2. Зародження нових форм виробництва у феодальних промислах

Возз’єднання України з Росією відкрило нові можливості для промислового розвитку Лівобережної України. Важливе місце у ньому належало промислам, одній з най- прибутковіших галузей феодального господарства.

Зернове землеробство краю становило економічну основу розвитку борошномельного промислу. B зв’язку з позитивними зрушеннями у землеробстві 8начного поширення

на лівобережних землях набули водяні млини. Зокрема, в 1666 p. у Києві та на його околицях діяли 18 водяних млинів, у тому числі на річках Сирець ~ 8, Котир — 7, Куд- рявець — 2, Дніпро — 1⁶⁰. У районі Батурина відповід- но—12, Козельця—7, Мени—11, Нових Млинів — 8, Сосниці — 14. До початку XVIII ст. тільки на p. Ворсклі їх кількість збільшилася до 330 ⁶¹.

Будівництво млина обходилося досить дорого — доводилося насипати спеціальні греблі, виготовляти устаткування, купувати млинарські кола. 3 одного купчого акта дізнаємося, що середній за розміром млин «з одним каменьем и 3 ступами» коштував 300, з іншого — 200 золотих ⁶². Вкладати у промисел такі кошти могли лише козацька старшина, монастирі, багаті селяни, козаки і міщани. Представники середніх кіл населення, не маючи змоги самостійно займатися ним, об’єднувалися для цього по кілька чоловік.

У джерелах не визначено співвідношення вкладеного капіталу компаньйонів у борошномельний промисел та розподіл прибутків. Можемо лише здогадуватися, що розмір прибутку залежав від величини вкладу кожного з компаньйонів так, як це визначалося в універсалі полковника П. Уманця [1669 p.]: «Иж мы, респектуючи на кошт и працу, и робле- ня гребли пна Івана Омеляновича и Опанаса, товаришов войсковых а обывателей новомлинских, уфортофеговали мльш на реце Лутаве і Крупце з єдною заставкою. Теди, если оны своим коштом млин и сипане гребле поднемали, яко войсковые люди, повины всеми трома мерочками по- житковати. A єсли хто втручался, на посылок их помочи додавал, повинни по половине тот доход приходячий зо млы- на брати, а част половини в парности зоставатй» ⁶⁵.

Поступово козацька старшина i духовенство витісняли з борошномельного промислу представників інших кіл населення. Якщо безпосередньо після визвольної війни полковники мали переважно по одному млину, то в наступних роках — уже по кілька. Тільки у 1681 p. гетьман I. Самой- лович купив у жителів Глухівської сотні на p. Буді три млини.

Важливе місце у борошномельному промислі зайняли сотники. Зокрема, царські грамоти закріплювали за кроле- вецьким сотником I. Маковським млини, «купленные, так и его имениями построенные в селе Быстрику на реце Рете о четырех колесах, да об одном ступном, а о трех мучных, да на той же реке Рете ниже тех мельниц мельницею ж о двух колесах мучных» та чотири — на p. Свидні⁶⁹. У Ніжинському полку сотник П. Забіла скупив п’ять борошномельних підприємств на суму 2680 злотих, часто при цьому застосовуючи насильницькі методи. B своїх діях П. Забіла не був одиноким.

У 1669 p. стародубський полковник дав дозвіл полковому осавулу на будівництво млина біля p. Січні. Для насипання греблі він міг використовувати жителів навколишніх сіл, які мали й ремонтувати її в наступні роки. Той же полковник дав право «військовому товаришу» X. Мироновичу «закласти» водяний млин і користуватися прибутками з нього. Подібні універсали діставали й інші старшини. Часто гетьмани і полковники дозволяли козацькій старшині привласнювати частину мірчука, що мав надходити з млинів у Військовий скарб⁷⁰.

