Зміни у землеволодінні селян, земельній власності козаків і міщан. Сільські общини й сябринні союзи

У ході визвольної війни українського народу 1648— 1654 pp. проти польсько-шляхетського панування на Україні сталися значні зміни в селянському землеволодінні та козацькій і мііцанській земельній власності.

Подвірне землеволодіння і дрібна подвірна земельна власність продовжували зростати й після визвольної війни. Селяни, козаки і міщани самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками та озерами, які раніше належали магнатам і шляхті. Вони відмовлялися визнавати також права і православних монастирів на землі, давали рішучу відсіч намаганням останніх захистити їх силою. Жителі Вигурівщини під Києвом, наприклад, навесні 1654 p. захопили ниви й сіножаті Михайлівського Золотоверхого монастиря і довгий час користувалися ними. У відповідь на скаргу монахів Б. Хмельницький наказав київському полковнику повернути землі монастирю. Але в умовах сильних антифеодальних настроїв народних мас зробити це полковник не міг, і тому 1 червня 1654 p. надійшов новий гетьманський універсал з категоричним наказом припинити подібні «загарбання» й надалі не допускати їх.

Влітку того ж року селяни Лісників іХодосівкисамовіль- но ловили рибу в прилеглих озерах, які належали Видубиць- кому монастирю. Спроби ігумена вигнати «свавільників» з допомогою монастирських прислужників ЕІ до чого не привели, і він звернувся за допомогою до гетьманської адміністрації ¹⁶⁶.

чого останні систематично просили у властей підтверджу- вальні грамоти і універсали на свої володіння. B Менській сотні Чернігівського полкукозаки і 'селяни ’в 1656 p. самовільно користувалися «панськими землямиоГЗ цього приводу полковник Г. Гуляницький писав місцевому сотнику: «До- шла нам ведомость, иж там некоторые товариство и посполи- тіе люди недавними часи поля пахают панскіе завоеваніе во всех трех руках. Теды мы з владзы полковництва нашего приказуєм абы ся жаден неважил того заживати поля» ¹⁶⁷. Наслідки цього наказу невідомі.

Наприкінці 50 — на початку 60-х pp. жителі Козельця й навколишніх сіл не визнавали права козелецького Георгієв- ського монастиря на володіння землями, ставками і сіножатями «зо всеми принадлежностями». Навіть одержавши від гетьмана иідтверджувальний універсал на свої маєтності, монастир не зміг заборонити селянам, козакам і міщанам користуватися ними. Протягом тривалого часу селяни і козаки Будиської слободи, Михайлівни, Наумівки, Турівки та Чепеліва Чернігівського полку відмовлялися припинити оранку земель, які чернігівський Троїцький монастир вважав своїми. I тільки в 1691 p. останній з допомогою старшинської адміністрації заборонив їм користуватися цими угіддями ¹⁶⁸. B 1698 p. монахи переяславського Ігорівського монастиря скаржилися в гетьманську канцелярію на місцевих жителів і ратних людей, які ловили рибу в монастирських озерах поблизу Дпіпра, і просили припинити самовільні дії селян, козаків, міщан й ратних людей ¹⁶⁹.

C Феодальна державність від початку свого існування поширила владу на всі сторони громадського життя, в тому числі й на аграрні відносини. Йдеться переважно про ступінь її впливу на формування дрібного і середнього землеволодіння. Вже в ході визвольної війни козацько-старшинська адміністрація взяла під свій контроль, хоча ще й не дуже пильний, процес займанщини, про іцо є прямі свідчення сучасників.

B наступні роки цей контроль посилюється. Здійснювали його на місцях полкова і согенна адміністрація. Батурин-

ському козаку I. Стягайлу, воронізькому «обивателю» Л. Матвієвичу та іншим адміністрація дала дозвіл на освоєння земель і заснування на них слобід. У 1676 p. батурин- ський сотник Я. Андрієвич дозволив козаку c. Митченків П. Переці зайняти сіножаті, а коропський сотник Ф. Яковлевич — козакові c. Нехаївки О. Мельнику — володіти зайнятим лісом над p. Крупкою. У 1731 p. переяславський полковник відзначав, що в другій половині XVII ст. з дозволу його попередників у переяславському степу з’явилося чимало хуторів ^ш. Козацька старшина в інтересах великих землевласників забороняла трудящим займати землі, що межували з маєтками старшини і духовенства. Так, у листі вольнов- ському протопопу на «фундоване и уживане» млина під c. Погреби на p. Івоті було зроблено приписку про те, «абы там жадных до млына займищ и законов не было», тобто охоронялася земельна власність протопопа ¹⁷². He мирячись з існуванням селянських і козацьких займищ навколо своїх угідь, колишній полковник Полтавського полку Ф. Жученко намагався захопити їх, проклав через них дорогу, ставив свої пасіки ¹⁷³.

