7.3. Умови здійснення підприємницької діяльності

Порядок наділення суб’єктів господарської діяльності правоздатністю залежить від вимог національного законодавства країни та місця перебування суб’єктів. Незважаючи на різноманітність національних процедур у зарубіжному законодавстві, можна виокремити щонайменше дві загальні для всіх країн обов’язкові умови, необхідні для визнання учасників господарської діяльності суб’єктами права.

Щодо поняття “фірма”. Це ділове ім’я суб’єкта господарювання, а не назва підприємства, хоча в окремих випадках вони можуть збігатися. Призначення фірми полягає в індивідуалізації підприємця, в його ідентифікації. Це виявляється в тому, що підприємець має право використовувати фірму в рекламі, на вивісках підприємств, у товарних знаках тощо. Більш того, він зобов’язаний вказувати фірму в документах (на бланках комерційної кореспонденції, в тексті угод, позовних заяв тощо). Внаслідок цього фірма набуває важливого значення в конкурентній боротьбі та в системі відносин учасників господарського обігу, має певну економічну цінність для її власника і стає дедалі важливішим елементом майнового комплексу підприємств, особливо із зростанням ділової репутації підприємця на ринку.

Таке господарсько-економічне значення фірми зумовлює необхідність детального регламентування умов її набуття, використання та захисту. З цією метою в законодавстві деяких країн, зокрема в цивільному та деяких торгових кодексах (наприклад, Швейцарії, ФРН), містяться особливі приписи щодо фірми. Крім того, захист права на фірму здійснюється і за допомогою норм законодавства про недобросовісну конкуренцію, про знаки для товарів і послуг, про захист прав інтелектуальної власності тощо. Набуття, використання та захист фірми іноземців регулюється також нормами багатосторонніх міжнародних конвенцій, зокрема Паризькою конвенцією про промислову власність.

Вимоги до змісту фірми такі. За всіма правовими системами фірма може включати імена та прізвища (наприклад, “Філіпс”, “Дюпон де Немур”, “Крістіан Діор”), бути назвою, що характеризує предмет діяльності (“Фольксваген”, “Кайзералюмініум енд кемікл”), або бути довільною, у тому числі і вигаданою. Втім, використання у фірмі індивідуального імені підприємця підпорядковане одному з двох принципів. Право країн континентальної Європи дотримується принципу дійсності фірми, тобто допустимості відображення у фірмі тільки справжнього імені власника або власників підприємства, що перевіряється при реєстрації підприємця. Однак цей принцип втрачає свою актуальність і нівелюється через можливість у разі переходу права власності на підприємство внаслідок його відчуження або спадкування залишати стару назву, яка може і не відповідати справжньому прізвищу нового власника. Принцип дійсності фірми взагалі не застосовується до акціонерних та товариств з обмеженою відповідальністю. У країнах загального права діє принцип свободи фірми, тобто допускається включення у фірму при її реєстрації будь-якого імені або найменування.

Деякі вимоги висуваються до фірми в статутних товариствах. У країнах романо-германської системи права фірмове найменування повинно включати вказівку на вид товариства. У Великобританії найменування публічної компанії повинно містити “public limited compantf’. За законом деяких штатів США в найменування корпорації також слід включати вказівку на вид корпорації. Можуть бути встановлені й інші вимоги щодо використання у фірмі тих або інших позначень чи слів. Так, у Великобританії за загальним правилом не допускається використання у фірмі найменувань, пов’язаних з королівською сім’єю, які можуть вводити в оману споживачів щодо зв’язку цього підприємця з короною.

У законодавстві зарубіжних країн велику увагу приділяють реєстрації суб’єктів господарювання. Порядок її здійснення визначається різними законодавчими актами. Зокрема, Торговим кодексом у ФРН, Зобов’язальним законом у Швейцарії, особливими актами про торговельну реєстрацію — у Франції.

Державна реєстрація має на меті, по-перше, державний контроль за виникненням суб’єкта господарювання і здійсненням ним торговельної та інших форм діяльності, зокрема, за дотриманням приписів і умов для певних видів підприємницької діяльності та боротьбою з незаконною практикою тіньового підприємництва; по-друге, отримання державою відомостей статистичного обліку для здійснення заходів регулювання економікою; по-третє, організація оподаткування; по-четверте, надання всім учасникам господарського обігу можливості ознайомитися з інформацією про суб’єктів підприємницької діяльності.

Реєстрація здійснюється за допомогою внесення важливих відомостей про підприємців до особливого реєстру, який ведуть уповноважені на реєстрацію судові або адміністративні органи держави. Наприклад, у Франції — торгові суди, а в місцевостях, де вони відсутні, — загальноцивільні суди; в ФРН — цивільні суди першої інстанції; в Швейцарії — адміністративні органи кантонів; у Великобританії — міністерство торгівлі; в США — адміністративні або судові органи штатів. У деяких країнах, наприклад, у Франції, діє і загальнонаціональний реєстр. Для реєстрації подаються передбачені законом документи. Для торговельних та інших господарських товариств до таких документів належать установчі документи, зокрема, статут або договір. У Великобританії, наприклад, потрібно надати засновницький акт (меморандум), внутрішній регламент компанії.

Реєстрація індивідуальних і колективних підприємців здійснюється окремо. До реєстру, як правило, заносяться такі відомості: організаційно-правова форма підприємства, фірмова назва, предмет і мета діяльності, розмір основного капіталу, характер відповідальності, прізвища осіб, які можуть виступати від імені товариства, органи управління та місце їх розташування тощо. Всі зміни, а також інформація про припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності підлягають внесенню до реєстру.

Реєстрація ґрунтується на принципах публічності, загальновідо- мості і достовірності. Згідно з принципом публічності реєстр доступний для кожного, хто бажає ознайомитися з ним і має право вимагати надання йому копій про внесені до реєстру відомості. Принцип загальновідомості полягає в тому, що з огляду на публічну публікацію в офіційних виданнях про реєстрацію суб’єктів господарювання вважається, що з цим має можливість ознайомитися будь-яка особа. Відповідно до принципу достовірності діє презумпція дійсності і правильності внесених до реєстру відомостей, яка може бути оскаржена і заперечена тільки в судовому порядку.

Державна реєстрація суб’єктів господарської діяльності розглядається як визнання їх державою суб’єктами права.

Можна виокремити два способи закріплення за суб’єктами господарської діяльності юридичних прав та обов’язків. У більшості зарубіжних країн вони можуть набувати будь-яких не заборонених законом прав і мати обов’язки, пов’язані з характером їх господарської діяльності (загальна правосуб’єктність). Такий підхід характерніший для країн континентальної Європи й тих країн, що прийняли систему континентального права. В Англії, США та інших країнах загального права господарська правосуб’єктність, як правило, обмежується метою підприємницької діяльності (спеціальна правосуб’єк- тність).

Слід зазначити, що законодавство та судова практика зарубіжних країн розвиваються у напрямі розширення обсягу правоспроможності корпорацій, компаній у тому плані, що дедалі більше пом’якшуються вимоги відповідності угод, які здійснюються компанією, предмету її діяльності. На практиці правомірними визнаються будь-які угоди, що прямо не суперечать закону. Таке розуміння правосуб’єктності компаній нормативно закріплено у ст. 9 Першої директиви з права компаній, прийнятої Радою Європейського співтовариства, що знайшло своє відображення у законодавстві Італії, Франції, Великобританії та інших кран.