Важливі позиції в борошномельному промислі захопили православні монастирі. Тільки в маетностях Крупицького монастиря на Ніжинщині діяло до 10, глухівського — 3 на p. Буді та в інших місцях кілька водяних млинів, куплених у міщан і коз'аків й побудованих власними сйлами⁷¹. Мали їх також усі київські, Мгарський, Густинський та інші монастирі. Володіючи землями біля річок і ставків, вони дозволяли багатим козакам, міщанам і старшині будувати на них млини, одержуючи з цього великі прибутки. Єлець- кий архімандрит за 200 «червоних золотих» у 1694 p. дозволив козаку Л. Ратвезвичу «в грунтах... кафедральних под селом Погребкамина реце Івоте греблю сьгаати межи обома берегами, и млын з сыпницею при неп будовати... A по построению млына волен буде он... сам, так и потом- кове его, пожитку всею... з него заживати» ⁷². Такі методи збагачення практикували й інші монастирі. Козацька старшина намагалася в своїх інтересах обмежити участь монастирів у борошномельному промислі, забороняючи козакам дарувати чи передавати їм млини, які вважалися власністю Війська запорізького. Однак ці заходи не могли стримати підприємницької діяльності духовних феодалів.

Для догляду за приготуванням борошна, круп, пшона і фолюванням сукна була потрібна певна кількість одночасно зайнятих майстрів з професійною підготовкою. Власник млина в тодішніх умовах міг їх, як правило, найняти. Зокрема, на одному з млинів на Ірпені жив найнятий робітник з сім’єю. Наглядав за роботою, а також збирав мірчук з великого млина воронківського сотника I. Сулименка під Трипіллям прикажчик з місцевих жителів Г. Чорний. Такі ж функції виконував воронківський міщанин А. Рядняний, у віданні якого перебував млин одного з київських монастирів на p. Стугні⁷³. B c. Плащинцях млинову обслугу становили наймані селяни, що у вільний від млинарства час ловили рибу на продаж ⁷⁴.

Захопивши панівні позиції в борошномельному промислі, козацька старшина і монастирі часто віддавали млини в оренду спеціалістам — мельникам.

Млинами лівобережних жителів на річках Ірпені та Стугні користувалися жителі ближніх сіл Правобережної України, привозячи сюди зерно для помелу або ж купуючи тут борошно. Зважаючи на часті напади загонів кримського хана на запорізькі землі, запорожці вважали за краще займатися борошномельним промислом на Лівобережжі та прилеглій до нього території. Ha початку 60-х pp. вони збудували кілька млинів у районі Кременчука, де квартирував російський гарнізон, здатний захистити їх від руйнувань ворожими загонами, а також на Пслі та Ворсклі⁷⁶.

Борошномельними підприємствами спільно користувалися й жителі порубіжних українських та російських земель. 3 часів визвольної війни у Недригайлові працював млин орендарів з Путивльського повіту В. Новикова і Ю. Тонкого, де мололи зерно «многие люди» з українського містечка Костяігтинова⁷⁷. Ha російському березі p. Xyci стояв млин I. Фоменка з Лівобережжя, до якого привозили зерно жителі ближніх українських і російських сіл. У млині ігумена Г. Івановича на p. Клевені мололи зерно російські люди з c. Погаричів Крупицької волості⁷⁸. 3 цією ж метою їздили на лівобережні землі селяни російського села Кучеровий ⁷⁹. У свою чергу, росіяни мали подібні підприємства на українській території. Зокрема, на початку 70-х pp. священик c. Галича і житель c. Ситної Севського повіту поставили млин на p. Знобівці Ніжинського полку. Через кілька років його купив козак з Серединої Буди M. Левонів. Новий власник перепродав млин дворянам з Севська Ф., I.

Значного розвитку набув винокурний промисел, теж тісно зв’язаний з зерновим землеробством. Із збільшенням площ орної землі старшина, монастирі, багаті козаки, міщани і селяни одержували зерна більше, ніж могли спожити їхні господарства. Утворювалися лишки хліба, які не знаходили збуту на місцевому ринку. Везти ж його у віддалені райони Росії або країни Західної Європи було невигідно. B той же час на Лівобережжі та в Росії значним попитом користувалися горілка і пиво, транспортування яких вимагало менших затрат, ніж перевезення зерна. Переробка зерна в спиртні напої давала високі прибутки, що і зумовило поширення її в краї.