Після вигнання польських магнатів і шляхти змінилося ставлення трудящих до відвойованих земельних угідь. Коли селяни проганяють свого феодала, писав про подібні випадки Ф. Енгельс, то вони самі стають власниками ¹⁷⁴. Такими ж повновправними власниками займищ вважали себе українські селяни, козаки і міщани.

Зайняті землі селяни вважали своєю власністю з повннм правом розпоряджатися ними: продавати, купувати, дарувати, передавати в спадок. Житель c. Красного Колядина Прилуцького полку Ю. Іванович у присутності отамана і свідків у 1654 p. оформив продаж ставка з «берегами и вершиною синожатми, аж до старой дорожки,... которая ... на Моклякову сеножать идет». Тоді ж міщанин з c. Галиці Л. Снітивський заповідав свій хутір ктитору галицької церкви. B 1656 p. мельник з c. Липового Прилуцького полку подарував Крупицькому монастиреві млин-вешняк на p. Ромні та острів. Ha основі цього заповіту адміністрація підтвердила право монастиря користуватися ними. Відчуження угідь селяни часто пояснювали тим, що, зайнявши з дозволу адміністрації землю, тривалий час обробляли її і «на чом працу свою ронили тое продавали» ^17в.

У 1668 p. селянин I. Первепчен з Переяславського полку продав свої «займища» багатому козакові П. Вельковичу. A один з жителів c.

Навіть потрапляючи у феодальну залежність, селяни не хотіли визнавати виключного права власності феодалів на оброблювані ними землі. Відстоюючи свої «займища», селяни посилалися на давні традиції й звичаї, які в їхньому розумінні мали силу закону. Ці їх уявлення базувалися тільки на давньому звичаєвому праві та силі селянства, яке здобуло визначну перемогу у визвольній війні. B таких умовах старі правові уявлення трудящих не могли бути повністю ігноровані властями. Більше того, вони неминуче проникали у феодальні правові кодекси і зберігалися в них у дещо зміненому вигляді.

Зважаючи на усталені в свідомості народних мас поземельні звичаї й традиції, судово-адміністративні органи Лівобережної України мусили дозволяти селянам, козакам і міщанам розпоряджатися землями.

У 1676 p. ратушний суд м. Сосниці на основі поземельного звичаю визнав право місцевого козака M. Федоровича на сіножаті, якими він користувався і на які претендував Макошинський монастир ¹⁸³. Ha початку XVIII ст. у гетьманській канцелярії розглядалася спірна справа між старшиною і жителями c. Вовчковця на Чернігівщині про луки і сіножаті над Десною. Ha підставі свідчень очевидців гетьман у 1703 p. підтвердив право селян і козаків цього села на спірні угіддя ¹⁸⁴. Подібні акти зустрічаються досить часто в юридичних документах другої половини XVII ст. Однак вони закріплювали не право повної власності селяи на землі, а лише на умовне володіння ними.

Внаслідок погіршення матеріального становища частина селян, козаків і міщан мусила продавати орні землі, ліси, сіножаті та городи. B Полтавському полку обезземелення народних мас мало тенденцію до прискорення. Якщо за 1664—1671 pp. у Полтавському міському суді зафіксовано понад 60 випадків продажу землі, то за 1672—1680 pp.- більше 110, тобто майже в 2 рази більше. Тільки за 1693 p. у стародубський міський суд звернулося понад 70 осіб з приводу відчуження земель ¹⁸⁵. У 1699 p. у ратуші м. Лубен підписано 36 актів продажу селянами, міщанами і козаками орних земель і лук тільки одному «панові» В. Мохову. Продавали угіддя жителі Калайдинців, Кононівки, Лубнів, Нижнього Булатця, Плютів і Хорошків. Крім того, в ратушні книги записано ще 46 актів продажу дворів селян, а також ремісників (швець, римар), «чередника і вівчара» з В’язівки, Гудковця, ІГулинців та названих раніше населених пунктів ¹⁸⁶.

