на підставі тільки глибоких спостережень та інтуїтивних здогадів.

О. Соболевський пізніш констатує теж дві відмінні форми цього слова (мьчь і мечь), але підкреслює, що староруській мові питома тільки форма: мечь.²”

Ці самі дві форми констатує й Облак, і вказує на те, що вони обидві запозичені словянами із старонімецької мови; на його думку німецька форма (ґотськ. mekja, acc. maki) ближча до словянської форми мечь. Вияснюючи історію цього слова, Облак, крім словінської форми та інш. словянських мов, зазначає й українську форму міч та білоруську - Mien ⁷³ⁱ

О. Шахматов гадав, що ці останні форми фкр. міч і білор. міеч) в порівнянні з такими формами, як піч із основної форми печь, пізнішого походження. Так само О. Шахматов уважав пізнішою й форму мЪчь давньоукраїнських пам’яток та Іпатієвого Літопису.²³⁶

Ha цім питанні докладніш спиняється Б. Ляпунов. Спинившись на фактах староруських пам’яток, починаючи від Остромирського євангелія, дослідних констатує, що всі ці пам’ятки знають тільки одну форму, - мечь. Але форми інших відмін цього слова свідчать про те, що e ніяк не можна виводити із ь (цебто Ь форми мьчь), бо цьому суперечить не тільки присутність e в інших відмінах: меча, мечЪ, мечемь і т.д., але й факти давних пам’яток чеських, польських і старословянських (Маріїнська євангелія, Зоґрафська євангелія й інш.). Правда, Б. Ляпунов, за порадою M. Халанського, звернув увагу й на форму мьчь із найстаршого списка Руської Правди;²³⁷ але вчений не повірив у те, що ця форма правдива, - він уважав її за друкарську помилку, й через це саме її відкинув. Звернувшись же до давних сербських пам’яток, дослідник натикається на цю саму форму мьчь в сербській Троянській притчі: мьчьнь і в сербськім словникові Данічіча: мьчь, мьчоу прЪдаше. B сербській мові Б. Ляпунов знаходить і другу форму: мечь.

Згадаю ще, що й проф. I. Огієнко на 148 ст. своєї „фонетики церковнснсловянської мови“ 1927 p. подає дві форми для церковно- словянської мови: мечь і мьчь, чому в українській відповідають міч і меч. Огієнко подає цілу низку таких подвійних форм.

Таким чином, узявши на увагу проникливу вказівку О. Потебні про рефлекс форми мьчь тільки в українській мові, Б. Ляпунов приходить до висновку, що форма мьчь питома тільки українській і сербській мові, а форма мечь властива всім словянським мовам. I вони, ці обидві форми існували одночасово від найдавніших часів.²³*

Але форма мьчь у найстаршому спискові Руської Правди, після фотомеханічного опублікування її Є. Карським,²³⁹ вже не є друкарська помилка, а безперечний факт. I Шахматов вважає її формою оригіналу Руської Правди, що була занесена до неї з живої київської мови XI ст.²⁴⁰ Цей факт повністю підтверджує глибоке помічення О. Потебні про те, що ця форма є споконвічного староукраїнського походження.

Ну, а форма мечь? W. Vonddk зазначає, що ця форма теж старо- словянська, що існувала поруч форми мьчь.²⁴¹ B найстаршому спискові Руської Правди поруч мьчь маємо також: мечемь, мечникь. Bci інші

списки Руської Правди знають тільки мечь, мечемъ, мечникъ; в інших пам’ятках поруч цих маються ще форми: мЬчь,²⁴² мЪчьнымь.²⁴³

Коли думка Облака правдива, що форма мечь запозичена з німецької мови (ґотськ. mekja, а сучасна німецька мова, зазначу від себе, знає metzeki - рубати, тяти мечем), то тим самим і з’ясовується її повстання в загальнословянській мові та в усіх окремих словянських мовах, почавши від давньоцерковнсьсловянської (чи староболгарської) мови.

Форма мечь (x-mekjb) в староукраїнській мові дала форму мечь (під час заникнення ь - вузьке здовжене e), що пізніш дала дифгонґ ie: міечь (мЬчь), а ще пізніше міч, що жива й тепер.²⁴⁴

Щодо форми мьчь, то згідно з думкою О. Потебні, вона дала в українській мові спочатку мечь, а після заникнення ь в кінці слова в сучасній мові - меч. Так я уявляю собі генезу цих обох форм: мечь і мьчь в історичній перспективі розвитку української мови. Обидві вони в пам’ятках вийшли із прадавньої живої народньої мови, обидві перетерпіли в ній відповідно до її законів розвитку певні зміни й обидві дали два рефлекси (міч і меч) в сучасній українській мові, що й дотепер живуть одна поруч одної в народній і літературній мові.