Після визвольної війни дрібним винокурінням для власних потреб і на продаж займалися рядові козаки, міщани і селяни. Із зміцненням позицій козацької старшини гетьманська адміністрація поступово обмежувала селянське винокуріння, залишивши за селянами з 1667 p. право викурювати горілку за відповідну плату лише на весілля, похорони тощо. У господарствах, дѳ практикувалося домашне винокуріння, працювало, як правило, но одному казану місткістю два — десять відер. Дрібне домашне винокуріння мало натуральний характер і було слабо пов’язане з ринком.

Елементи товарного виробництва виразніше проявлялися у винокурінні з трьома і більше казанами місткістю 2,5—38 відер кожен. Частина виробленої тут горілки вже поступала на ринок. Організовувати такі винокурні мали змогу лише власники значних капіталів, оскільки їх вартість становила 200 і більше золотих⁸¹. До того ж і саме виробництво напоїв коштувало досить дорого. За підрахунками дослідника російського винокуріння другої половини XVII ст. M. Я. Волкова, для одержання 500 відер горілки необхідно було витратити від 90 до 187 крб.⁸² Зважаючи на однакову технологію й умови розвитку, можемо припустити, що і на Україні виробництво горілки коштувало приблизно стільки ж.

Більші за розміром винокурні мали заможні міщани і козаки. B 1687 p. повсталі жителі Воронькова Переяславського полку знищили в дворі Д. Максимовича чотири ку- фи (160 відер) горілки, на виготовлення якої пішло приблизно 53 четверті жита (з четверті верна виганяли до трьох відер горілки). Крім того, Д. Максимович мав ще «40 ось- мачок винного борошна» ⁸³. B XVIII ст. у згаданому полку осьмачка сипких тіл дорівнювала чотирьом четверикам (приблизно 341,2 кг). Прості підрахунки показують, що 40 осьмачок борошна становили 103,7 четверті (13 648 кг), з яких можна було вигнати ще понад 311 відер горілки⁸⁴. Ha підставі даних про аналогічні підприємства в Росії можемо сказати, що в ньому використовувалися праця не менш як трьох робітників, а також торгові агенти для купівлі зерна.

У дворі київської міщанки 6. Табачної в 1666 p. зосереджувалися всі підприємства винокурного циклу — млин, солодовня і винокурня. Це свідчить про існування тут поділу праці, використання найманих працівників і роботи на ринок. Наймитів експлуатували й інші власники винокурень. Полтавський міщанин H. Гуджол у тому ж році тримав у наймах «винника» Олексу. B 1683 p. міщанин Старо- дуба I. Тарасов зобов’язався поставити в казну 80 діжок горілки. Згадка про «робітника» свідчить про те, що він теж використовував найману робочу силу. Міщанин Г. Машко- вець уклав угоду з оптовим скупником П. Семеновичем з Брянська про поставку йому протягом 1692 p. 25 куф (тисячі відер) горілки. Для її виготовлення він мав переробити 333 четверті зерна. Виконати таку велику роботу за корот- кий час Г. Машковець міг тільки за допомогою додаткової робочої сили і вклавши у виробництво значні кошти. B окремих випадках власники винокурень вдавалися до послуг лихварів. He маючи можливості сплатити борг, П. Морой- ченко з Стародуба мусив віддати місцевому лавнику 23 копи жита і весь овес ⁸⁵.

Використанню найманої робочої сили у винокурінні сприяла наявність на Лівобережній Україні вільних май- стрів-винокурів. Існували окремі села, головним заняттям жителів яких були заробітки. Селяни c. Протопопівки Ніжинського полку, не маючи придатної для землеробства землі, ішли на заробітки на винокурні інших сіл і міст. Протягом ряду років П. Винник наймався на винокурні не- хворощанського монастиря, Я. Лисий і Григорій — м. Полтави ⁸⁶. У 1667 p. багатий міщанин з Кролевця Г. Іванович тримав наймита-винокура Лавріна. За взяту позичку міщанин з Стародуба Л. Семенович зобов’язався працювати на лихваря челядником протягом року. B спеціальному договорі записано, що боржник «хату свою у заставу подает и тая хата оные коп сем мает ему Борису отдать если бы не- дослужил, а такое постановене учинили за тоею умовою если в виннице не робыть то повинен такую же челядниц- кую роботу робити, а на умови было, што и в виннице робыть» ⁸⁷. B усіх наведених прикладах з одного боку виступає позбавлений знарядь праці ремісник, з другого — власник капіталу, знарядь праці й сировини.

