Сутність соціальної політики. її основні напрями

Соціальна політика - це система управлінських, організаційних, регулюючих дій і заходів, спрямованих передусім на сприяння цілеспря­мованій діяльності громадян, їх всебічному розвитку, забезпеченню відповідного рівня їх життя і праці, їх соціальному захисту.

Основним механізмом соціальної політики є управління соціальними процесами, які є відображенням змін елементів соціальної інфраструктури під впливом внутрішніх та зовнішніх умов.

Головною функцією соціального управління є забезпечення та реалізація потреб прогресивного розвитку суспільства.

Соціальне управління - це комплекс взаємодій, який реалізується шляхом формування критеріїв та показників соціального розвитку, розробки заходів щодо вирішення соціальних проблем, має багато рівнів і здійснюється через соціальну політику.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності суспільства, які безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Суб'єкти соціальної політики (люди, держава, суспільство, соціальні інститути і товариства, політичні партії, громадські організації, колективи, профспілки, спілки підприємців, різноманітні фонди) потребують дотримання необхідного співвідношення між її складовими, формами та засобами впливу на об'єкт, а також узгодження спільних зусиль і єдності інституціональних та інших суб'єктів. Держава є основним суб'єктом соціальної політики.

Згідно з цим можливо окреслити основні напрями державної соціальної політики: забезпечення зростання грошових доходів населення і зменшення їхньої диференціації на основі збільшення заробітної плати, підвищення частки оплати праці у валовому внутрішньому продукті, поліпшення пенсійного забезпечення в ході проведення пенсійної реформи і посилення адресності соціальної підтримки населення; значне скорочення соціальної й економічної бідності, мінімізація крайньої бідності в місцях її найбільшої концентрації, зміцнення соціальної безпеки громадян [42, с.

Держава, проводячи соціальну політику, використовує такі

інструменти:

соціальні гарантії та мінімальні стандарти споживання, які є

законодавчо встановлені й обов'язкові (величина прожиткового мінімуму, мінімальна зарплата і пенсія, гарантований мінімум послуг охорони здоров'я, житла тощо);

оподаткування, що стимулює створення нових робочих місць;

соціальні трансферти, тобто різні засоби перерозподілу прибутків (регіональні субвенції, соціальні виплати тощо);

застосування прогресивної шкали для надвисоких прибутків та індексація прибутків;

регулювання зайнятості.

Мета соціальної політики полягає у створенні необхідних умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, повного розкриття творчого соціального потенціалу людини, підвищення рівня і якості життя громадян на основі стимулювання трудової і господарської активності населення, а також досягнення в суспільстві соціальної злагоди і цілісності.

Однією з цілей соціальної політики є також досягнення соціальної справедливості в державі та суспільстві.

Соціальна справедливість є загальновизнаною цінністю сучасного демократичного суспільства, що закріплена в документах світової спільноти, зокрема в Міжнародних пактах ООН, і в реалізації соціальної політики соціальної держави виступає як ключовий принцип.

Соціально справедлива держава - це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожній людині гідні умови існування, соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізації в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної злагоди.

Соціальна справедливість є основним принципом мирного та благополучного співіснування як в самих країнах, так і між різними країнами. Для Організації Об'єднаних Націй прагнення соціальної спра­ведливості для всіх лежить в самому центрі її глобальної місії зі сприян­ня розвитку та поваги людської гідності.

В умовах кризи та зниження рівня доходів населення держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, відповідних ринковим вимогам засадах.

Соціальний амортизатор - це механізм соціального захисту, підвищення ролі якого важливе на етапах структурної перебудови, системної, соціально-економічної трансформації, в процесі виходу на новий рівень економічного розвитку, а також переходу до нового рівня цивілізації.

Правове регулювання в соціальній сфері формується під впливом державної соціальної політики, що уточнюється в урядових програмах соціальних реформ.

Нормативно-правова база соціальної політики в Україні реалізується також підзаконними нормативними правовими актами: Указами

Президента України, постановами Уряду України, актами виконавчої впади суб'єктів держави. До неї входять Конституція України, Кодекс законів про працю України, Концепція соціального забезпечення населення України (Постанова Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року № 3758-XII), Основи законодавства України про загально- обов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР, закони України: "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", "Про пенсійне забезпечення", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про межу малозабезпеченості", "Про статус і соціальний захист населення, що постраждало від Чорнобильської катастрофи", "Про основи соціальної захищеності інвалідів", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" та ін.

Однак правове регулювання соціальної сфери досить не опера­тивне і засноване на тому положенні, що таке регулювання повинно привести до результатів не нижче наявних до включення процесу регулювання. Крім того, правова база розвитку соціальної сфери містить у собі три рівні, сформованих відповідно вищими органами впади держави, суб'єктами регіональних і місцевих утворень.

7.3.