Чимало проданих земель опинилося в руках багатих козаків і міщан. Один з козаків містечка Вороніж Ніжинського

полку тільки в 1683 p. купив 28 сіножатей у місцевих міщан, а також селян Локотьків і Обрадівки. Багатій продовжував купувати угіддя і в наступні роки, зокрема, у 1696 p.— 4 сіножаті в жителів названих вище населених пунктів '⁸⁷. Багатий конотопський міщанин Ю. Харевич у 1684 p. за 40 золотих купив у K. Ілляшевича луку і «облог на три недели орать». B наступному році він заволодів «облогами» корибутівського міщанина Д. Кушніренка, а через рік — сіножаттю його брата Семена. Розбагатівши на купівлі землі й торгівлі сільськогосподарською продукцією, Ю. Харевич зайняв посаду конотопського дозорця і продовжував скуповувати «облоги», ліси та інші угіддя.

Селянське землеволодіння становило економічну основу функціонування господарств феодалів, що змушувало останніх рахуватися і з володільськими правами селян на землі. Козацька старшина, шляхта і духовенство були зацікавлені в існуванні дворів, спроможних виконувати повинності. Тому землевласники не могли повністю обезземелювати селян, не завдаючи шкоди і власним корисливим інтересам. K. Маркс неодноразово писав про роботу селянина «на полі виробництва, яке фактично йому самому належить...» ¹⁸⁸ A В. I. Ленін називав грабіжницьку реформу 1861 p. звільненням селян від землі, якою вони володіли протягом віків. Викупна операція, за його словами, перетворилася в замаскований грабунок, тому що селян змусили «платити «викуп» за залишену їм землю, що завжди була в їхньому володінні...» ^І89. Характеризуючи поземельні відносини в царській Росії, В. I. Ленін наголошував, що селянський наділ завжди був «умовою поміщицького господарства» ¹⁹°.

Продовжувало зберігатися общинне землеволодіння. Сільська община об’єднувала всіх жителів села — козаків і селян. Саме змішана община була найхарактернішою для Лівобережної України другої половини XVII ст. Селян очолював війт, козаків — отаман, яких населення обирало на загальних сходках. Поступово, із зміцненням політичної влади феодалів посилювався і їх вплив на внутрішнє життя громад. B окремих випадках козацька старшпна призначала або ж рекомендувала на посади війтів чи отаманів своїх ставлеників.

Збираючись на сходи, селяни і козаки спільно вирішували найважливіші питання внутрішнього життя общини. Але головну роль при цьому відігравали сільські багатії. Користуючись своїм становищем, вони добивалися прийняття общиною вигідних їм рішень. Незмінно посилювався і вплив церкви на громадські справи. Освячуючи феодальні порядки, відволікаючи увагу трудящих від наболілих соціально- економічних і політичних питань, церква використовувала найменшу можливість для власного збагачення. Фактично вона домоглася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань і особистих дару- вань. У 1751 p. священик c. Зноби Стародубського полку згадував, що ще з часів заснування села (друга половина XVII ст.— Авт.) громада виділила його попереднику двір, два городи, сіножать на 20 возів сіна, а замість щорічної «роковщини» (грошовогочиншу.— Авт.) поле«во всякойиз- мене четвертей на пять». При заселенні сіл Вільшана і Волинка Чернігівського полку в другій половині XVII ст. священики місцевих церков також одержали з громадського масиву різні угіддя для ведення власного господарства. Таким же шляхом дістали землі й священики сіл Ковтуни, Котове і Пархимів Київського полку.

Ha користь церкви йшло також майно померлих общинників, які не мали спадкоємців. Прибутки з них призначалися для покриття витрат на утримання церковного причту, ремонт церкви чи придбання церковного начиння. B окремих випадках ці прибутки були досить значними, і більшість з них осідала в кишенях сільських священиків. У 1672 p. община c. Будищ продала Пустинно-Рихлівському монастиреві землі, які заповідав їй покійний I. Бринза. Виручені гроші призначалися для церкви. Ha церковні витрати пішли й кошти від продажу в 1675 p. «пляцу і будинку» в Глухові, заповіданих церкві. Щоб одержати гроші на відбудову зруйнованої під час пожежі церкви, селяни і козаки c. Калити Київського полку в 1698 p. вирішили продати поля і луки покійного общинника. Церковнослужителі й козацька старшина, намагаючись захопити землі умерлих, діяли спільно.