VL

Переходжу до вияснення іншого слова. У спискові ХШ в. є ім’я Къснячько. Це ім’я так само висловлено і в багатьох списках, крім Троїцького (ч. 3), де читаємо: Коснячько, а в списку Археоґрафічної Комісії (ч. 73): Коснячьско, в списку Пушкінському (ч. 72): Коснячко, в списку ч. 5: Коснячек, в сп. ч. 6: Костячко. B 1-ім Новгородськім літопису (Синодальний список XIII в.) це ім’я читаємо: Къснятинъ, Къснятина, Кьснятине, й інш.²⁴⁵ Цю саму форму з пнем Кьснят- зустрічаємо і в старословянській пам’ятці, в Супраслськім збірнику: вгь Къснятини градЪ; КъснятинЪ града епискоупъ; Къснятинь градъ.²⁴⁶ Отже в такій формі основа цього імени є дуже давня й сягає аж до самих початків словянської і староукраїнської мови. Паралельно до цій основи існувала ще й друга основа цього імени: в Остромирському євангелії читаємо: Костянтиня града. Цю останню форму імени Ляпунов виводить із латинського імени Constantinus.²⁴⁷ Кульбакін із більшим правом виводить із грецької мови: KCOOXOCVXlVOS.²⁴* 3 цього випливає, що къ- найстаршого списка Руської Правди вийшло із ко- але не фонетичною дорогою, а через зміну під впливом давньої української народної фонетики (порівняти дієслово: КъснЪти).²⁴⁹ Таким чином, Къснятинъ є форма пізніша від Костянтин і повстала вже на словянському, скорше, на староукраїнському мовному грунті, коли разом із В. Вондраком уважати, що Cyпрасльський збірник, найстарший із усіх пам’яток, де зустрічається форма Къснятинъ, був списаний із болгарського оригіналу українцем.²⁵⁰ Це твердження видатного славіста я приймаю і тому форму Къснятинь вважаю витвором староукраїнської мови. Це своє твердження підпираю цілим рядом подібних форм цього імени з Іпатієвського літопису: Кснятинь (два рази), Коснятину, Кснятко і Ксняткови, Коснячь, Коснячьковь. A коли ще взяти й назву міста в Галичині: Снятин із Къснятинъ і Снятиньскии, а ці назви зустрічаються в галицькій грамоті від 1398 p.,²⁵¹ то все це для мене є безперечним доказом, що всі ці слова вийшли із живої староукраїнської мови, де ім’я власне з грецького Костятинъ під впливом народної фонетики: КъснЪти перетворилось у Къснятинъ. Цілком природньо це ім’я власне під впливом інших здрібнілих імен на ю, а також через основу Къснят- і Късняч- ставало здрібнілим і давало майже одночасно дві форми імени власного: Къснятко і Коснятко, Къснячько і Коснячько. I це останнє ім’я: Къснячько найшло своє місце в оригіналі Широкої Руської Правди і в найстаршім РШІ в.) списку її, а Коснячько в тексті всіх інших редакцій і списків Руської Правди.²” Тим більше, що здрібнілі ймення на -ко, на думку Кульбакіна і В. Сімовича є найстарші з усіх здрібнілих імен на ч>.²³³

Ще є одне слово в Широкій Руській Правді, що також є звязане із долею неповноголосних ъ і ь, котре і тепер ще не є в науці зясо- ване. Я маю на увазі слово обьль,обель,обиль... B найстаршому спискові Синодальної бібліотеки ХШ в. цей вислів є написаний ось як: собЪль,²³⁴обьль,²³³ собЪльныи,²³⁶ собьльныи,²³⁷ ©бьлнос.²³⁸ B спискові Пушкінськім XrV ст.: обель, обьлнии, обельньвд, обелноє; в Троїцькім списку XrV в.: обель, обелньм, обелныи, обелноє; у списках від XV в. до ХУЛ в. в переважній більшості: обель, крім одного списка XVI в., в якому: обле,²³⁹ в інших обель, обиль (сп. 73, 75), обильнии (переважно XV в.), шбелмыи, й об/е, Ул/ь/ныи, обильноє, обелмоє, інш. сп. обелноє. Отже це слово зводиться до таких основних його варіянтів: обьль, обель, юбЪль, обель, обле; а як прикметник, то - шбьльныи, обьлнии, обел/ь/ныи, обил/ь/ныи, обелмыи.

Цей вислів I. Срезневський²⁶⁰ виводив із обьло - Офссира - шар, куля; наприклад у Ьана Єкзарха Болгарського: плать обьла - півкуля, небо; у збірнику Святослава 1073 p.: качьство єсгь... бЪлота,чрьнота, обьло... Далі обль у I. Срезневського - в повну власність: обьлЪ -навколо: глаголють небеси обьлЪ - обходити землю и объносити (Іоанн Єкзарх Болг.). Нарешті у Срезневського: обьлыи - круглий, цілковитий, повний; повний раб.