У великих розмірах велося винокуріння в господарствах козацької старшини. Полтавський полковник Г. Витязенко в 1668 p. серед нерухомого майна мав винокурню на два казани, місткістю по 10 відер кожен ⁸⁸. Якщо врахувати, що за рік роботи одновідерний казан давав до 42 відер горілки, то два 10-відерних — відповідно 840 відер горілки, вартістю в кілька сот карбованців. У стародубського полковника П. Рославця в 70-х pp. власті в Брянську конфіскували 11 нових горілчаних і 8 старих пивних казанів. У 1695 p. у c. Тарасовці на Стародубщині діяла винокурня колишнього полковника T. Олексієвича на 6, а на p. Бабинці — його зятя E. Фарензбаха на 3 казани⁸⁹. Наприкінці XVII ст. I. Мазепі тільки в Ямпільському старостві належали: на

p. Студенці одна винокурня на 10, Білогорщі — дві на вісім і Кремлі — дві на 10 казанів. Усі вони мали млини, де подрібнювалося зерно, з якого робилася закваска. Це були великі комбіновані підприємства з використанням сили води ⁹⁰. Якщо припустити, що 28 казанів уміщали 280 відер браги (з розрахунку 10 відер на казан), то і тоді ці винокурні могли дати за рік понад 11 тис. відер горілки.

il9

Про їх внутрішнє обладнання дає уявлення опис вино-/ курні на 8 казанів, зроблений на Слобідській Україні ака/ деміком А. Гільденштедтом у 1777 p. Хоч опис стосується підприємства XVIII ст., але, враховуючи надзвичайну повільність змін у технології винокуріння, його можна застосувати і для характеристики винокурень XVII ст.

Описана А. Гільденштедтом винокурня мала 21,34 сажні довжини і 6,40 сажні ширини, вхідні двері на кінцях будівлі і отвір для диму в даху. Вздовж внутрішніх стін приміщення стояли бродильні чани розміром сажень у діаметрі і близько двох аршинів у висоту. За кілька футів від чанів розташовувалися печі з отворами для казанів напів- сферичної форми. B дерев’яних кришках казанів були отвори, які закривалися глиняними горшками у формі зрізаного конуса. 3 них виходили по 2—3 глиняні труби і з’єднувалися з мідними трубами, що проходили через охолоджувач. Під отворами мідних трубок, що виходили з охолоджувача, стояли посудини для готової горілки. Перероблена брага по спеціально приставлених до казанів жолобах зливалася у великі корита. За характером обладнання, справедливо вважає відомий дослідник розвитку капіталістичних відносин у промисловості України О. M. Пономарьов, це підприємство становило одну з початкових форм мануфактури^9І.

Відповідно і аналогічні винокурні I. Мазепи мали таке ж устаткування і не вкладалися в рамки дрібного товарного виробництва. Наявність кількох казанів, печей, чанів, іншого обладнання дає підставу припустити існування поділу праці на цих винокурнях. Подібних підприємств було мало, вони не змінювали в цілому напівкустарного характеру винокуріння, але вказували на зародження в ньому елементів капіталістичного виробництва.

Ha різному рівні розвитку перебувало монастирське винокуріння. Лубенський Мгарський монастир мав «винницу для робленья горилки на ремесленников..., и для нужной своей монастырской потребы». Дрова возили, слідкували за приготуванням солоду, виконували інші допоміжні роботи залежні від монастиря селяни, а одержана горілка йшла на задоволення внутрішніх потреб монастирського господарства. Інші монастирські винокурні були тісніше зв’язані з ринком.

Для визначення характеру винокуріння важливе значення має виявлення шляхів одержання сировини для нього. B дрібному винокурінні сировиною служило зерно, одержане, переважно, з власних земель. Велике винокуріння базувалося, в основному, на покупній сировині або зерні, одержаному як мірчук. Володіючи млинами, старшина і монастирі мали велике джерело забезпечення своїх винокурень сировиною. Той факт, що вона належала власнику винокурні, а не вільному майстрові свідчить про переплетіння феодальної організації праці з елементами капіталістичної.