Общинне землеволодіння існувало в усіх полках Лівобережної України. Під впливом соціально-економічних (зокрема, товарно-грошових відносин) і політичних факторів общинне землеволодіння зазнавало помітних змін. «У Західній Європі, включаючи сюди Польщу і Малоросію,— підкреслював Ф. Енгельс,— ця общинна власність перетворилась, на певному ступені суспільного розвитку, в окови, в гальмо сільськогосподарського виробництва і була мало-помалу усунена» ^ш. B досліджуваний період успільномукори- стуванні общини залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли в індивідуальне користування. B Переяславському полку громаді c. Борщева належали два вигони відповідно по 810 і 800 триаршинних сажнів, а також острів на p. Трубайловій, чотири ділянки степу: перша від перехрестя дороги Яготин — Козлів до дороги Переяслав — Козлів —

на 2700, друга — по обидва боки дороги Переяслав — Яго- тин — на 930, третя — від неї до дороги Тимончиха — на 1050, четверта — від дороги наліво — на 750 триаршин- них сажнів. Громадам сіл Положаї належали орні та сінокісні землі, Дениси і Соснова — гаї, Черевки — «обще- владемое козачое поле» в радіусі п’яти верст від села, Пан- фили — орні землі, сіножаті й діброва, місточка Березань — вісім вигонів, три ділянки лісу на 6000, 5000 і 1500 триар- шинних сажнів і степ, сіл Семенівка — два вигони, дві ділянки степу і болото, Лехнівка — степ на 3200 триаршин- них сажнів, Леляки — вигін, дві діброви і степна ділянка, Чопилки — три вигони, Каленики — ставок і вигін ^,92.

У спільному користуванні селян і козаків Канівської та Іркліївської сотень Переяславського полку перебували орні землі й луки над Дніпром, а жителів Богушкова, Кропивно- го, Слобідки, ряду інших населених пунктів Кропивнянської сотні того ж полку — навколишні ліси та луки. Селяни, козаки й міщани Переяслава випасали громадську худобу в заплавах рік ^1ез. Протягом усієї другої половини XVII ст. власністю усіх жителів Вереміївки і Кліщинців Лубенського полку вважалися ближні землі, луки й ліси. Общинне землеволодіння існувало і в інших населених пунктах полку ¹⁹⁴.

Разом користувалися сіножатями селяни слободи Ількуча, а міщани Козляничів, Мени, Сосниці, Чернігівського полку — лісами. Після визвольної війни жителі сіл Кириївщина і Лави спільно володіли сіножатями на заплавних луках. Тільки в 1684 p. місцеві сотник, війти й отамани розділили їх між громадами обох сіл ¹⁹⁵. Громадські ліси та луки мали селяни і козаки c. Перелюба та двох ближніх слобід — Боло- шицька і Прибинка. У 90-х pp. багатий старшина Ф. Тоноль- ницький з дозволу полковника заснував поблизу слободу з переселенців, які почали також користуватися ними. За скаргою громади c. Перелюба гетьманська канцелярія у 1702 p. провела межування общинних угідь, внаслідок чого одна їх частина залишилася у перелюбчан, а інша — відійшла громадам новозаселених слобід ¹⁹⁶. Мешканці Турівки та інших сіл того ж полку не визнавали права чернігівського Троїцького монастиря на угіддя, а вважали їх громадськими. Тільки з допомогою старшинської адміністрації монастир зміг закріпити їх за собою ^І97. Общинне землеволодіння існувало ще й у Лубенському, Полтавському, Стародуб- ському та інших полках Лівобережної України.

Община зберігала звичаєве право розпоряджатися землею — розподіляти її, продавати общинникам або стороннім особам, давати дозвіл на будівництво гребель, млинів, буд, рудень, добування залізної руди, поташу, селітри та ін.

Ha випадок самовільного захоплення громадських угідь, вона сама повертала їх собі, зносячи будівлі та межові знаки. Заможна верхівка селян і козаків, а також старшина і монастирі загарбували і скуповували общинні землі, використовували їх для землеробства або випасу худоби. У 1689 p. громада Тополинської сотні Стародубського полку скаржилася місцевому полковнику на те, що вихідець з шляхти — багатий землевласник I. Рубець не визнавав її права на користування громадськими сіножатями і наказував своїм підданим косити на них траву та заготовляти сіно. Селяни і козаки просили полковника заборонити I. Рубцеві користуватися угіддями «от речки Снови до реч- ки Пруски, а з Пруски у болото, прозываемое иуженка, а з пуженков у Мохначи, а из Мохначов через Каменный ручей, до урочища покажеды, поки рудняне его пана Рубца подданные копавали по старой меже» ¹⁹⁸.

