Умови трудової діяльності

Цей регламент, який визначає умови трудової діяльності, був прийняд-ий для впровадження ст.48(2) та (3, а-Ь). Він складається з кількох частин. Частина перша — "Трудова діяльність та сім'ї робітників" поділяється на три розділи:

Розділ І "Право на трудову діяльність" (Регламент 1612/68 (ЄС), ст.1 — 6), що формулює право робітника мати доступ до трудової діяльності.

Розділ II "Трудова діяльність та рівноправність" (Регламент 1612/68 (ЄС), ст.7 — 9) висвітлює право на однакове ставлення не тільки у царині трудової діяльності, але також стосовно соціальної допомоги і забезпечення житлом.

Розділ III "Сім'я робітника" (Регламент 1612/68 (ЄС), ст.10 — 12), де розглядаються права сімей.

У частині другій формулюються правові норми створення механізму і інституцій для усунення перешкод і координації заповнення вакансій і подачі заяв на працевлаштування.

Право на трудову діяльність

Розділ І "Право на трудову діяльність" розширює основну норму Договору щодо відсутності дискримінації між громадянами різних країн ЄС у доступі до трудової діяльності: тоді існує принципова рівність в отриманні роботи між громадянами з усіх країн Співтовариства1.

Ст.1 проголошує: "1. Будь-який громадянин країпи-члена має право, незалежно від місця проживання, займатися трудовою діяльністю та працювати на території іншої країни-члена відповідно до положень, встановлених законом, регламентом або адміністративним актом, які регулюють працевлаштування громадян останньої. 2. Він повинен, зокрема, мати право займати наявні вакансії на території іншої країни-члена на тих самих умовах, що й громадянин останньої".

148

Будь-яка країна ЄС не повинна відкрито або приховано дискримінувати громадян інших країн шляхом створення обмежень щодо прийому заяв і пропозицій про працевлаштування1, застосовуючи спеціальні процедури набору, обмежуючи оповіщення та іншим способом, стримуючи процес працевлаштування робітників з інших країн2.

Однак країни ЄС можуть висувати до іноземних громадян умови, згідно ст.3(1) "пов'язані зі знанням мов у зв'язку з характером запропонованої роботи". У справі Groener5 відповідний ірландський закон передбачав, що вчителі професійних училищ Ірландії повинні знати ірландську мову, і лише у разі відсутності інших кандидатів з певною кваліфікацією Міністерство освіти могло робити виняток з цього правила.

Претендентка, громадянка Нідерландів, яка раніше працювала неповний робочий день учителем у професійному училищі, не змогла забезпечити повної ставки, оскільки не витримала іспит з ірландської мови і для неї не було зроблено винятку. Європейський суд підтримав закон, вказавши, що "повна ставка викладача у державних закладах професійної освіти передбачає, що така посада вимагає лінгвістичних знань (Регламент 1612/68 (ЄС), ст.3(1)) за умови, що такі лінгвістичні вимоги є частиною політики розвитку національної

Ст.3(1) проголошує: "1. Відповідно до цього регламенту, положення, встановлені законом, регламентом, адміністративним актом чи адміністративною практикою країн-члеиів, не застосовуються: коли вони обмежують звернення чи пропозиції роботи або права іноземних громадян на працевлаштування, чи допускають умови, які не застосовуються до своїх громадян; коли, хоча і застосовуються незалежно від громадянства, їхньою метою є утримувати громадян інших країн-членів подалі від запропонованих вакансій. Це положення не застосовується до умов, які стосуються знання мови, що вимагається умовами запропонованої посади".

2              Ст.3(2).

3              Ст.4. Див. справу 167/73, [1974] ECR 359.

4              Ст.5.

5              Справа 379/87, Groener [1989] ECR 3967.

149

мови, яка є водночас першою офіційною мовою і якщо ця вимога має пропорційне і недискримінаційне застосування".

Отже вимоги знання мови припустимі за умови чіткого спрямування національного законодавства на підтримку і розвиток мови як засобу виявлення національної ідентичності культури.