Багато українських винокурів запрошувалося на роботу в російські міста і села. Більшість з них проживала в Сев- ському, Обоянському та інших повітах Бєлгородської губернії ⁹². Частина — їздила в глиб країни. Ha запрошення уряду в Москву в 1675 p. відправилися чотири винокури з Глухова і 10 — з ІІочепа. B наступному році там же працювали міщани з Глухова А. Зінов’єв і С. Михайлов. Ix змінили M. Полуянов і Ф. Реут, які на царській винокурні м. Гороховця викурили 188 відер горілки⁹³.

Bce ширшого розмаху серед міського і сільського населення набувало ткацтво. Про масове виготовлення тканин у домашніх умовах напередодні визвольної війни писав французький інженер Г. Боплан, який у цей період перебував на Україні. Домашнє ткацтво базувалося, переважно, на власній сировині та праці членів сім’ї. Для цього в багатьох господарствах вирощувалися коноплі, льон, розводилися вівці, кози. Домашнім ткацтвом займалися, як правило, жінки у вільний від польових і городніх робіт час. Взимку члени родини тіпали коноплі, льон, пряли пряжу і ткали тканини. Тобто в цьому випадку ткацтво відігравало допоміжну роль у занятті населення.

3 активізацією товарно-грошових відносин, поглибленням спеціалізації праці домашнє ткацтво все далі відокремлювалося від землеробства. Поряд з селянами і міщанами, які ткали для себе, збільшувалася кількість ткачів, продукція яких призначалася для ринку. Ткацтвом займалися, переважно, поза рамками цехової організації. Цьому сприяло і те, що, як підкреслювали K. Маркс і Ф. Енгельс, ткацтво належало до того різновиду праці, яка не вимагала великого уміння, і скоро розпалося «на безліч галузей» ⁹⁴. Ремісник уже не мав змоги працювати виключно на власній сировині, а скуповував її в селян і козаків. У другій половині XYII ст. подібна практика ставала все поширенішою, що відзначали сучасники. K. Зіновіїв з цього приводу писав:

I ткацкіе теж жони не все хотят прясти,

аби б готовые нитки могли в бєрда класти.

I часом от роботи втку немало зостанєт:

а до того и пряжы єще в кого достанєт ⁹⁵.

B інших джерелах досить часто 8гадуються запаси пряжі, яка використовувалася в домашньому ткацтві, а також поступала на ринок. Це вело до відособлення виробничих операцій, дальшого поглиблення поділу праці. 3 розширенням посівних площ конопель і льону, збільшувалося поголів’я овець, росла і товарність одержуваної продукції. Дальший же розвиток ткацтва дав поштовх економічній спеціалізації районів Лівобережної України по вирощуванню технічних культур і розведенню овець. Районами розвинутого вівчарства стали Лубенський і Переяславський, вирощування конопель — Стародубський полки. Окремі землевласники володіли досить значною кількістю технічної сировини. У 1685 p. житель c. Костери Стародубського полку зобов’язався повернути полковнику T. Олексіевичу борг прядивом у розмірі 50 берковців. M. Михайлов з того ж полку мав приблизно 104 осьмачки конопель ⁹⁶.

Характеризуючи еволюцію феодальних за своїм характером промислових підприємств, В. I. Ленін вказував на те, що вона відбувалася через перехідні форми господарства, відзначалася тривалістю і суперечливістю. Зокрема, в текстильній «індустрії до появи великої машинної індустрії» перехідна система «трималась віками, грунтуючись на ручній примітивній техніці...» ⁹⁷. Тобто, на думку В. I. Леніна, перехідна система у ткацтві існувала принаймні вже в XVII ст. Оскільки лівобережні землі у цей час перебували у складі Росії, то ця характеристика прийнятна і для українського ткацтва.

Як правило, феодальна промисловість переростала у капіталістичну індустрію через децентралізовану і централізовану стадії мануфактури. У свою чергу, початкова стадія мануфактури виступала як перехідна форма від дрібного товарного виробництва до централізованої мануфактури. «...Мануфактура, наприклад,— підкреслював K. Маркс,— відрізняється у своєму зародковому вигляді від цехового ремісничого виробництва навряд чи чимсь іншим, крім більшої кількості робітників, одночасно застосовуваних одним і тим самим капіталом. Майстерня цехового майстра тільки розширена» ⁹⁸.