У Ніжинському полку полковник M. Миклашевський у 1678 p. захопив великі ділянки лісу і сіножатей громади c. Литвиновців. Страх селян і козаків перед полковником змушував їх тривалий час мовчати про це. Тільки в 1725 p. отаман і війт села від імені громади подали в Генеральну військову канцелярію на сина M, Миклашевського «чело- битную, что прошлых годов, покойный отец ваш завладел, без вины отцов и дедов их, дубраву с сеножатми, два леса Хлудную и Запулскую, и пасеку з садом, и тими всеми их угодьями владеете вы по сию пору, за которіе они, а именно за бортевія 160 дерева, оплачивали оклад более 20-ти лет» ^IS9. Як видно з наведеної скарги, M. Миклашевський не тільки захопив громадські угіддя, а й змусив трудящих платити податок за бортні дерева, якими вони не користувалися.

Наприкінці 80-х pp. багатий міщанин м. Вороніжа Ніжинського полку Л. Матвієвич самовільно зайняв поблизу c. Чарториї землі й побудував там свій хутір. У 1691 p. він домігся визнання полковою канцелярією його права на захоплені землі між дігтярнею і гутою, а також навколо ставків. Але общинники не погодилися віддати йому пущу і вирішили користуватися нею, як і раніше. У 1694 p. 16 селян з c. Рижків скаржилися в Генеральний військовий суд на загарбницькі дії багатого козака H. Тронченка. Останній, за словами селян, купивши греблю з млином, почав самовільно привласнювати ближні від неї громадські землі. Провівши дізнання, Генеральний військовий суд мусив визнати претензії селян справедливими. ІІодібні дії багатих землевласників не були поодинокими. B 1698 p. «військовий товариш» А. Кандиба купив у конотопської громади «займище» на p. Конотопі й заснував там хутір. Користуючись підтримкою місцевої старшини, А. Кандиба захоплював прилеглі до хутора землі й поселяв там своїх підсусідків. Одержавши від гетьмана в 1702 p. універсал па володіння гаєм, А. Кандиба привласнив близько 800 десятин лісу на лівому березі p. Сейму ²⁰°.

Общинне землеволодіння руйнувалося і в південних полках. Лубенський полковник Л. Свічка при сприянні сотен- ної старшини змусив громади ряду сіл Пирятинської сотні продати йому кращі громадські угіддя. B Миргородському полку старшина оголосила громадські землі містечка Говт- ва вільними і заволоділа ними.

Громада містечка Піщана Переяславського полку в 1679 p. продала багатому козакові X. Севериненкові частину громадських угідь за 10 золотих і відмовилася надалі претендувати на них²⁰¹. Активно скуповував громадські землі C. Томара. Будучи сотником, він у 1689 p. купив у громади містечка Домонтів двір разом з «плецом и изо всем к нему налеяшьш» за 80 злотих. Ставши полковим обозним, C. Томара фактично змушував сотенну старшину продавати йому за безцінь громадські поля, ліси і луки. B 1700 p. отаман c. Бубнової Слобідки Я. Сердюк у присутності «людей зацных» продав C. Томарі гай, який селянин M. М’якомелін віддав у користування місцевої церкви. B купчій заборонялося родичам M. М’якомеліна оскаржувати цю купівлю, а новому власнику та його спадкоємцям дозволялося гай продавати, міняти, дарувати, «и на якій хотячи пожиток обернути» ²⁰².

У 1735 p. житель c. Черевки Яготинської сотні Переяславського полку K. Хвеник так розповідав про захопленпя громадських земель старшиною: «Покойный прадед бунчукового товариша, Андрея Думитрашка и братков его, Родион Думитрашко, також дед их Марко Думитрашко, в сотне Березанской свободного степу, як козакам, так и мужикам, косить не забороняли и на себя никогда не оттикали, особливо и сенов, на оном степу козаками кошенних, не забирали; а отец их покойній, Димитрій Думитрашко, як устроил бил хутор для содержания скоту всякого в Ветовом селе, чему может быть лет з сорок, к оному хутору отмежовал свободного степу под траву, от урочища Жидовского Колодязя дуктом прямо до могилы, прозиваемой Плоской, а от тоей могилы до урочища прозиваемого Перекопи, от того же урочища до могилы, лежачой на том же степу свободном против села Пилипчич» ²⁰³. Спочатку селянам, а потім і козакам було заборонено користуватися цими землями. Внаслідок наступу старшини, багатпх козаків, міщан і духовенства общинне землеволодіння невпинно скорочувалося.

