Система голосування

Як було згадано, залежно від конкретного випадку, Рада голосує кваліфікованою більшістю, простою більшістю або одностайно.

Кваліфікована більшість розраховується на підставі вагомості учасників, яка становить для великих держав — Німеччини, Франції, Італії та Великобританії — по 10 голосів, для Іспанії — 8, для Бельгії, Греції, Голландії й Португалії — по 5, для Австрії та Швеції — по 4, для Данії, Ірландії й Фінляндії — по 3 і для Люксембурга — 2.

Голосування звичайною більшістю, за якого діє принцип “одна держава — один голос”, застосовується переважно з процедурних питань, а від 1984 року — і для антидемпінгових тарифів у контексті спільної торговельної політики.

Щодо одностайного голосування, то фактично, незважаючи на положення угоди, воно було загальним правилом аж до 1987 року, коли після схвалення Єдиного Акту, перед перспективою прийняття сотень технічних норм для створення спільного ринку, ухвалили обмежити коло застосування одностайного голосування, згодом ще більше скороченого в Маастрихтській угоді.

Амстердамська угода, хоч і збільшила сферу голосування кваліфікованою більшістю, однак не довела справу до кінця, зберігши навіть у галузі першого стовпа істотні винятки, може, й виправдані, як-от у питаннях конституції, а часом і менш мотивовані при спільному ринку з єдиною валютою і дуже схожими галузевими політиками, як-от у питаннях податків, або культури.

•              •              •*              шш              ш

аспектів спільної торговельної політики .

Блокувальна меншість — одне з принципових політичних питань, коли йдеться про голосування кваліфікованою більшістю. У 1994 році, коли провадилися переговори про вступ Швеції, Австрії, Фінляндії та Норвегії (яка потім відхилила приєднання на референдумі), Великобританія й Іспанія наполягали на тому, щоби утримати блокувальну меншість на попередньому рівні, тобто 23 голоси, замість підняти її до 26 голосів і в такий спосіб утримати попередні пропорції між меншістю блокування та кваліфікованою більшістю. Інші держави не погодилися змінювати це співвідношення, але, йдучи назустріч побажанням Іспанії та Великобританії, домовилися, що коли члени Ради, які представляють загальну суму голосів між 23 і 25, виражають незгоду з рішенням, ухваленим кваліфікованою більшістю, то держави зобов’язуються знайти компроміс протягом розумного проміжку часу (так званий “компроміс Джанніні”).

Компроміс Джанніні — це другий компроміс у галузі процедури голосування, досягнутий державами-членами при наявності окремих консервативних позицій, які мало враховують потреби інтеграції. Цей компроміс мав місце за кілька років після вже згаданого добре відомого “Люксембурзького компромісу”, згідно з яким, коли рішення більшості зачіпають важливі інтереси однієї або кількох держав, то члени Ради мусять докласти зусиль, аби в розумний період часу знайти рішення, прийнятне для всіх членів. Цей компроміс мав надзвичайно важливий політичний вплив на розвиток системи Співтовариства, пов’язаної в теперішньому своєму вигляді з балансом сил з наднаціональними й міжурядовими тенденціями.

У сучасній практиці, незважаючи на те, що голосувати дово диться чимраз частіше, члени Ради намагаються з різних мірку вань уникати формального голосування — відкритого підняття руки або однозначного формулювання позицій окремих делеґа цій3,1 Перша обставина пов’язана з методом роботи Ради Пи тання, з яких міністрам пропонують висловити свою думку, поді ляють на групу А та групу Б Група А складається з питань щодо яких вже досягнуто повної згоди на технічному рівні і які не по требують подальших дискусій Президентство обмежується тим, що їх “нотує” — констатує, що вони прийняті У випадку групи Б Президентство достеменно знає позицію різних делегацій і межі, в яких можливі компроміси Загалом щодо питань певної ваги Президентство схильне продовжувати дискусії і потім констату вати в певний момент, що необхідна більшість досягнута За браком заперечень з боку делегацій пропозиція вважається прийнятою без формального голосування У таким спосіб дер жави-члени застосовують, не реалізуючи його, принцип юлосу вання більшістю, чим досягається подвійна перевага з одного боку, виникає можливість уникнути унаявлення контрастних позицій під час голосування, з іншого — це полегшує перего вори, бо ж делегації пам’ятають про відсутність права вето Збе рігається и культура консенсусу, яким просякнуті засідання Ради Проте завжди є можливість формально застосувати голо сування і, отже, ризик для однієї або кількох держав залишитися в меншості Це спрощує і прискорює переговори, сприяючи тим домовленостям, які є чимось більшим, ніж спільний знаменник, пов’язаний з одностайністю, і в такий спосіб дозволяє краще за хищати й проводити інтереси спільноти

Зрештою, “Люксембурзьке вето’ застосовується щораз рідше, після того, як його було взято під сумнів у Єдиному Євро пейському Акті (1987) та з розширенням голосування кваліфі кованою більшістю Від 1966 до 1987 року сформувалася справжня “культура вето”40, поступовий занепад якої спостері гається від початку 1980 х років У 1982 році вперше застосування Люксембурзького компромісу не перешкодило голосуванню більшістю Тоді Великобританія послалася на свої національні інтереси, аби висловити незгоду зі щойно визнане

