ПЕРЕДМОВА

У радянській історичній науці чільне місце посідає джерело· знавство, яке досліджує й аналізує документальні матеріали, Tx походження, достовірність, фактичну цінність, розкриває особливості відбиття ними дійсності, розробляє методику вивчення, аналізу та використання їх.

Як відомо, кожному періоду історії властиве певне коло історичних джерел, зміст і форма яких обумовлені характером суспільного ладу, відповідним рівнем матеріальної і духовної культури, технікою письма тощо. Для вивчення історичного процесу як єднного цілого необхідне дослідження різних видів джерел, в яких відбилась вся сукупність явищ суспільного життя, всі його сторони в їх взаємозв’язку і взаємообумовленості. Кожний вид документальних матеріалів по-своему розкриває певні сторони історичного процесу.

Основоположники марксизму-ленінізму глибоко вивчали і широко використовували в своїх працях історичні джерела. Значну увагу K. Маркса, Ф. Енгельса і В. I. Леніна привертали праці окремих видатних російських та українських істориків, наукові праці яких базуються на багатій історичній джерельній основі, в тому числі й літописах.

В. I. Ленін указував на те, що праці буржуазних вчених у спеціальних галузях окремих наук, у тому числі й історичної, можуть мати цінні фактичні матеріали, солідну джерельну основу. Тому він настійно вимагав від дослідників-марксистів грунтовно і глибоко оволодівати досягненнями буржуазноі науки, засвоїти все те цінне, що e в історіографії минулих епох.

Радянські історики всебічно вивчають документальні джерела. Марксистсько-ленінська історична наука є спадкоємцем і продовжувачем прогресивних течій у розвитку джерелознавства.

За роки Радянської влади багато зроблено щодо виявлення, вивчення і видання джерел. Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила широкі можливості для розвитку apxeotpa- фії. 3 того часу документальні багатства почали інтеисивно використовуватися радянською історичною наукою.

Завдяки ленінському декретові «Про реорганізацію і централізацію архівної справи» (l.VI 1918) був створений єдиний державний архівиий фонд. У свою чергу, Рада Народних Комісарів УРСР у квітні 1920 p. прийняла спеціальну ухвалу про націоналізацію і централізацію архівної справи на Україні.

Археографічну роботу вели спеціальні науково-видавничі відділи комісій по історії Жовтневої революції РКП (б) (істпартів), комісій з історії комсомолу, комісій з історії профспілок (іст- профів) спільно з Головархівом, Музеєм революції УРСР та іншими закладами. Значну роботу в галузі археографії проводили наукові заклади AH УРСР, зокрема організована в 1919 p. Археографічна комісія.

Радянські археографи створили багату документальну базу для вивчення вітчизняної та зарубіжної історії. Вони абагачу- ють історичну науку цінними матеріалами з історії економічного, політичного та культурного розвитку народів Росії, з історії іх боротьби проти соціального та національного гніту, за встановлення і зміцнення влади Рад, за побудову соціалізму і комунізму в CPCP.

Уже в перші роки Радянської влади було видано ряд документальних збірників, а також опубліковано значну кількість історичних матеріалів ужурналах. Згодом археографічна робота розширюється і поглиблюється. Рік у рік збільшується кількість наукових археографічних видань, збагачується їх тематика.

Серед опублікованих на Україні документальних збірників слід назвати: «Український археографічний збірник» (K., 1927); «Українські грамоти» (K-, 1928); «Історія України вдокументах і матеріалах» (K., 1939, 1941); «Воссоединение Украины с Россией» (M., 1953, 1954); «Революція 1905—1907 pp. на Україні» (K., 1955); «Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине» (K-, 1957); «Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни» (K., 1957, 1962); «Культурне будівництво в Українській PCP. 1917—1960» (K., 1957, 1961); «Під прапором Жовтня» (Львів, 1957, 1964, 1967); «Шляхом Жовтня» (Ужгород, 1959); «Рабочее движение на Украине в годы революционного подъема.