У феодальному за своїм характером ткацтві Лівобережної України другої половини XVII ст. зароджувалися і розвивалися вищі форми виробництва. B 90-х pp. XVII — на початку XVIII ст. багатий землевласник K. Фридрікевич змушував своїх підданих з c. Хрипівки прясти по 20, а з Конотопа Ніжинського полку — по 10 мотків ниток. Власник c. Шаповалівки того ж полку роздавав кожній жінці коноплі для виготовлення 20 пасом ниток, таку ж кількість вони мали напрясти для пана і з своєї сировини ". Одержані нитки слуги поміщиків передавали ткачам для виготовлення полотна. Готова продукція поступала в руки власни- кїв капіталу, організаторів виробництва. Це типовий шлях створення децентралізованих мануфактур, які підготували грунт для виникнення у XVIII ст. мануфактур централізованих.

Можливо, подібна організація полотняного виробництва існувала і в маетностях I. Самойловича. Інакше важко пояснити наявність значної кількості полотна в господарстві гетьмана. B одному з його батуринських дворів зберігалося понад 400, в іншому — 3 тис. аршин полотна. I це тільки непродані лишки. Більшість його була у вигляді скатертей, призначених, безумовно, для продажу ¹⁰°. B 1687 p. у c. Ми- хайлівці, що належало I. Самойловичу, проживало 76 ремісників, професія яких у документі, правда, не вказана ¹⁰¹. Крім старшини, підприємництвом займалися і багаті козаки. Так, П. Гончаренко з села Сокілки Полтавського полку наймав місцевих жінок прясти нитки. Мав наймитів-ре- місників і багатий ткач з Стародуба I. Семенович, який скаржився місцевій адміністрації на їх втечі¹⁰². Внаслідок посилення експлуатації та товарно-грошових відносин частина дрібних виробників втрачала знаряддя праці і поповнювала ряди «гулящих людей» ¹⁰³.

Той вид праці, «який з самого початку був зв’язаний з машиною, нехай з найпримітивнішою,— наголошували K. Маркс і Ф. Енгельс,— виявив незабаром найбільшу здатність до розвитку» ¹⁰⁴. У виробництві сукна Лівобережної України такою машипою виступало водяне колесо. Для другої половини XVII ст. характерне його значне поширення на всій території краю, тобто прості кількісні зміни. Але вони неминуче вели до змін якісних. Ha багатьох водяних млинах поряд з помелом зерна, очищенпям і подрібненням круп з допомогою водяного колеса фолювалося сукно. За даними переписних книг 1666 p., у млинах поблизу Батурина працювало 8, Нових Млинів — 2, Остра — 22, Козельця — 5, Мени— 10, Сосниці — по 11 суконних «ступ». Подібні пристрої для обробки тканин були на млинах усіх лівобережних полків.

Зрушення у виробництві сукна проявлялися в поглибленні спеціалізації праці, дальшому відокремленні виробничих операцій, удосконаленні знарядь праці та технології. Валяння сукна здійснювалося в спеціально збудованих приміщеннях (сукновальнях), оснащених механічними пристроями. Основним двигуном тут виступало також водяне колесо, але окреме приміщення давало змогу розширити виробництво, зосередити в ньому більшу кількість робітників, що вело до підвищення продуктивності праці. 3 допомогою водяного колеса сукновальні пести давили і терли тканини в ночвах з мильною водою до очищення їх від жиру і ущільнення. Після валяння сукно сушилося, з його поверхні зрізувалися вузлики і кінці шерстинок, а потім воно пресувалося. Готове сукно потрапляло до організатора виробництва, яким найчастіше виступав власник сукновальні чи фолюшні. B цьому випадку очолюване ним виробництво мало риси децентралізованої мануфактури, а вироблювана продукція йшла на задоволення потреб ринку.

Великим замовником на сукно місцевого виробництва виступало Військо запорізьке. Кожен з городових козаків повинен був сам справляти собі одяг, переважно з місцевого сукна. 3 нього шився також одяг для компанійців і сердюків, кількість яких постійно збільшувалася. Зростаючі потреби війська і населення в сукні зумовлювали прискорений розвиток місцевого виробництва сукна. 3 дальшим удосконаленням технології та знарядь праці, використанням вільнонайманої робочої сили децентралізовані суконні мануфактури у XVIII ст. переросли в централізовані.