B північній частині Лівобережної і частково Слобідської України поряд з общинним зберігалося сябринне землеволодіння, коли земля перебувала у спільному володінні сябринних об’єднань кількох осіб або сімей. Про один із шляхів їх утворення свідчить такий запис селянина Л. Дми- тренка з c. Козлове у 1706 p.: «Ведомо чиню, иж усмотревши по собе человека, а звлаща сродка своего, а бывши одиноким человеком в господарству, пріймую до третей части во всяком в грунте, в поле, в сеножатях, в горожах, во дворе, в товаре и во всяком набытку, на имя Никиту Головен- ка, обивателя козловского, а потом во всем нашом набитку, в товаре рогатом, яко тож в конях и дробине, а в хлеби совокупно жити... не токмо нам,.., але и детем нашим>> ²⁰⁴. Потребуючи помічника для ведення господарства, Л. Дмитрен- ко підшукав собі компаньйона і уклав з ним відповідний договір про виділення папки з свого майна. Штучно створені сябринні асоціації розвивалися тим же шляхом, що і природні. Члени цих об’єднань вважалися власниками земельних паїв, на основі яких одержували земельні наділи і розпоряджалися ними.

У другій половині XVII ст. поглибилася невідповідність сябринної форми землеволодіння рівню розвитку продуктивних сил і суспільних відносин. Значна частина сябрів розорювалася і була змушена збувати свої паї багатим общинникам або козацькій старшині й монастирям. У 1662 p. сябр K. Савенко з Чернігівського полку продав полковому обозному C. Унучці четверту частину «грунту» під назвою Мишуковщина ²⁰⁵. У наступному році вже кілька сябрів з того ж полку підписали купчу про те, що вони збули «власне добра свои дедиупые отчистие... у грунте величковском, а в части Несторовича и Евсеича, а часть свою власную от- чизную... c полями, ролями, борами... лесами, з речками, озерами, ставом, бобровыми гонами, сеножатми и зо всеми... пожитками, як отцы паши уживали» ²⁰⁶. Один із сябрів з c. Петрушина у 1677 p. продав іншому власний пай «на групт» за селом Велика Вісь разом з бортними деревами, дібровами, гаями, лісами, займищами і сіножатями. Протягом кількох років сім’ї Гоготенків і Носенків складали сяб- ринну общину і спільно володіли заплавою ріки, а в 1684 p. збули свої паї сосницькому сотнику.

Одним сябринним двором жила тривалий час і велика сім’я Купрієнків з Любецької сотні Чернігівського полку. Вона мала орні землі, сіножаті, а також присадибну ділянку. Але у зв’язку з потребою грошей для сплати податків її члени почали розпродувати свої паї. B 1688 p. Ф. Купріенко підписав документ такого змісту: «...Я, имея в оной деревни (Осняки.— Авт.) в двору и грунту отческому братов моих менших Гаврилы и Михаила Купреенков третюю часть во всем. Мои браты мои те две части двора и грунту уже в прежних годах продали... Федору Посудевскому сотнику полковому Черниговскому... все свое належитое кроме едной нивки... продал у вечную посессию» (тому ж таки сотнику) ²⁰⁷. Члени сябринного союзу дозволили у 1698 p. В. Орловській продати свою частину острова Нова Зимниця Tpo- ецькому монастиреві у Чернігівському полку. Чимало сяб- ринних угідь ошшилося в руках і місцевих полковників. Так, Л. Полуботок у 1693 p. купив у жителя с. Семаків П. Єфімовича «три частини» сябринної землі за 100 золотих, його син Павло в 1701 p.- «дванадцяту частину» сябринної землі селян c. Вертіївки, в 1710 p.— «частку» в тому ж селі і «часть Федковскую в грунти Величковском», у 1713 p.- «частку» Я. Бовди з братами під c. Антоновичами і т. д. Ставши таким чином співвласниками паїв у кількох сяб- ринних союзах, Полуботки продовжували скуповувати їх і надалі.