Te саме тлумачення (круглий, товстий, повний) наводить і Даль.²⁶¹ Таке тлумачення приняли всі дослідники та інтерпретатори Руської Правди: Мрочек-Дроздовський,²⁶² В. Серґеєвич,²⁶³ Владимирський-Буданов,²⁶⁴ Дьяконов,²⁶⁵ Максимейко й інші правники. He заперечив такого тлумачення й О. Соболевський в рецензії на працю Мрочека-Дроздовського.²⁶⁶ Але останним часом заперечив таке тлумачення цього слова C. Шелухін.²⁶⁷ Останний дослідник із фаху правник, не заглиблюючись у філологічні студії над цим висловом, впрост із плеча відкинув тлумачення Срезневського й усіх згаданих істориків права, що пішли за Срезневським, і визначив для цього слова інший пень: бЪл-, біл- та інше значіння, а власне: (1) обілений, чистий, свобідний від зобов’язань (від основного прикметника: білий;²⁶⁸) (2) обільний від обільє (чеське obilf) ^в значенні - хліб, багацгво.²® Коли ж я, автор цих рядків, на одному із наукових засідань правничого факультету Українського університету в Празі виступив із гострою критикою такої інтерпретації проф. C. Шелухіна і в доказ навів низку грамот, які до того C. Шелухінові не були відомі, й котрі цілковито його поглядам заперечували, то шановний опонент, списавши в мене ці грамоти, в новому докладі -відповіді на наступному засіданні, а потім і в друкові,²⁷⁰ ще категоричніше настоював і в опублікованій праці настоює на своєму попередньому твердженні. Це примушує мене докладніше розглянути це питання із філологічного становища, не вдаючись у полємику із автором новоїтеорії.

Правда, одне лише зазначу, що проф. C. Шелухін зігнорував основну форму цього терміну: обьль, обель, обЪль і заснував свою теорію тільки на прикметниковій формі: обельный, обЪльныи, обильныи, залишивши основу, як суто правничий термін доби оригіналу Широкої Правди, без уваги. До цього додам, що Є. Карський у своїм словнику, доданому до своєї студії мови Руської Правди, тримається зовсім погляду і тлумачення Ьм. Срезневського.²⁷¹ Карський там наводить: „обьль, обьльнымь - цілком, в повне рабство, цілковитий“. Щоб бути вичерпуючим, наведу з цього приводу інтерпретацію Дубенського:²⁷² „обель, ежели по Синодальн. сп. правильные: обкпь, то корень етому слову - 6kn-, откуда: бЬлыи, бЬлити, ОібЬлити; вьіраженіе - бкпая земля в отношеніи к владБльцу - значит крЪпкая господину: обЬлъ или обЪльныи холоп - полный; по Судебнику и Уложенію - докладныи или крЪпостной, крЪпкш господину, холопъ“.²⁷³ Далі, на думку Дубенського рабъ, обель, челядинъ це є сіноніми.²⁷⁴ Нарешті обель це є той закуп, якого „господинь обманом передаеть в раби,“ видавши його за свого холопа.²⁷⁵ „Холопъ обьлныи“ це є „холопъ объльныи“, себто повний, закріпощений, інш. словом „паробокъ⁴⁴.²⁷⁶ Німецький дослідник Л. Ґец, спираючись на інтерпретацію Ьм. Срезневського, а за цим останним на Сергеевича,²⁷⁷ Ясінського,²⁷⁸ зазначає, що обель „значить повний невільник у протилежність до напівневільника“.²⁷⁹

Отже всі дослідники не з’ясовують саму мовну структуру слова, а визначають тільки його значення. Я зверну увагу головно на форму слова в його історичнім розвиткові. 3 цього становища необхідно розглянути: обьль, обель, обелъ, обЪль, обле. Щоб вияснити, яка з цих усіх є форма найстарша, бо дослідники брали різні: Срезневський - обьль, Дубенський - обЪль, Серґеєвич, Ясінський і Ґец - обель, C. Шелухін - обильний, то розгляну ці всі форми. У формі обЪль Ъ, на мій погляд, не може бути основною, бо тоді не була б зрозуміла форма обьль, а особливо форма обле. A на основі цих двох останних форм: обьль і обле роблю той висновок, що найстаршою є форма обьль, Ь якої послідовно й орґанічно виводяться форми: обель, в якій ь в закритому складі прояснився в e й обле, в якій ненаголошений ь скоротився до нескладового, а на його місці прояснився кінцевий ь. Форма ж із Ъ пояснюється або помішанням із e (на півночі), або вийшло із ь через e, що в закритому складі звузилось і здовжилось із нахилом до і,²⁸⁰ тому маємо: обиль і обЪль. Так само пояснюється і прикметникова форма обельный, обильныи і обЪльныи. Огже, із історичної перспективи найстаршою формою можна вважати лише одну форму: обьль, із якої повстали чи шляхом фонетичним, чи діялектич- ним усі інші форми, як похідні і тим самим пізніші. I ця форма обьль є і формою оригіналу Широкої Руської Правди.