Переважно в північних районах Лівобережжя розвивалося виготовлення дьогтю. B першій чверті XVIII ст. у Мглинській сотні Стародубського полку діяли 50, Новго- род-Сіверській — 14, Новоміській — 28, Топальській — 50, в Городнянській сотні Чернігівського полку — 3, Киселів- ській — понад 31, Любецькій — 9 і Ропській — 3 дьогтьових майдани. Серед їх власників були старшина, монастирі, а також багаті козаки і селяни ¹⁰⁵. Виготовлювався дьоготь і в інших полках.

Ha півночі Лівобережжя, де дальшого розвитку набуло випалювання поташу, головні позиції захопили світські та духовні феодали. Ha Стародубщині кілька буд зберегла за собою родина Рубців. Нову буду під c. Понурівкою збудував полковник M. Миклашевський. Ha ній працювали наймані жителі c. Буди, яке йому ж і належало. Той же полковник і генеральний осавул А. Гамалія організували випалювання поташу в Мглинських лісах Стародубського полку. B 1698 p. московський купець 0. Паланінов після повернення з України доповідав приказу Великої казни про те, що вони таємно побудували «будні заводи» і вироблюваний на них поташ продавали з великим для себе зиском. Приказ Великої казни дав розпорядження гетьману закрити «заводи», а готову продукцію доставити в Москву. У відповідь на це гетьманська канцелярія повідомляла приказ, «что те будные заводы учинилися в малороссийских вохїсковьіх ле- cax з ... гетманским ведомом и по данному на то универсалу, которое будное дело завести и смольчуг, или поташ делатн им вышепомянутым есаулу войсковому енеральному и пол- ковнику стародубскому мы гетман позволили за их верные... службы и знатные при нас гетману Войска запорожскому труды...» ¹⁰⁶. При цьому, продовжувалося в листі, уряд не забороняв випалювати поташ, азазначені будні стани діяли не в українсько-російському прикордонні, а в прикордонній з Річчю Посполитою місцевості. Враховуючи все це, гетьманська канцелярія просила дозволу на дальше випалювання поташу. Незабаром Петро I особисто скасуг.-ί рішення приказу і наказав гетьманській канцелярії продовжувати виробництво цієї сировини, незамінної при виготовленні селітри.

Великі поташні буди мав полковник П. Рославець у сусідніх російських повітах. У Трубчевську він тримав ша- фаря К. Климова, який наглядав за роботою майстрів-по- ташників ¹⁰⁷. Випалювався поташ і в Ніжинському полку. Зокрема, в 1681 p. I. Самойлович купив у глухівського монастиря нову буду, кілька їх працювало також поблизу Литвиновців та інших сіл Глухівської сотні^І08. Випалювання поташу мало місце і в Лубенському полку. Поряд з старшиною поташним промислом займалося й духовенство. Кількома будами володів чернігівський архієпископ Л. Ба- ранович. Його «будні заводи» давали велику кількість продукції, яка продавалася не тільки на місцевому ринку, а й вивозилася за кордон.

Важливим промислом у лісостеповій зоні залишалося добування селітри. Технологія селітроваріння на Україні і в Росії мала багато спільних рис, що зумовлювалося традиційними зв’язками російських і українських майстрів і однаковими умовами розвитку цього виду промислів. Селітру одержували з старих фортечних дерев’яних стін або штучно виготовленої маси. Для цього гній, будівельні дерев’яні відходи, гілки, попіл та інші матеріали змішували з землею і складали в З-гранні бурти (звідси і назва — «буртова селітра») висотою до двох метрів. У дерев’яну діжку клали решітку, накривали її шаром соломи, а потім насипали селітряну суміш. У зроблене посередині заглиблення вставляли плетений круг і наливали воду до його підняття, з тим щоб краї землі залишалися сухими. Через 24 або більше годин вода зціджувалася в чан. Залежно від якості сировини цю операцію повторювали кілька разів. Дно іншої діжки встеляли солом’яною або очеретяною циновкою, накривали її полотном і щільно прибивали його краї до боків діжки. Насипаний шар попелу вкривали циновкою і заливали одержаною рідиною. Після кількагодинного відстоювання одержували луг і варили його в мідному котлі 18—20 годин, додаючи, в міру випаровування, свіжий розчин. Після відстоювання луг зливали в посуд, де він охолоджувався і кристалізувався в селітру. Після цього залишки лугу вичерпували, а селітру виламували і сушили ¹⁰⁹.

