Вз аємне визнання національних норм

Повчальний досвід рішення по справі Cassis de Dijon отримав своє продовження прийняттям у червні 1985 Білої Книги Європейської Комісії про завершення формування внутрішнього ринку та взаємного визнання (White Paper on the completion of the internal market and mutual recognition).

Принцип взаємного визнання стандартів, вперше визначений у рішенні у справі Cassis de Dijon у 1979 році, закріплено у Білій Книзі як переважний інструмент економічної та правової інтеграції. Як тільки товар визнається безпечним у країні A (країні походження), він має бути визнаним і в країнах B, C і D, причому не допускається застосування до даного товару будь-яких інших вимог чи правил ніж ті, що застосовуються у країні A. Тому саме країни-члени мають у кожному окремому випадку довести, що продаж товару, імпорт якого в даній країні заборонений, становить ризик здоров’ю населення. „Якщо за країнами-членами збережено суверенні права щодо регулювання умов продажу їх товарів, ці права не повинні розповсюджуватись на імпорт. Країни-члени не можуть застосовувати вимоги до умов виробництва та продажу, що розповсюджуються на вітчизняні товари, але вони повинні показати свою обізнаність щодо розмаїття норм та стандартів у інших країнах-членах. Подібним чином відповідність товару нормам країни-імпортера не може бути критерієм, що дозволяє продаж цього товару в даній країні. Виробництво і продаж товару у відповідності з юридичними нормами іншої країни- члена є достатнім для допуску такого товару у країну- імпортер[5]”. Принцип взаємного визнання норм, таким чином, означає, що країна-імпортер має брати до уваги технічні норми, результати досліджень та випробовувань, що проводяться в іншій країні, за умови, що їх результати надаються країні- імпортеру, причому надаються органами та науково-дослідними закладами, визнаними у країні-члені, де вони знаходяться, разом із необхідними гарантіями.

Прямим наслідком такої політики є те, що нові товари, імпортовані у певну країну-член, можуть не завжди відповідати критеріям якості, безпеки чи експлуатаційним якостям, до яких звикли споживачі країни-імпортера. Згідно зі ст. 30 Римського Договору від країни-члена Європейського Співтовариства може вимагатись дозволити імпорт товарів, що не відповідають вимогам діючих стандартів щодо вітчизняних товарів, і відкрити кордони, і таким чином, дана ст. сприяє експорту товарів, продаж яких заборонений чи жорстко регульований в одній із країн-членів, до менш регульований ринків інших країн- членів”[7].

ому використання норм Договору, що стосуються свободи руху товарів, може призвести до того, що заходи

національного порядку у сфері безпеки виробів, стануть неефективними. „Жертвування законами із захисту споживачів на користь вільної торгівлі призведе до підвищення вразливості споживачів щодо небезпеки, яку становлять товари, від яких не вимагається відповідність певним нормам безпеки та охорони здоров’я”[8]. До того ж, необхідно зазначити, що принцип „взаємної довіри” не супроводжується принципом „взаємної недовіри”, згідно з яким торгівля товаром, який був заборонений в одній із країн-членів, не може провадитися в інших країнах - членах.