1. Переростання ремесел у дрібне товарне виробництво

Поглиблення суспільного поділу праці вело до дальшого розвитку міст — осередків промисловості та торгівлі. Саме містам належала важлива роль у руйнуванні замкнутості феодальпого натурального господарства, переростантг феодальної формації в капіталістичну.

Возз’єднання України з Росією відкрило широкі перспективи для розвитку лівобережних міст, збільшення їх кількості. Ha підставі даних переписних книг 1666 p. радянський дослідник В. О. Романовський зробив припущення, що на Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. нараховувалося 36 міських населених пунктів. Це — Баришівка, Басань, Батурин, Березна, Бобровиця, Борзна, Бориспіль, Барва, Вороньків, Глинське, Гоголів, Жигимонтів, Золотоноша, Ічня, Київ, Кобижча, Козелець, Конотоп, Кролевець, Лубни, Мена, Миргород, Ніжин, Нові Млини, Носівка, Остап’є, Остер, Переяслав, Пирятин, Погар, Почеп, Прилуки, Сосниця, Срібне, Стародуб, Чорнухи. За його даними, ремісники і торговці становили в Батурині — 45, Києві — 43, Козельці — 29, Ніжині — 37,5, Нових Млинах — 40, Острі — 65, Переяславі — 73, Стародубі — 60 % всього міського населення '. Вважаємо, що до цього списку можна додати ще й такі розвинуті промислові та торгові центри, як Полтава і Чернігів. Зокрема, в останньому з них у 1666 p. переписувачі населення зафіксували 252 двори ремісників і торговців ².

Основою промислового розвитку країн періоду феодалізму залишалося ремесло, перша форма промисловості, відірвана від патріархального землеробства, як зазначав В. I. Ленін ³. Для нього була характерна цехова організація, появу якої, писали K. Маркс і Ф. Енгельс, викликала «конкуренція збіглих кріпаків, що постійно прибували в місто; невпинна війнасела протиміста...;узи спільної власностіна певну спеціальність; необхідність у спільних будинках для продажу своїх товарів — ремісники тоді були одночасно і торговцями — і зв’язане з цнм недопущення у ці будинки сторонніх; протилежність інтересів окремих ремесел між собою; необхідність охороняти з таким трудом засвоене ремесло; феодальна організація всієї країни...» ⁴.

Ha цей час у Західній Європі проходив процес активного втручання держави у внутрішнє життя цехів, яке закінчилося повним підпорядкуванням останніх державній владі. Подібне відбувалося і на українських землях, що ввійшли до складу Російської держави. Російський уряд хоча і підтверджував цехові привілеї, але одночасно дозволяв усім ремісникам вільно займатися своїми ремеслами. Це вело до втрати цехами можливості ефективно регулювати виробництво, порушувало цехову замкнутість, сприяло активізації приватної ініціативи, дальшому розвитку ремесел поза цеховою організацією. Автономія цехів обмежувалася, і в наступному столітті їх було зведено до стану звичайних професійних об’єднань, залежних від державних органів.

Разом з тим і визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. внесла значні зміни в організаційну структуру цехів Лівобережної України. Українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і займатися всіма видами ремесел без обмежень. Місцеві власті підтримували феодальну організацію ремісників, даючи дозвіл на відкриття нових і підтверджуючи права старих цехів. 12 вересня 1709 p. полтавський полковник I. Черняк своїм універсалом підтвердив шевцям м. Кобеляк право на організацію цеху, надане їм у 1667 p. попереднім полковником. У ньому, зокрема, писалося: «...Кто похощет цех єднати, два таляра до скринки (мусить дати.— Авт.), бочку пива, пере- пуст горелки, воску чотири фунта и ладану фунт, за постановлене хлопця столовой братии полосма шага, а за двенадцать шагов в напитку урону, а за визволене тож двана- дцать шагов и фунт воску, молодшим, хто позволится, як дванадцать недель выходит, повинен двадцать шагов положити, а цех ему уже волній; хлопец як втечет от майстра, где его майстер найдет, волно взятн и на чем шкодовати меть, тое должен отслужити, или на чом его, своего майстра, уеднает; а якій хлопец вислужит, на колко становился, будет за млоденца у майстра своего недель дванадцать, майстер

повинен ему дати двадцать шагов при отклону» ⁵.

Зважаючи на досить високий вступний внеоок, членами цехів ставали переважно заможні шевці, які всіляка намагалися закріпити своє привілейоване становище, позбутися конкуренції позацехових майстрів. Згідно з полковницьким універсалом 1667 p. останні мали платити цеху за виготовлення чобіт щорічно три таляри, шість фунтів воску, «чвертку» ладану, дві діжки пива, два «перепусти» горілки — один простої, другий оковитої. Тобто ця плата була набагато вищою від вступного внеску до цеху. Крім того, всім приїжджаючим у Кобеляки шевцям під загрозою штрафу в 100 талярів заборонялося продавати «чорні чоботи» без згоди місцевого цеху і внесення в його касу хтевної суми грошей ⁶.