Але Ьм. Срезневський у своєму історичному словнику не з’ясовує, чому із обьло могла повстати форма обьль, учений тільки цю залежність останньої від першої констатує, правда в досить неясній формі. Справді, цю залежність їх безпосереднє вивести тяжко, але, все таки, деякі прикмети показують, що вона є. Так Вондрак визначує форму обль із індогерманського ob-vh>, що значить круглий ("rund") vgl. UL Op-ValHb^ai із таким розясненням: in der komposition veriiert auch die praposition объ (обь) regeUnaszig den Halbvokal vor b. wdches selbst verioren gent обладати (об-ьл...); облакь (об-ьл...)²®² У Лескіна про це висловлено коротше: „група -bv- втрачає другу складову частину; найчастіше це буває підчас сполуки з приїменником об-, наприклад: ob-veUco obdko, ст. ^юлг.: облЪко; ob-voUco. oboUco, ст. болг.: облако“.^аз Кульбакін про цей самий процес ще коротше: „При объ (обь), быть может, еще в гтрасл. было об-, почему в др. -ц. -сл. пам’ятниках находим ... об-лЬко (ob-vl.. .)²⁸⁴

Таким чином усі вищезгадані славісти для прасловянської доби констатують дві паралельних форми: обь і обь, які в ту саму прасло- вянську добу ъ або ь перед v втрачають; але так само випадає і v. Цей самий процес, видно, має місце і в нашім слові: обьль, або, як показує В. Вондрак: -обл. Незрозуміла в цій формі лише поява ь в обьль Руської Правди. Але цю наявність ь в обьль можна пояснити тільки теорією Ф. Фортунатова²⁸³ в той спосіб, що в певній позиції в слові ь або ъ стають нескладовими і навіть зникають; але таке слово із заник- лим ь, ъ могло бути перенесене в інше положення, де таке заникнення неповноголосних ь, ъ (сонантів) фонетично не було оправдане. Такі форми з рухомим ь і ъ були особливо можливі в приїменниках: об-, от-, вьз- із обь, оть, вьзь. B тих випадках ь і ь набирали характеру складового сонанту. Оцей останний процес і вбачаю я в тексті оригіналу Широкої Руської Правди в формі обьль у найстаршу київську добу розвитку української мови.

Підсумовуючи свої замітки і спостереження тільки в однім питанні про неповноголосі (редуковані) ь і ь в Руській Правді, я приходжу до висновку, що:

(1) чим старший текст Руської Правди або чим старший список її, тим текст їх стисліше заховує основну, сонантну властивість цих редукованих звуків;

(2) чим текст Руської Правди або список її пізніший, тим сильніше втрачає він сонантну властивість цих звуків, тим яркіше ці останні заникають і тим виразніше текст Руської Правди прибирає в вимові тих звуків або тих, що на місці їх повстали, місцевих новгородських діялектичних властивостей (або інших, московських);

(3) сонантна природа ъ і ь в найстаршім тексті або спискові його зовсім відповідає природі цих неповноголосих звуків, яка панувала в староукраїнській мові ХІ-ХП ст.

(4) цей факт свідчить про те, що чим ближчий є текст Руської Правди до ориґіналу чи найстаршого тексту її, тим природа неповноголосих ъ і ь сильніше наближає текст Руської Правди до староукраїнської мови київської княжої доби.

Ha закінчення своєї студії, подаю головний висновок, що випливає із моїх дослідів і спостережень над текстом Руської Правди.

Руська Правда, одне із найвидатніших явищ української культури, права й української правосвідомості. B усіх її кодексах юна була чинним і діючим правом більше як 700 літ, і переросла всіх сучасників в стародавнім письменстві: і літописи, і Чеггьї-мінеї, і Слово о Полку й'ореві, і навіть найпопулярніший Патерик Печерський.

I це вона зробила не красою своїх образів, картин чи стилю, а лише ідеєю втілення своєї Правди і справедливости в реальні відносини життя, яке вона орґанізувала, виховувала і навчала та підносила до ідеалу народнього правосуддя. Такою була Руська Правда протягом цілої свосї історії і розвитку.

Світить своєю правдою вона й тепер, як зразок для нової української Правди, що ляже в основу українського державного відродження, так як в основу дальшого державного розвитку за часів Ярослава, а особливо Володимира Мономаха, лягла стара й вічно нова Руська Правда.