Трудова діяльність та рівноправність

Такі права, безумовно, гарантовані для робітників, проте нині деякі з них поширюються на їхні сім'ї. Перший блок норм міститься у ст.7 і буде розглядатися у наступних розділах.

Сама ст.7 передбачає:

1.              Будь-який робітник, що є громадянином однієї з країн

ЄС і перебуває на території іншої країни Співтовариства, не

повинен обмежуватися в правах порівняно з робітниками, що

є її громадянами, на підставі громадянства стосовно будь-яких

умов працевлаштування і роботи, зокрема оплати праці і

звільнення з роботи, а безробітний — при відновленні у правах

і повторному працевлаштуванні.

2. Він мусить мати однакові з місцевими робітниками соціальні і податкові пільги.
3. На основі однакових прав і умов з робітниками — громадянами цієї держави він має доступ до підготовки у професійних училищах і центрах перепідготовки.
4. Будь-який пункт колективної чи індивідуальної угоди або іншого колективного нормативного акта стосовно прав на працевлаштування, винагороду й інші умови роботи або звільнення не матиме юридичної сили, якщо він передбачає або дозволяє впроваджувати дискримінаційні умови щодо робітників, які є громадянами інших країн ЄС.

Умови роботи. Ст.7(1) охоплює усі форми прямої і непрямої дискримінації. Наприклад, будь-яка країна ЄС, що захищає робітників від невигідного становища, коли їхній стаж переривається через обов'язкову військову службу, повинна поширювати таку поступку на службу не тільки у власній армії, а також у армії інших країн Співтовариства, інакше місцеві робітники матимуть переваги над мігрантами.

1 Справа 15/69, Ugliola [1969] ECR 364.

роботодавцям зараховувати до трудового стажу службу громадян Німеччини в армії. Відповідачем виступав громадянин Італії, який працював у Німеччині, а військову службу проходив в Італії. Німецька компанія відмовилася зараховувати його службу у загальний трудовий стаж. Європейський суд вирішив, що законодавство ЄС не забороняє національним судам надавати такі пільги тільки за умови, що мета не досягається через дискримінацію на підставі громадянства. В цьому випадку німецький закон завдавав шкоди відповідачу, оскільки він проходив військову службу в Італії, і, таким чином, німецька норма суперечила законодавству ЄС. Німеччина зобов'язувалася застосовувати свої закони у такий спосіб, щоб враховувалась об'єктивно відмінна ситуація кожного мігранта.

У справі Sotgiu1 позивач, громадянин Італії, працював робітником у Федеральному поштовому відомстві Німеччини у Штутгарті, а його сім'я жила в Італії. Подібно до громадян Німеччини у цьому ж становищі він отримував "допомогу за окреме проживання". Однак коли Міністерство внутрішніх справ підвищило добові розцінки для допомоги робітникам, які проживали на території Німеччини під час їхнього працевлаштування, ті, хто проживав під час працевлаштування за кордоном — чи то громадянин Німеччини або іншої країни, — продовжували отримувати стару ставку.

Європейський суд, розглядаючи цю справу, визначив: "Допомога за окреме проживання, оскільки це є компенсацією незручностей, яких зазнає робітник від розлуки з сім'єю, представляє собою додаткову винагороду і таким чином є однією з "умов працевлаштування і роботи". Не має значення, чи допомога сплачується на підставі закону, договірних зобов'язань або згідно вибору держави як роботодавця. Якщо держава використовує свій вибір на користь власних громадян, громадяни інших країн повинні знаходитися в однаковому становищі".

Отже диференціація базувалася на місці проживання, однак на практиці її вплив міг залежати від громадянства.

1 Справа 152/73, Sotgiu [1974] ECR 153.

150

151

Соціальні і податкові пільги. Зміст і контекст ст.7(2) вказують на обмеження соціальних і податкових пільг, які надаються за національним законодавством робітнику, проте Європейський суд обрав ліберальніший підхід.