У 1689 p. стародубський полковник T. Олексієвич дозволив ткачам Стародуба об’єднатися в цех на чолі з цехмістром I. Жуком. Щоб стати членом цеху, ремісник мав дати в цехову скриньку три копи грошей, два фунти воску і ладану, два гарнці горілки, чотири шаги і півдіжки пива. Усім позацеховим майстрам заборонялося займатися ткацтвом, «кроме челяди, которая незборонно через найми обиклие мает мети выжевленне». Термін «найми обиклие» вказує на те, що в Стародубському полку ремісники давно і широко використовували працю наймитів. Ткачам сусідніх містечок і навколишніх сіл дозволялося продавати свої вироби в Ста- родубі тільки після сплати цеху визначеної його цехмістром суми грошей. Подібний статут мав і шевський цех в Острі, який у 80-х pp. спеціалізувався на виробництві ботів і чобіт. Більшість його продукції продавалася в торговій лавці, спеціально купленій для цього цехом ⁷. Цехове ремесло ткачів і шевців цих міст мало тісний зв’язок з ринком і фактично перетворилося в товарне виробництво.

Типовим явищем у ремеслі другої половини XVII ст. ста-' ло об’єднання в одному цеху ремісників різних спеціально- , стей. У 1657 p. місцева адміністрація дозволила київським бондарям, теслям, стельмахам, столярам, сніцарям, тертич- никам і токарям об’єднатися в бондарський цех.

Подібні явища мали місце і в інших містах і містечках. У 1671 p. в одному цеху м. Кролевця працювали слюсарі, ковалі, котляри й гончарі, в 1679 p. у Погарі — шевці й кожум’яки, в 1690 p. у Літках— кушніри і шевці⁹. Значно ширший контингент майстрів об’єднував один з цехів м. Чернігова другої половини XVII ст.: димарів, золотарів, ковалів, колодіїв, колісників, конвісарів, мечників, римарів, склярів, стельмахів, теслів, токарів, щитників та інших «молотом працюючих» ¹⁰I Тобто ремісники групувалися за принципом спорідненості професій. 3 часом цей принцип все більше порушувався, і цехи об’єднували майстрів різнорідних спеціальностей, у Літках, наприклад, у 1770 p.- бондарів, ковалів, мельників, римарів, теслів ^п. Прп сприятливих умовах такі об’єднання могли перерости в просту капіталістичну кооперацію.

Цехові ремісники окремих міст Лівобережної України в другій половині XVII ст. об’єднувалися в братства — національно-релігійні й громадські організації українських міщан. Але якщо в XVI — першій половині XVII ст. братства відіграли важливу роль у суспільно-політичному житті краю, боротьбі українців проти польсько-шляхетського панування і національно-релігійних переслідувань, то після возз’єднання України з Росією їх функції на території Лівобережжя змінилися.

У 1677 p. виникло братство і в Стародубі з числа ковалів 3. Даниловича, I. Плакси, II. Чурика та «усього товариства». Старшим братчиком обрано багатого майстра A. Ana- насовича, якому членн братства малй «отдавать належитое послушенство». За непослух винним загрожував гатраф у розмірі таляра і 10 фунтів воску ¹². Шевці й кожум’яки м. Погара також створили у 1679 p. братство, купили будинок для проведення сходок і почали збирати кошти для утримання місцевої церкви. Подібні організації цехових ремісників існували й у інших містах ¹³.

Велика група ремісників українських міст займалася виготовленням продуктів харчування. Причому якщо до визвольної війни 1648—1654 pp. ремісники сполучали його з іншим ремеслом, то в другій половині XVII ст. виготовлення продуктів харчування виділилося в окрему галузь виробництва. Дальше поглиблення поділу праці вказує на істотні зрушення в різних галузях ремесла після возз’єднання України з Росією. 3 341 двору ремісників м. Старо- дуба в 1666 p. нараховувалося: м’ясників — 29, пиріжечни- ків — 29, олійників — 17, винокурів — 16, солодовників — 7, тютюнників — 6, пивоварів, круп’яників, ситників, хлібників — по 2 двори. B Ніжині з 158 дворів ремісників було: калачників — 9, солодовників — 4, м’ясників — 3, медовиків, перепєчаїв, пивоварів, сальників, ситників, круп’яників, хлібників — по одному двору. B Києві з 684 дворів відповідно — пекарів і м’ясників — по 8, перепечаїв — 5, гречаників і пивоварів — по 4, винокурів і хлібників — по 2, калачників, олійників — по одному двору.

Подібним шляхом розвивалися також шевство і кравецтво. У Стародубі царські переписувачі в 1666 p. зафіксували 99, Ніжині — 52, Києві — 49, Переяславі — 26 дворів шевців і кравців. Така кількість ремісників, звичайно, працювала вже на широкий ринок і могла задовольнити попит на товари першої необхідності значної маси населення. Поряд з міськими ремеслами розвивалися і сільські. B селах навколо міст з розвинутим шевством і кравецтвом майстри по пошиттю одягу і взуття зустрічалися досить рідко. B ближніх від Києва селах Березань, Бобрик, Войтове, Корніївка, Kpy- польє, Лехнівка, Лукаші, Лук’янівка, Ііедра, Паришів проживали тільки два шевці і кравець. Ha таку ж кількість сіл поблизу Ніжина (Безуглівка, Британівка, Вересоч, Дрі- майлівка, Євлашівка, Іллінці, Комарівка, Курилівка, Паш- ків, Смоляж) припадало два майстри — кравець і швець. Відсутні ремісники цього профілю в селах навколо Переяслава (Безпальче, Богдани, Велика Каратуль, Войнівка, Греча- ни, Лецьки, Мала Каратуль, Старе, Стовпне). У віддаленішій від основних центрів шевстда і кравецтва сільській