Зменшувалося сябринне володіння і в Київському полку. Зокрема, міщанин M. Васков з Любеча у 1679 p. продав половину свого поля і сіножать, які недавно придбав разом з братом у Г. Зубашенка. Продавець залишив собі лише дві бортні сосни, а його брат став сябром покупця. Продавали сябринні паї в 1698 і 1700 pp. також сябри з Любецької та Остерської сотень того ж полку.

У Ніжинському полку сябр з c. Алтинівки (прізвище невідоме.— Авт.) у 1694 p. збув частину свого поля багатому односельчанину. Te ж саме зробив у 1699 p. H. Пузик з c. Величків ²⁰⁸. Тобто, внаслідок переходу сябришшх паїв до рук старшини, багатих козаків, селян і міщан сябринне землеволодіння невпинно скорочувалося. Сябришіі землі дробилися також у результаті сімейних розподілів і передач їх за борги у заставу. B 1700 p., наприклад, розбираючи спір брата і сестри за землі, сябри з Козелецької сотні вирішили залишити їм по три паї. Ha середину XVIII ст. п’ять озер поблизу Любеча були розділені на 16 ділянок, з них понад 14 скупив якийсь місцевий багатій ²⁰⁹. Подібне відбувалося і в Переяславському полку. Зокрема, сябри В. і T. Суховелі з c. Лепляви за взяту в заможного селянина П. Мадзяра позику мусили у 1700 p. віддати йому в заставу свої ділянки лісу, які той пізніше привласнив ^2І°.

Загалом у результаті захоплення шляхом займанщини земель вигнаних або знищених у роки визвольної війни 1648—1654 pp. польських і українських феодалів землеволодіння селян, дрібна земельна власність козаків та міщан у другій половині XVII ст. збільшилися. Поліпшилося матеріальне становище народних мас Лівобережної України, підвищився їх виробничий потенціал. Розміри селянських займищ могли забезпечити не тільки прожитковий мінімум селянських сімей, а й розвиток господарств феодалів на основі використання праці залежних виробників з власним реманентом. Загарбання і скуповування старшиною, шляхтою, монастирями, а також розбагатілими козаками і міщанами земель дрібних виробників хоч і послабляли виробничі можливості останніх, але в тодішніх умовах не могли повністю підірвати їх. Під впливом внутрішніх соціально-еконо- мічних процесів общинне і сябринне землеволодіння поступалося місцем подвірному.

* * *

Після возз’єднання України з Росією Лівобережжя перетворилося у притягуючий центр для правобережного і західноукраїнського населення, поневоленого іноземними феодалами. Активізація міграційного руху українців з Правобережної та Західної України на Лівобережжя активно впливала на консолідацію української народності, нівелювання локальних особливостей у культурі лівобережного субетносу українського народу.

Кількісне зростання населення Лівобережної України мало важливе значення для розвитку продуктивних сил лівобережних земель. Незважаючи на в цілому натуральний характер, сільське господарство краю продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом. Але розширення площ орних земель, запровадження прогресивніших систем обробітку грунту та ширше використання плуга вели до збільшення виробництва зернової продукції, її дальшої товаризації. Під впливом товарно-грошових відносин все більша кількість продукції господарств старшини, шляхти і монастирів, а також заможних селян, козаків і міщан призначалася для ринку. Зрушення в сільському господарстві зумовлювали дальший розвиток ремесел і промислів, зв’язаних з переробкою сільськогосподарської продукції.

Ha економічний розвиток лівобережних земель і розстановку класових сил феодального суспільства активно впливали зміни у поземельних відносинах. Розширення маєтно- стей козацької старшини, шляхти, монастирів і частково

міського патриціату виступало економічною передумовою зміцнення їх влади над народними масами, розвитку феодально-кріпосницьких відносин, все повнішого забезпечення господарств феодалів залежною робочою силою, внаслідок чого зменшувався контингент вільного селянства. Зростання феодальної земельної власності стимулювало розвиток у господарствах козацької старшини, шляхти і духовенства тваринництва та інших галузей сільського господарства. Разом з тим збільшення землеволодіння селян, земельної власності козаків і міщан сприяло зростанню виробничого потенціалу дрібних виробників, їх певній економічній самостійності. Дальшому розвитку цих процесів перешкоджав наступ феодалів на землі трудящих. Поступове обезземелення дрібних виробників підривало відтворюючі можливості їх господарств.