Це підтверджується справою Fiorini1. Французьке законодавство передбачало, що у сім'ях, які мають трьох або більше дітей віком до 18 років, батько, мати і кожна дитина можуть, на прохання голови сім'ї, отримати від Національної залізничної компанії Франції (НЗКФ) спеціальний квиток на пільговий проїзд. Поки чоловік був живий, сім'я квиток одержувала. Після загибелі чоловіка під час аварії на виробництві вдові було відмовлено у квитках через італійське громадянство. У французькому суді позивачка доводила, що для робітників з країн ЄС пільговий проїзний квиток є "соціальною пільгою" відповідно до ст.7(2). Відповідач (НЗКФ) вказував, що ця пільга пов'язана виключно зі статусом робітника, оскільки вона стосується трудової угоди.

У відповіді на звернення Європейський суд визнав: "Хоча деякі положення цієї статті і пов'язані з відносинами, що витікають з трудової угоди, існують інші, що стосуються відновлення права і повторного працевлаштування, якщо робітник стає безробітним, і які не мають жодного зв'язку з цими відносинами і навіть передбачають припинення попередньої роботи.

За цих обставин посилання на "соціальну пільгу" у ст.7(2) не може розглядатися як обмеження. З цього витікає, що враховуючи мету встановлення рівноправності, закладену у положенні, необхідно визначити самостійну сферу його застосування, щоб охопити усі соціальні податкові пільги, пов'язані вони чи ні з трудовою угодою, наприклад, зниження платні за проїзд для великих сімей".

Більше того, ці права повинні зберігатися, навіть якщо за пільгами звернулися після смерті робітника, щоб допомогти сім'ї.

Тлумачення Європейським судом соціальних пільг, що містяться у ст.7(2), було викладено згодом у справі Even2:

1 Справа 23/75, Fiorini [1975] ECR 1085.

о Справа 207/78, Even [1979] ECR 2019. Це визначення отримало назву

"формула Івен" або "формула соціальних пільг". 152

"Пільги, які поширюються на робітників — громадян інших країн ЄС, є такими, що незалежно від того, пов'язані вони або ні з трудовою угодою, надаються насамперед здебільшого власним робітникам, через їхній об'єктивний статус робітників або завдяки факту їхнього проживання на національній території, таким чином, поширення їх на робітників — громадян інших країн-членів може полегшити їхнє пересування в межах ЄС".

Таке формулювання застосовувалось у подальших справах1. Наприклад, справа Reina2 стосувалася надання банком позик, пов'язаних з народженням дитини. Система позик була запроваджена для стимулювання народження і зменшення кількості абортів у Німеччині. Безпроцентна позика при народженні дитини могла надаватися сімейним парам, лише коли принаймні чоловік або дружина є громадянином Німеччини, а прибуток сім'ї не перевищує якусь конкретну суму. Позивачами були італійські робітники, що мешкали у Німеччині, які безуспішно зверталися за позикою, коли пані Рена народила близнюків. Зрештою Європейський суд вирішив, що оскільки позику надавали у зв'язку з об'єктивним статусом позивача як робітника або тільки через факт його проживання, це — "соціальна пільга": вона охоплює не тільки допомогу на підставі права, а також пільги, надані за розсудом.

Подальше застосування "формули Івен" Європейським судом дозволило розширити застосування у ст.7(2) таких пунктів:

а)              допомога (дорослим) інвалідам — Регламент 1408/71

(ЄС) про соціальне забезпечення3;

б)              гарантований прожитковий мінімум4;

в)              можливість використовувати рідну мову під час судо

вого засідання5;

У справі Even Європейський суд використав підхід, який виводив за межі ст.7(2) ранній вихід на пенсію для тих, хто отримує пенсії по непрацездатності, що надані Об'єднаними силами за участь у війні.

2              Справа 65/81, Reina [1982] ECR 33.

3              Справа 63/76, Inzirillo [1976] ECR 2057.

4Справа 249/83, Hoeckx [1985] ECR 973; справа 122/84, Scrivner [1985]

ECR 1027.