місцевості іітевці та кравці зустрічалися частіше. У п’яти селах конотопського повіту працювали чотири майстри по пошиттю взуття: у Верьовці— два, Полівці та Семенівці — по одному шевцю. Bci з названих майстрів займалися виключно ремеслом і платили в казну тільки грошовий оброк ¹⁴. У селі Велика Загорівка Ніжинського полку існували кравецький і різницький цехи, працювали кілька шевців і ткачів. У 1695 p. ремісники об’єдналися в один цех ^І5. Село з таким високим рівнем розвитку ремесла становило виняток у масі населених пунктів Лівобережної України.

Важливою ознакою рівня розвитку кожного ремесла є відокремлення від нього нових спеціальностей. Мова йде про поділ праці всередині ремесла, який становив основу його дальшого розвитку. Досліджуючи переростання ремесел і промислів у вищі форми виробництва, В. I. Ленін підкреслював, що промисловість «поділяється на дрібні види н підвиди, що виробляють у формі товару окремі продукти та обмінюють їх з усіма іншими виробництвами» ¹⁶. Цікаві дані про рівень розвитку шевства наводить K. Зіновіїв у описі робочого дня сільського шевця:

...Як сядет робити на своєи верстати: почнєт своє всякоє начинє роскладати...

A як поидєт до шкур, дуб товчет, шкуры пєрєсьшаєт: а іньїє шкуры у золу xypy закладаєт.

I іньїє теж на кобилиць шерст оббирает: а потом бєлєхом мєздру пудробляєть.

I похваговавши в бжи час, укладаєт в квас: и чекаєт покул будет пєрєсьіпат впят час.

A потом покинувши все поидєт беты збират, бо потреба козлини из бєтою вычынят...

I ездит у луг дубу и попелу палити готовати: и муси бедный добре на зыму працовати.

I особжє мусєт по материнку и но листок ходити: ще аж и в свято мало можєт когда зпочити.

I сєвшп на работе, то до полночи пе будєт спати: а часом до самого свєта будєт перешивати ¹⁷.

Отже, тут майстер сам виконував усі операції, починаючи від збирання рослин для дублення шкір і кінчаючи виготовленням взуття. Разом з тим K. Зіновіїв пише і про випадки виділення чинбарства в окрему галузь, що мало місце переважно в міському ремеслі.

Більшість кравців і шевців працювала осіло, але поступово збільшувалася кількість і мандрівних майстрів. Як типове явище K. Зіновіїв відзначав часті переходи кравців від міста до міста в пошуках роботи на замовлення. B 60-х pp. I. ГІетренко кілька років працював кравцем у Сокілках Полтавського полку, а потім шив одяг монахам нехворощан- ського монастиря. За плату працював у кравецькій майстерні полтавського монастиря C. Проценко '⁸. Враховуючи малочисельність причту цього монастиря, можемо припустити, що майстерня шила одяг і на ринок. Швець з Коропа K. Прокоф’єв протягом тривалого часу мандрував по навколишніх селах, де шив селянам і козакам взуття на замовлення. У 1688 p. він помандрував у російське місто Севськ «кормится сапожным ремеслом». Місцевий воєвода хотів силоміць зарахувати ремісника у солдатський полк, але той утік у Тру.бчевськ. Виконавши тут замовлення кількох жителів, K. Прокоф’єв повернувся до Коропа ¹⁹. У свою чергу, російські ремісники працювали у лівобережних містах. Зокрема, дві сім’ї росіян у 1689 p. переселилися з Москви в Понурівку Стародубського полку. Чоловіки займалися торгівлею, а жінки рукоділлям і пошиттям одягу для місцевого населення. Частина його продавалася на ринку в Ста- родубі. Дізнавшись про намір властей виселити їх у Росію, переселенці перейшли у c. Замишеве ²⁰.

У другій половині XVII ст. у шевстві та кравецтві почала ширше використовуватися праця наймитів і боржників, He маючи змоги повернути борг багатому шевцю Давидові, Г. Переверуха з Стародуба в 1689 p. зобов’язався «одслуго- вать своим шевским ремеслом з таким докладом..., мает ему отворочати на тии долги, поки з того долгу вислужится, але не мает жаден кредитор до уищене (виплати.— Лвт.) ему Давидови чинити перешкоды хиба за отложеннем суммы коп трьох»²¹. У цьому випадку ми бачимо використання залежної праці для збагачення. Кравець M. Ничипорович внаслідок зубожіння мусив продати свій двір з городом і хатою якомусь «панові» Івану. Такі ремісники поповнювали ряди мандрівних майстрів або попадали у залежність до багатих цехових ремісників і експлуатувалися ними. Збіднілий кравець з того ж міста найнявся до «пана» T. Кунка «за челядника як на работу кравецкую, так на всякую дворовую и подорожную за коп осем грошей личбы Литовской чехами». B спеціальному пункті обумовлювалися умови наймитування. Якщо наймит не добував до встановленого терміну, то господар мав право не платити йому за відпрацьований час і через суд зобов’язати останнього виконувати договірні умови²².