Проте джерельні матеріали досі друкувались в основному « тематичному плані. Давно назріла потреба опублікувати цілу серію важливих документів до основних етапів історії українського народу. Цедасть можливість значно розширити документальну базу історичних досліджень, збагатити їх додатковими фактами, даними.

До серії повинні ввійти: літописи, хроніки, щоденники, діаріуші, мемуари, записи чужоземців тощо.

Серед українських джерел минулих періодів -особливе місце займають літописи. Своєрідність цих джерел полягає в тому, що вони e пам’ятками нетількиісторіографії, айлітературознав- ства. Цінними історичними джерелами з історії України до

XVII ст. є так звані західноруські літописи, особливо Cynpa- сльський, Баркулабівський і Биховця. Серед українських літописів важливими джерелами є також Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Підгорецький, Хмільницький літописи, хроніка Леонтія Боболинського та ін. У цих працях є відомості про виникненняукраїнського козацтва, селянські повстання, Брестську унію, відносини України з Російською державою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною.

Окрему групу становлять козацько-старшинські літописи XVII—XVIII ст. Автори їх використали широке коло джерел: щоденники очевидців і учасників подій, літописиі матеріали, грамоти, універсали, польські хроніки та ін. Найцінніші відомості з історії України XVII — початку XVIII ст. подають літописи Самовидця, Г.

XVIII ст , зібрані факти з історії Росії, Польщі, Швеції, Угорщини, Молдавії, Волощини, Криму, Туреччини.

Відомими історичними джерелами XVII—XVIII ст. є київський «Синопсис», хроніка Ф. Сафоновича, «Коротке описання Малоросії», «Короткий літопис Малої Росії» В. Рубана, літопис Я- Лизогуба, праці П.Симоновського, C. Лукомського, Г. Міллера, C. Мишецького, О. Рігельмана, «История руссов». Хоч частина названих праць має компілятивний характер, проте вони є також джерелами з історії України та історіографії.

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI-XVII ст. Вони великою мірою доповнюють тогочасні літописи і хроніки, а також дають уявлення про ідейно-політичні та історичні погляди представників тих чи інших кіл панівних класів. 3 історії України ХѴІ—ХѴП ст. e значна кількість мемуарів, написаних переважно іноземцями. До них належать мемуари Михалона Лнтвина, француза Блеза де Віжеиера, ^юльського шляхтича Леонарда Городецького, щоденники Epixa

Лясоти, Г. Боплана, Й. Єрлича, Якова Собеського, домініканського ченця Симеона Окольського, К. Г. Гаммердерфера, Й. K- Ен- геля. Серед джерел XVIII ст. українського походження можна назвати мемуари M. Ханенка, Я. Марковича, П. Апостола.

Як і більшість видатних пам’яток давньої української історіографії, літописи через певні історичні обставини кілька сторіч пролежали (а деякі і досі зберігаються) у рукописах. Частина з них дійшла до наших днів у різних пізніших списках, чимало загинуло назавжди.

Лише з 40-х років XIX ст. почалося публікування цих важливих історичних джерел. 3 багатьох українських літописів у свій час були опубліковані: «Летопись Самовидца» (M., 1846), «Летописное повествование о Малой России» О. Рігельмана (M., 1847), «Летопись Самоила Величка» (K., 1848, 1853, 1855, 1864), «Летопись Грабянки» (K., 1854), «Краткое описание Малороссии» (K., 1878). Проте ці видання були малотиражні. Вони мають чимало текстуальних перекручень, неточностей, у них не враховані всі списки, немає належних коментарів, сам текст передавався без наукових правил публікації документів.

Враховуючи важливість цих джерел, а також те, що попередні видання їх стали бібліографічною рідкістю, Інститут історії AH УРСР запланував підготувати і опублікувати найближчим часом, крім «Літопису Самовидця», який відкриває серію «Джерела з історії України», літописи Г. Граб’янки, C. Величка, «Короткий опис Малоросії» і Густинський літопис.

Видання кожного літопису матиме грунтовну передмову, відповідні коментарі, ілюстративний матеріал, іменний та reo- графічний.покажчики.

Редакційна колегія