5              Справа 137/84, Mutsch [1985] ECR 2681.

153

г)              спеціальна допомога для безробітної молоді, яка не

підпадає під юрисдикцію Регламента 1408/71 (ЄС)1;

д)              допомога літнім людям, які не мають права на пенсію

відповідно до норм національної системи забезпечення2;

є) гарантований мінімальний прибуток для літніх людей3.

У справі Lebon4 значні обмеження накладались на право користування однаковими соціальними пільгами через посилання на ст.7(2). Пані Лебон, громадянка Франції, проживала разом з батьком у Бельгії. Не враховуючи двох років роботи у Франції, завжди мешкала разом з ним. її батько, також громадянин Франції, отримував пенсію після звільнення з роботи у Бельгії.. Вона звернулася до центру соціальної опіки, щоб отримувати передбачений бельгійським законом прожитковий мінімум ("мінімекс"), частково обґрунтовуючи своє прохання тим, що вона шукає роботу у Бельгії.

Відповідаючи на одне з питань звернення, Європейський суд зауважив: хоча будь-яка особа, що шукає роботу, має право на однаковий доступ до праці згідно ст.48 (ЄС) і ст.2 і 5 Регламента 1612/68 (ЄС), вона не має права на однаковий доступ до соціальних і податкових пільг відповідно до ст.7(2) цього Регламенту. Останній стосується тільки робітників, а не громадян країн ЄС, які мігрують у пошуках роботи.

Отже у цій справі Європейський суд окреслив відмінності між тими, хто має право на "забезпечене" проживання внаслідок отримання роботи, і тими, хто отримав тимчасове право на проживання на час пошуку роботи: тільки перші з них можуть претендувати на повну рівноправність.

Друге важливе обмеження ст.7(2) Європейський суд виклав у справах Brown5 і Lair6, які розглядаються нижче.

Можливість навчання у професійних училищах і центрах перепідготовки. Згідно ст.7(3) всі робітники мають однакові умови з робітниками цієї країни на навчання у професійних училищах і центрах перепідготовки. Це не тільки право

1              Справа 94/84, Deak [1995] ECR 1873.

2              Справа 157/84, Frascogna (№ 1) [1985] ECR 1739.

3              Справа 261/83, Castellt [1984] ECR 3199.

4              Справа 316/85, Lebon [1987] ECR 2811.

5              Справа 197/86, Brown [1988] ECR 3205.

6              Справа 39/86, Lair [1988] ECR 3161.

154

бути допущеним до підготовки на державних освітніх, учнівських і професійних курсах, але також до "загальних заходів, що полегшують відвідання", включаючи фанти1.

Питання однакових прав щодо грантів на освіту викликало зрозумілі проблеми в країнах ЄС. Оскільки такі права є доступними для робітників-мігрантів і членів їхніх сімей, що мешкають на законних підставах у будь-якій країні Співтовариства, то з прецедентного права ЄС випливає2: все, що може бути необхідним для людини, — це отримати "законне проживання" через роботу навіть упродовж неповного робочого дня за умови, що це — реальна робота. Якщо потім робітник втрачає або залишає роботу, він має право на доступ до будь-яких курсів або на отримання гранта відповідно до ст.7(3) — "професійна підготовка" або ст.7(2) — "соціальні пільги".

Може здатися, що країни ЄС, які виявляють більше великодушності у своїх підходах до виділення коштів на освіту, можуть зіткнутися з деякою формою зловживання з боку "робітників", які переїжджають з однієї країни Є С до іншої в пошуках пільг на освіту як кінцевої мети.

Проте Європейський суд прийняв рішення, яке може привести до висновку, що визначення "робітник" відокремлене від сфери застосування пільг, на які ця особа має права. Внаслідок цього характер аналізу щодо першого питання ("Це робітник?") визначає межі прав у другому питанні ("На які права має розраховувати робітник?").