Посилення експлуатації приводило до втеч учнів, підмайстрів, наймитів. Зокрема, підручний кравця з c. Гірківців Прилуцького полку Д. Патика залишив свого майстра і на взяті в нього гроші відкрив у м. Варві свій цех²³. Учень шевця Я. Корнєев з Стародуба у 1693 p. утік від майстра, взявши з собою80пар «волокременныхилоз наподошвы». Втечі мали місце також у Миргородському, Ніжинському,

Чернігівському та інших полках Лівобережної України. Ha поширеність цього явища на території краю вказує і введення в статути цехів спеціального пункту про відшукування збіглих та їх обов’язки щодо відшкодування завданих майстрам збитків ²⁴. Порушувалися норми співіснування членів цехів. У 1689 p. О. Богданович, О. Михайлович та інші шевці з Стародуба скаржилися в міський суд на цехмістра, який привласнив цехові гроші і не бажав їх віддавати ²⁵.

Близьким за характером до шевства і кравецтва було шагіовальство. Як і попередні ремісники, шаповали разом з майстрами суміжних професій об’єднувалися в цехи. Поряд з цеховими існували і мандрівні шаповали. Прийшовши в село, шаповал, писав K. Зіновіїв:

...Станєт роботи пытать: жєб где колвєк мєл собє на роботу стат.

I як знайдєт добрую роботу в добром месте, аж зараз заробит золотих сто або двесте ²⁶.

Шаповали робили рукавиці, панчохи, лямці, опанчу, ко- ци, сіряки, шапки, сукно з овечої вовни. Разом з тим і у цій галузі промисловості намітилися певні зрушення. Вони проявлялися у відокремленні від шаповальства нових спеціальностей — коцникарства, панчішництва і рукавнчництва.

Поділ праці існував у ремеслах, зв’язаних з обробітком дерева і будівництвом. За даними О. C. Компан, на Лівобережній Україні досліджуваного періоду існувало 34 спеціальності деревообробників та 22 — будівельників. До перерахованих автором майстрів-будівельників можна додати ще склярів, столярів, столярів-покрівельників, спеціалістів HO виготовленню алебастру тощо ²⁷.

У результаті активного заселення краю, відбудови зруйнованих війною і зведення нових споруд збільшувалася кількість будівельників, поступово змінювався характер їхньої праці. Це проявлялося, насамперед, у спорадичному використанні вільнонайманої робочої сили. «...Робоча сила,— відзначав K. Маркс,— може з’явитися на ринку як товар лише тоді і лише остільки, коли і оскільки вона виноситься на ринок або продається її власником, тобто тією самою особою, робочою силою якої вона є. Щоб її власник міг продавати її як товар, він повинен мати можливість розпоряджатися нею, отже, повинен бути вільним власником своєї здатності до праці, своєї особистості» ²⁸. Ha зведенні Преоб- раженської церкви Мгарського монастиря в 1684 p. працювали вільнонаймані майстри за грошову і натуральну плату. Майстер-муляр I. Баптист за тиждень роботи одержував по 8 золотих, а за всі літні місяці — 5 осьмачок житнього, по 2 — пшеничного, гречаного борошна і пшоиа, осьмачку гороху, 700 «гусок» солі, 2 нуди сала i «полтій», 6 баранів, по 2 діжечки масла i сиру, 3 діжки пива, 100 кварт горілки, 30 кварт олії, яловицю i кабана. Такого ж характеру плату, але в меншому розмірі було встановлено для підмайстра M. Томашевського і рядових робітників. По 3 золотих одержували 3, по «полтретя» золотих — 4, по 2 золотих — 3, по півтора золотих — 1, по 15 шагів — 4, по півталяра — 3, по копі — 5 робітників. Грошова і натуральна плата видавалася також будівельникам інших спеціальностей — вапнярам, бляхарам, склярам, столярам-покрівельникам.

3 усіх продуктів, що призначалися для найнятих майстрів, монастир купував лише рибу і сіль. Решта ж вироблялася в монастирському господарстві. Частину грошей на будівельні видатки монастирю жертвували гетьман, старшина та інші багатії, решту — монастир одержував від власного господарства, продаючи на ринку лишки. Потреба в грошах сприяла порушенню феодальної замкнутості натурального господарства монастиря, все активніше втягуючи його в товарно-грошові відносини. I цей процес відбувався тим активніше, чим виразніше проявлялася тенденція до збільшення частки грошової оплати. Тертичникам, наприклад, поряд з грошима давалися ще один-два так званих харчових золотих. A цегельники і ковалі взагалі одержували лише грошову плату.

B Мгарському монастирі кілька років підряд працювали I. Баптист, В. Савицький, Роман, Андрій та інші муляри. Навіть у зимовий час, коли, фактично будівництво не велося, вони вважалися на службі в монастиря. Тобто ці робітники повністю, чи майже повністю, відірвалися від сільського господарства, і мулярство для них перетворилося на основне заняття.