ними річними цінами на сільськогосподарську продукцію На справді Лондон мав на меті використати це голосування, аби одержати сприятливіший результат при іншому голосуванні, а саме щодо британського внеску до спільного бюджету Деякі делегації вважали, що для Великобританії “це вже занадто”, бо то був саме рік Фолклендської війни, і Лондон вже отримав, хоч і не без ускладнень, підтримку партнерів зі Співтовариства41 Отож під тиском Єврокомісії бельгійське Президентство вирі шило провести формальне голосування, і в такий спосіб нові ціни на сільськогосподарські продукти були все таки схвалені У 1983 році в Штутґартській декларації Європейська Рада підкреслила, серед іншого, що застосування процедур прийняття рішень, визначених в угодах, має життєву важливість для поліпшення функціонування Співтовариства В підсумковому документі Штутґартського саміту різні уряди дали власну інтерпретацію “Люксембурзького вето” Це стало першим кроком до розширення голосування кваліфікованою більшістю, уможлив леного також внаслідок розриву Міттерана з традиційною евро пейською політикою Франції від часів де Ґолля, що формально зафіксовано в Єдиному Акті

Таким чином, питання про систему голосування — не просто технічне, воно набуло великої політичної ваги в історії європейсь кої інтеграції На думку Джозефа Вайлера, Люксембурзький ком проміс став одним із чинників такої лсґітимізаци Співтовариства, яка призвела до наднаціонального права прямої дії, що переважає національні закони “Нормативна наднацюнальність” системи ЄС є, поза сумнівом, найсильнішою стороною інтеграції і елементом стосунків федеративного типу Право вето в сполученні з Люк сембурзьким компромісом стало чимось на зразок “страхового полісу”, адже будь яке питання, обговорюване в Співтоваристві, може бути заблоковане опозицією однієї держави Таким чином, “нормативна наднацюнальність” компенсується міжурядовим ха рактером системи голосування42 Таке становище стало також фактором лептимізацп для Співтовариства його політика, навіть за браку сильної демократичної інституції (з огляду на тодішню слабкість Європарламенту), була, однак, легітимною, адже вира жала волю всіх урядів, представлених у Брюсселі Таким чином, запровадження голосування кваліфікованою більшістю в парадоксальний спосіб збільшило б дефіцит демократи у Співтова ристві, адже послабило б контроль національних парламентів за інтеграційними процесами, без одночасного підсилення можли востей Європарламенту і без конкретизації стосунків між нацю пальною і союзною сферами дій Справді, якщо суміщення спіль них і національних повноважень не викликало особливих запи тань, то з політичної боку, — відколи виникла можливість блоку вати певні рішення, — нова ситуація зумовила перетворення ft в центральну політичну проблему Виходом з цього становища в Євросоюзі, який розширюється, очевидно не може бути повер нення до одностайного голосування, що зупинило б усякий по дальший розвиток інтеграції, ба навіть не дозволило б гпдтри мувати вже досягнуте Виходом тут слід вважати підсилення Єв ропарламенту через поширення його можливостей спільної о прийняття рішень у співпраці з Радою на всю законотворчу діяль ність у Союзі та правило голосування кваліфікованою більшістю, яка б грунтувалась на більш виваженій оцінці демографічної ваги різних держав-членів

Паралельно до цього національні парламенти покликані ві дігравати чимраз важливішу роль шляхом прямої участі в підю товчій фазі законодавчої ініціативи в ЄС і через пряміший та ефективніший контроль Брюсселя за діяльністю урядів

Амстердамська угода додала ще один елемент до мозаїки прийняття рішень у ЄС, кодифікувавши принцип гнучкості

Ідея гнучкості була запроваджена, аби в певних випадках, перед стійкою опозицією однієї або кількох держав, більшість держав членів все-таки могла б здійснювати нові форми спів праці поза межами комунітарної системи, в разі, коли було б неможливо інакше задовольнити їхні спільні національні інте реси згідно з великими цілями Союзу Стаття 11 угоди передбачає, що

“Держави члени які мають намір встановити між собою тіснішу спів працю, можуть вдаватися до установ, процедур і механізмів, передба чених угодами, за умови, що ця співпраця планується для проведення в життя цілей Союзу , поважає принципи угод і єдині інститущйні рамки

Союзу , використовується як остання інстанція , стосується принаймні більшості держав-членів , не суперечить правовим над банням Співтовариства , повноваженням, зобов’язанням та інтересам держав членів, які не беруть в ній участі, і є відкритою для всіх”

Сформульовані тут умови — досить жорсткі, і Єврокомісія гарантує їх дотримання Ідеться про диспозицію, більше консервативну, ніж конструктивну, спрямовану швидше на те, щоб уникнути застосування форм міжурядової кооперації за межами угоди, аніж прискорити процес інтеграції Ніццька угода передбачає спрощення положення про тіснішу співпрацю, до якої може вдаватися також і група меншості, принаймні з 8 країн Така ініціатива має бути прийнята Радою кваліфікованою більшістю, а не одностайно, за винятком галузі спільної зовнішньої та безпекової політики Спрощена в такий спосіб клаузула гнуч кості могла б мати позитивний вплив і, напевно, прискорила б інтеграцію в деяких галузях Крім того, Єврокомісія може тепер розрізняти заявки про тіснішу співпрацю, мотивовані браком політичної волі деяких держав досягнути спільну ціль, сформульовану всіма державами-членами, та заявки окремих дер жав, нездатних н досягти (при тому, що вони виявляють виразну політичну волю до поглиблення інтеграції)