Доречним буде розглянути обидві справи разом. З одного боку, у справі Браун3 йшлося про чоловіка, який мав подвійне громадянство Франції і Великої Британії, народився і отримав освіту у Франції. Потім він працював в одній з шотландських компаній як інженер-стажист упродовж восьми місяців. Метою стажування була підготовка до навчання у Кембріджсько-му університеті. Весь цей час він працював повний робочий день і отримував заробітну плату, але умовою його роботи було місце в університеті. Коли він погодився навчатися у Кембриджі, то висунув вимогу щодо фанту підтримки згідно ст.7(2,3) на однакових умовах з англійськими студентами.

1              Справа 9/74, Casagrande [1974] ECR 773.

2              Справа 53/81, [1982] ECR 1035; справа 139/85, [1986] ECR 1741.

3              Справа 197/86.

155

У справі Лер1 зацікавленою стороною була громадянка Франції, яка збиралася вивчати мови в університеті міста Ганновер у Німеччині. Понад п'ять років вона працювала у Німеччині з короткими перервами на час вимушеного безробіття. Лер звернулася по грант, який згідно німецького законодавства надавався тільки іноземним прохачам (на відміну від дітей робітників-мігрантів з країн ЄС), якщо вони проживають у Німеччині і мають постійну роботу упродовж останніх п'яти років.

В обох випадках було відмовлено: зрештою справа розглядалась у Європейському суді. На думку Європейського суду, жоден з курсів не був "підготовкою у професійному училищі" згідно ст.7(3), оскільки це положення стосувалося тільки закладів, які пропонують комбіноване навчання або учнівські курси. Проте він погодився, що вимоги Брауна і Лер могли бути пов'язані з "соціальною пільгою" відповідно до ст.7(2). Отже ст.7(2, 3) не є взаємовиключними.

Однак, хоча Європейський суд погодився, що гранти на університетську освіту були соціальною пільгою, він дійшов такого висновку у кожному конкретному випадку, базуючись на п'яти основних розбіжностях. У справі Браун суд вирішив, що хоча Брауна можна вважати робітником, він не мав права вимагати гранту як соціальної пільги, оскільки здобув статус робітника лише внаслідок вступу на інженерний факультет університету. Іншими словами, причиною його присутності в Англії був вступ до університету (освіта), а його робота (статус робітника) була тільки додатком до цього.

Далі у справі Лер Європейський суд окреслив відмінності між робітниками-мігрантами з країн ЄС: з одного боку, це — вимушений безробітний, який за умови законного проживання може вимагати своїх прав або повторного працевлаштування на однакових підставах з місцевими робітниками; з іншого боку — який кидає роботу з метою пройти курс навчання у країні перебування. У першому випадку робітник-мігрант мав права на гранти і винагороди, однакові з місцевими робітниками, в той час, як в останньому випадку робітник-мігрант може вимагати таких соціальних пільг, якщо існує зв'язок між таким навчанням і його попередньою діяльністю.

Справа 39/86.

Більше того, з метою зменшення занепокоєння країн ЄС щодо можливих зловживань, постанова у справі Лер передбачає, що коли робітник приїжджає до будь-якої країни Співтовариства з єдиною метою — скористатися, після дуже нетривалого періоду роботи, перевагами системи допомоги студентам, яка у ній існує, таке зловживання виходить поза межі ст.7(2,3).

Такі рішення Європейського суду, безсумнівно, шкодитимуть забезпеченню мобільними робітниками внутрішнього ринку праці, пов'язаного з швидким розвитком технологій. Зокрема, постанова у справі Лер є гальмом для робітників-мігрантів, які бажають пройти перепідготовку на стаціонарних курсах, проте продовжують працювати.

Право на профспілкову діяльність і на житло. Відповідно до ст.8 Регламента 1612/68 (ЄС) робітники-мігранти мають право на членство у профспілках та супутні права без дискримінації. Ст.9 має на меті забезпечити доступність для робітників-мігрантів як муніципального, так і приватного житла на тих самих умовах, що і для громадян країни працевлаштування. Це право включає власність на будинок1.