Крім постійних майстрів, на будівництві Преображен- ської церкви Мгарського монастиря працювали сезонні та поденні робітники. Зокрема, у 1687 p. мулярам допомагали 19 найнятих селян і міщан. У тому ж році дах церкви зводили 30, а в наступному — 20 теслів-сезонників. Кілька років підряд допоміжні роботи тут виконували і поденні робітники, яким тільки у 1687 p. монастир заплатив 48 золотих і 8 шагів.

Будівельні матеріали використовувалися власні й покупні. Цегла доставлялася з цегельні, спеціально збудованої монахами, дерево — з монастирського лісу. Протягом 1685— 1686 pp. найняті тертичники П. Лях, Ф. Бекга, X. Великий, X. Малий та якийсь Савка виготовили приблизно 10 тис. до- щок, брусівтощо.Згути підГадячем монастирські наймити

привезли сюди дві підводи скла, з Батурина — бляху, з Лубен — залізо, з Києва — 257 осьмачок вапна.

Багаті майстри використовували при виконанні договірних робіт своїхчєлядників (наймитів.— Авг.).Перебуваючи в економічній залежності від м.айстрів, челядники одержували від них плату і жорстоко визискувалися. При оздобленні Преображенської церкви Мгарського монастиря працю своїх челядників використовували сніцар А. Іванов та маляр Й. Іванович. Окремі майстри експлуатували значну кількість найнятих робітників. У 1692 p. M. Єфімович підписав угоду з магістратом Глухова про будівництво церкви «своим кирпичем, своею вапною, своим железом, своим каменем, своим песком и водою... и з челядю своею II всю тую мас.тершо своими подводами повинен до церкви возити» ²⁹. За виконану роботу майстер мав одержати 110 крб., 30 осьмачок житнього борошна, п’ять пудів сала і шість — солі. Перед цим M. Єфімович, напевне на тих же умовах, побудував церкву в Стародубі. Перед нами власник великого капіталу, спроможний найняти одночасно значну кількість робітників, купити готовими або виробити чимало будівельних матеріалів.

У будівництві оборонних споруд в українських містах, особливо в Києві, активну участь брали російські будівельники. У другій половині XVII ст. оборонна система міста зазнала суттєвих змін. Щоб захистити землі від загарбників царський уряд і гетьманська адміністрація вжили ряд заходів, спрямованих на перетворення Києва в першокласну фортецю. B 1654 p. російські ратні люди і місцеві жителі збудували у Верхньому місті фортецю. 3 зовнішнього боку рову будівельники поставили, як писав П. Алеппський у 1654 p., «колоди у вигляді довгої осі водяного колеса, дуже великі, й переплели їх жердинами, загостреними як кинджали й списи, які стриміли з чотирьох боків осі у вигляді хреста, як корби наших криниць... Мости біля воріт цього міста й фортеці піднімаються на ланцюгах. Вся земля навколо них має підземні ходи, заповнені великою кількістю пороху... B цій фортеці багато гармат...» ³⁰.

У другій половині 50-х pp. українські та російські майстри відремонтували дерев’яні огорожі навколо Софійського, Михайлівського Золотоверхого й Києво-Печерського монастирів, двору митрополита й Подолу. До середини 70-х pp. будівельники спорудили землянин вал, який прикривав територію Михайлівського Золотоверхого п Софійського монастирів від можливого артилерійського обстрілу з боку Xpe- щатицького яру. Найбільш важливі й уразливі ділянки фортечних мурів Верхнього міста Києва прикривали земляні «городки», в яких перебували стрільці або рейтари. Такі укріплення були зведені перед Золотими воротами, проти Всіхсвятського, Троїцького та інших виводів. Спільними силами ратні люди і місцеві будівельники збудували оборонні споруди навколо Подолу і Печерська. Завдяки допомозі російських ратних людей Київ у другій половині XVII ст. перетворився на сильну фортецю, яку вже не наважувалися штурмувати польсько-шляхетські війська.

Важливу роль відіграли російські ратні люди і у внутрішній забудові міста. B 1654 p. у Верхньому місті замість згорілих з’явилися нові житлові й адміністративні будинки. Кількість збудованих росіянами дерев’яних приміщень поступово збільшувалася, і в середині 90-х pp. вони вже утворювали Рейтарську та Стрілецьку слободи. Відповідно російське зодчество впливало на архітектурний вигляд міста. Київські будівельники запозичували в російських майстрів передові методи будівництва, окремі елементи конструкцій. Зокрема, замість традиційних круглих колод у будівництві все частіше почали застосовуватися кантовані бруси. Таким чином відбудовувалися і укріплювалися Ніжин. Переяслав, Чернігів й інші міста ³¹.

Перебування Лівобережної України у складі Росії позитивно впливало і на поширення кам’яного будівництва в краї, важливу роль в якому відіграли російські майстри. Наприкінці 80-х pp. київські монахи запросили відомого архітектора Й. Старцева для будівництва церков Братського і Пустинно-Микільського монастирів. Разом з ним з Москви до Києва прибули і підмайстри, які передавали свій будівельний досвід місцевим жителям. У 1694 p. лівобережний гетьман звернувся до Малоросійського приказу з проханням залишити Й. Старцева у Києві ще на рік для завершення будівництва ³². Майстер гарантував високу якість роботи і зобов’язувався ремонтувати церкви за власний рахунок, якби вони протягом трьох років з вини будівельників розвалилися. У 1696 p. монахи Пустинно-Микільського монастиря знову просили уряд надіслати в Київ Й. Старцева для ремонту інших церков³³. Російські муляри будували, в основному, церкви в Новгороді-Сіверському, Стародубі, Чернігові та інших містах Лівобережної України.

Господарське життя краю вимагало все ширшого розмаху суднобудування, важливу роль у розвитку якого відіграли майстри по обробці деревини. За своїм типом тогочасні судна поділялися на окренти, кораблі, гемії, каторги, струги, шугалії, липи, байдаки, шкути, дуби, лодьї, човни, плавники ³⁴. Майже в усіх містах і селах, розташованих на берегах річок і великих водоймищ, населення вміло робити засоби пересування по воді. Власні судна, виготовлені місцевими майстрами, мали Киево-Печерський, Видубицький та інші київські монастирі.

Важливе значення у розвитку суднобудування на Україні відігравала допомога братнього російського народу, яка проявлялася в різних формах. Так, при будівництві великих суден українські майстри користувалися, як правило, деревом з лісів прикордонних російських повітів. Причому і саме будівництво часто велося спільно українськими і російськими суднобудівниками. У 1669 p. до Брянська поїхали лівобережні майстри для будівництва стругів, які мали доставити на Лівобережжя хліб і сіль ³⁶. У 1673 p. вони обстежили ліси під Брянськом і Трубчевськом, потім перейшли в Путивльський повіт і там почали будувати «чайки» для козацького війська, а потім по Сейму, Десні й Дніпру сплавили їх до Києва.

Уряд Росії відправляв на Україну і готові судна. B районі Києва, наприклад, у 1681 p. стояло 133 великих струги для перевезення людей і вантажів, сім якорних стругів для утримання наплавних мостів, вісім човнів і три паро- ми. B наступні роки з Брянська і Трубчевська до Києва воєводи направили 450 стругів з «мостовими запасами». Російські ратні люди навели з них наплавний міст, збудували поблизу входів на нього «отводные городки и иные всякие крепости», слідкували за його збереженням. Після льодоходу такі мости наводилися знову.

Помітний поштовх розвитку суднобудування на Україні дали війни Росії за визволення південних земель. Ha відміну від попередніх років суднобудування перетворюється в справу державної ваги. Влітку 1688 p. на Лівобережжі збудовано і сплавлено до Кодацького порога 100 човнів³⁶. B наступному році для потреб армії було виготовлено ще чимало човнів. У травні 1695 p. козацькі полки виступили в похід на пониззя Дніпра. Об’єднавшись під Переволоч- ною, вони, писав C. Величко, «забавили там недель скилки, нем судна до перевозу войск спорядили». Виготовлені струги і човни використовувалися пізніше при захопленні турецьких каторг на Чорному морі та оволодінні фортецями Асланкермен, Ескі-Тавань, Кизикермен.

Широке будівництво суден розгорнулося на Україні після другого Азовського походу. За розпорядженням російського уряду гетьманська адміністрація надіслала до Брянська лісорубів і теслів для заготівлі лісу і будівництва суден. Серед них було п’ять майстрів з Запоріжжя — В. Бо- гуш, M. Ромапов, C. Шкуришин та ін.³⁷ Власті планували виготовити 42 великих струги по 5—6 сажнів довжиною і

сажню шириною без «поларшина и по два аршина с четвертью, да пятдесят же лодок деревных мерою по семи и по восьми... и по пяти сажен» ³⁸. У 1696 p. царський уряд наказав гетьману збудувати на Запоріжжі силами місцевих жителів 100 човнів, які він мав намір використати у воєнних діях проти турецького флоту на Чорному морі та в гирлі Дніпра. Для закупки матеріалів і плати майстрам казна виділила тисячу карбованців ³⁹. Взимку 1697 p. на Брянщи- ні з допомогою українських майстрів виготовлено 70 великих морських стругів і 600 човнів, а за перші чотири місяці наступного року — ще 430 човнів ⁴⁰. Природно, що таке масштабне будівництво могло вестися лише при наявності великої кількості кваліфікованих майстрів корабельної справи. Важливу роль у підвищенні продуктивності праці, удосконаленні техніки суднобудування відігравав поділ праці.

Серед суднобудівників були майстри різннх спеціальностей — передовики, кормові, конопатники, робітники по підйому стругів тощо. Поділ праці мав місце лише при будівництві великих, складних за конструкцією суден. Більша частина їх виготовлялася вільнонайманими робітниками за відповідну плату. За спорудження одного морського струга казна платила по 10 крб. кожному з майстрів ⁴¹. Поділ праці, використання вільнонайманої робочої сили, робота на замовлення (де великим замовником виступає держава) — все це свідчить про проникнення в суднобудування товарно-грошових відносин.

Як і в інших галузях ремесла, в металообробній промисловості існували цехи, до складу яких входили ремісники кількох суміжних спеціальностей. Ковальський цех Ніжина в 60-х pp. об’єднував ковалів, гарматників, слюсаря, конвісара, шабельника і майстра дзвонів. За своїм економічним становищем цеховий майстер Ф. Зяць належав до найбагатших членів цеху і міг організувати виробництво. Судячи з того, що значну частину ремісників (7 з 25) становили гарматники, цех спеціалізувався на виробництві гармат⁴². Замовником тут виступали не окремі особи з їх обмеженими фінансовими можливостями, а Військовий скарб, який замовляв значні партії зброї. Внаслідок експлуатації основної маси майстрів, продажу гармат Військовому скарбу цех одержував високі прибутки, значну частину яких привласнював майстер як організатор виробництва.

Ha технологію виготовлення гармат, рушниць, обробку різних металів на Лівобережній Україні прогресивно впливала більш розвинута російська промисловість. Ha Лівобережжя з російських земель завозилася велика кількість заліза і виробів з нього, надсилалися майстри. У 1675 p. у Київ з Тули привезено 100 пудів прутового заліза, призначеного для укріплення міста і виготовлення різних знарядь ⁴³. У 1684 p. на складах Верхнього міста Києва зберігалися 332 пуди заліза, доставленого з центральних районів Росії. B місті діяла велика майстерня по виробництву вогнепальної зброї для київського гарнізону та козаків Київського полку. Протягом кількох років виробництвом карабінів і пістолів займалися зброярі I. Плющенко, M. і Є. Сафонови, ще чотири майстри, а також 12 російських ремісників з числа стрільців. Поряд з ручною вогнепальною зброєю в майстерні відливалися і гармати, Зокрема, «гарматний майстер» I. Степанов у 1675 p. виготовив 100-пудову гармату довжиною 1,5 сажня, яка призначалася для оборони міста. Тут же ремонтувалися і гармати, захоплені у ворога як трофеї. Так, у 1696 p. козацькі війська доставили з Кизикер- мена 10 гармат, станки для яких робили українські майстри ⁴⁴. Київські зброярі робили значну кількість холодної зброї — списів, шабель, палашів, кинджалів. Винятково важливе значення для захисту краю від іноземних загарбників мало виготовлення українськими майстрами ядер на тульських заводах. Це мало місце у 1676—1678 pp., коли лівобережні ремісники відлили тут чимало ядер для гармат козацьких полків і привезли їх на Лівобережжя ⁴⁵.

Частішими стали відмови ремісників задарма ремонтувати оборонні споруди і зброю. Зокрема, київські будівельники і зброярі погоджувалися працювати тільки за відповідну плату. Російські воєводи на початку XVIII ст. змушені були для ремонту зброї наймати переяславських ремісників ⁴⁶. Частина майстрів вже потрапила в економічну залежність до багатих ремісників. Ковалі C. Григор’єв і P. Яковлєв з Києва, А. Тимофіїв з Мени в 1666 p. мали по одному підсусідку. B той же час мусили перейти в розряд підсусідків слюсар I. Савельєв з Мени, коваль і скляр (прізвища невідомі,— Авт.) з Сосниці тощо. За борги I. Коваль з Стародуба наприкінці 80-х pp. віддав у посесію стародуб- ському бурмистру M. Потаповичу кузню з «пляцом, будинком, ставком и мехами ковальськими» ⁴⁷. B Козельці реміс- ники-металообробники належали лише до «нижчих» розрядів міщан, що вказує на їх слабку економічну забезпеченість ⁴⁸.

Про високий рівень обробки металів свідчить спеціалізація майстрів. Ковалі спеціалізувалися на виготовленні залізних частин до сільськогосподарських знарядь пр дці — плугів, рал, сох, лопат, сокир тощо, а також залізних речей домашнього вжитку, котляри — казанів, труб, корців, лійок,

притрубників, ленбиків, мідних кварт, кандойок, гарматники — гармат, ручної вогнепальної та холодної зброї, конві- сари — виробів з олова і людвисари — з міді. Певний вплив на українське людвисарство справляли російські майстри. Ha прохання монастирів і магістратів російський уряд направляв на Лівобережжя спеціалістів по відливанню церковних дзвонів. У 1686 p. вони вилили дзвін для магістрату м. Києва. Важливими центрами людвисарства стали Глухів і Новгород-Сіверський, де працювали кілька людви- сарів — переселенців з Росії. Традиційним центром виготовлення дзвонів залишався і Київ ⁴^j 3 Калуги на Лівобережжя надсилалися і готові дзвони®⁰.

Високого рівня розвитку досягло виробництво пороху, чому сприяли значна сировинна база і гостра потреба козацьких полків і російської армії в цій вибуховій речовині. Порохівництво було найбільш поширене на Київщині та Миргородщині, де видобувалася значна кількість селітри.у У Верхньому місті Києва протягом багатьох років діяла велика порохова майстерня. її обладнання складалося з 6 корит, 36 ночов, 2 залізних лопат, 10 ковшів, 27 сит, 9 pe- шет, 3 грохотів, 2 ступ, 12 мідних товкачів, 2 набійників,

2 мідних прутів. Види і кількість інструментів вказують на те, що в майстерні одночасно працювали кілька десятків чоловік, існував поділ праці. Це вже розширена майстерня

3 значною кількістю робітників. Необхідна сировина доставлялася з району Білогородки, Трипілля і частково Миргородського полку. B 1685 p. київський воєвода купив для порохової майстерні 30 пудів селітри по 3 крб. 8 алтин 2 денги за пуд, а також 10 пудів сірки по карбованцю 6 алтин 4 денги за пуд. Крім того, було придбано у місцевих жителів 3 пуди камфори і 4 — смоли. Подібна майстерня діяла і в Переяславі. Тут виготовлено велику партію пороху, частину якого у 1687 p. відправлено в Москву, а решту залишено на місці для потреб гарнізонів лівобережних міст ⁵¹. Царський уряд у 1697 p. направив у Переяслав «зелейної справи» майстра Л. Микулина і двох учнів для «перекрутки сырого слеглого пороха» ⁵². B 1669 p. у Чернігів з Севська приїхав майстер, який мав навчити «оцтовій справі» місцевих жителів і налагодити виробництво оцту в самому місті⁵³.

3 ростом міст розвивалося цегельництво, важливу роль у становленні якого відіграли російські майстри. B другій половині 80-х pp. у «Киеве ж в Нижнем городе у Хрещац- ких ворот зделано для извесного зжения печь длиною сажень дву аршин впоперег, тож в вышиною, вышиною сажень c аршином, а делали тое печ всех полков ратными

людми воопче. Да для обжиганья кирпичей зделано шесть печей кирпичных, да девять сараев, а в тех сараях и в печах зделано и вызжено всеми полками сто двенадцать тысяч триста семьдесят кирпичей, в том числе три тысячи четыреста незженого кирпичю»⁵⁴. Це повідомлення київського воєводи в Малоросійський приказ вказує на те, що тут одночасно була зайнята велика кількість робітників, існував поділ праці, при якому головна роль належала майстру — цегельнику. Решта робітників добувала глину, перевозила її, місила, формувала, заготовляла в лісі дрова, привозила їх, топила печі та ін. У цегельні застосовувалося водяне коло для приведення в рух ступ, що місили глину та нагнітали в печі повітря. Зроблена цегла йшла иа будівництво Софійських воріт Верхнього міста. У 90-х pp. на березі Либеді діяла цегельня Києво-Печерського монастиря, яку обслуговували жителі хутора, що стояв неподалеку. Ha підприємстві існував поділ праці й використовувалася сила води для механізації виробничих процесів⁵⁵. Виготовлена цегла використовувалася при зведенні стіни навколо верхньої частини Києво-Печерського монастиря, перебудові церкви над Дальніми Печерами тощо. Мгарський, Межигірський та інші монастирі також організували виробництво цегли для будівництва і ремонту монастирських будівель.

Цегельні заводили ще й міські магістрати, ратуші та приватні особи. B 1690 p. чернігівському магістратові належали 10 цегельних і вапняних сараїв. У Стародубі в 1693p. цегельником працював C. Чигиринець. He маючи права на залежну робочу силу, він міг використовувати тільки найманих робітників. Через два роки цегельня уже діяла ⁵⁶.

Певні зрушення відбулися і в інших ремеслах, зокрема гончарстві. Зі збільшенням попиту населення на посуд гончарне виробництво поширилося на нові райони. Майстри по виготовленню мисок, глечиків, горшків, кухлів, іншого посуду були в кожному місті, містечку і багатьох селах, наприклад, у Києві — п’ять, Ніжині — вісім. У Чернігові існував гончарний цех, де вироблявся найрізноманітніший посуд. Наприкінці XVII ст. монополія цеху в гончарному виробництві на Чернігівщині значно послабилася. Це проявлялося, зокрема, в тому, що місцевий полковник у 1686 p. дозволив приїжджим гончарам після сплати цехові певної суми грошей виготовляти і продавати вироби на торгах у Чернігові⁵⁷.

Порівняно з попередніми роками стало більше виготовлятися полив’яного, художньо орнаментованого посуду, що було зумовлено удосконаленням технології виробництва. Майстер робив посуд сам або з допомогою членів сім’ї. Але при виконанні значних за обсягом робіт, насамперед, зв’язаних з будівництвом печі, приміщення, де зберігався посуд, використовувалася наймана праця кваліфікованих майстрів — теслів, мулярів, ковалів. Більшість гончарпих виробів призначалася для збуту на ринку. Продавцем виступав, як правило, сам майстер, найчастіше обмінюючи свій товар на інший ⁵⁸. Отже, у гончарстві поєднувалися елементи дрібнотоварного виробництва з такою застарілою формою обміну, як натуральна.

У другій половині XVII ст. ремесло Лівобережної України продовжувало розвиватися. 3 кількісним ростом населення збільшувалася чисельність ремісників і обсяг вироблюваної ними продукції. B середині ремесел поглиблювався поділ праці, який супроводжувався відокремленням нових ремісничих спеціальностей. Руйнувалася цехова замкнутість ремесла, послаблювалися внутрішня регламентація та різні обмеження, посилювалося соціальне розшарування серед ремісників. Багаті майстри все частіше експлуатували найманих ремісників або боржників. Ремесло переростало в дрібне товарне виробництво. Після возз’єднання України з Росією постійними стали виробничі зв’язки українських і російських ремісників, що сприяло поширенню технічного досвіду, а відповідно і швидшому розвитку ремесла.