Тривалі війни Росії з Річчю Посполитою, Швецією і Туреччиною вимагали великої кількості пороху, одним з компонентів при виготовленні якого була селітра. Потреба армії в поросі дала помітний поштовх розвитку селітроваріння в країні. B один з важливих центрів селітряного виробництва перетворилася Лівобережна Україна і частина території Правобережжя, що входила до складу Російської держави.

Селітроваріння розбагатілих селян, козаків і міщан базувалося виключно на вільнонайманій праці й тісних зв’язках з ринком. Число робітників залежало від розміру капіталу, що його окремий власник міг витратити на найм робочої сили. B окремих випадках ці капітали були досить значними, що дозволяло вести виробництво у великих, як на той час, масштабах. У 80-х pp. «підданий» Києво-Печерського монастиря M. Рандарь мав під Трипіллям три селітряні майдани, на яких працювали 50 найманих робітників. Організовував виробництво і слідкував за роботою шафар (прикажчик.— Авт.). Розбагатівши, підприємець «заклав» майдан з 40 найнятими робітниками ще й під Васильковом ^П0. Ha чотирьох майданах діяло щонайменше чотири котли, спроможних давати щорічно 1600—2000 пудів продукції. Одержана тут селітра йшла на виготовлення пороху для козацьких полків і вивозилася до Москви.

Такий же характер мало селітроваріння багатих козаків і міщан. У жовтні 1657 p. миргородський міщанин M. Ka- лінніков продав у Путивлі селітру, добуту в Миргородському полку. B Полтавському полку в 70-х pp. мали селітро- варниці K. Новицький, В. Саєнко, якийсь Яків й інші козаки, де працювали найняті челядники ^ш. Але в цілому селітроваріння багатих селян, козаків і міщан все ж не могло конкурувати з селітроварінням козацької старшини і поступалося йому місцем. Козацька старшина скуповувала або забирала за борги селітряні майдани тих власників, які вже не могли фінансувати виробництво селітри. Зокрема, лівобережний гетьман I. Самойлович, а також Д. Коростяв- ка і M. Левенець субсидували братів T. і Ф. Селітряників з Полтавського полку при купівлі великого селітряного котла та іншого устаткування¹¹². Розорившись, брати в 1677 p. мусили віддати своїм кредиторам селітряні майдани під Полтавою і Сорочинцями. Наприкінці XVII ст. більшість селітроварниць перейшла у власність до козацької старшини. 3 розширенням виробництва, удосконаленням знарядь праці майдани перетворилися у великі підприємства («заводи» — за тодішньою термінологією).

Селітряний завод В. Кочубея в Диканьці давав значну кількість продукції, а відповідно і високі прибутки. Тільки скупник з Правобережжя Холодович закупив у В. Кочубея партію селітри на 6 тис. крб., досить велику на той час суму. Подібний завод мав I. Мазепа на p. Самарі. Крім них, селітру виварювали також у Старо- та Новосанжарів- ських сотнях і c. Бірках Полтавського полку. Ha 1701 p. на селітроварницях Д. Апостола у Миргородському та Д. Горленка в Стародубському полках виготовлено відповідно щонайменше 2754 і 709 пудів селітри ^П3. Хоч ми не маємо даних про організацію старшинського селітроваріння, але, враховуючи характер суспільних відносин, можемо сказати, що в ньому поряд з найманою застосовувалася і залежна праця. Найбільше селітри добувалося в Миргородському і Полтавському полках, що ще раз свідчить про наявність елементів економічної спеціалізації районів Лівобережної України.

Лівобережні майстри виварювали селітру і в інших районах України. ІДе в роки визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування 100 козаків працювали на селітряних майданах Слобожанщини, а добута ними селітра використовувалася при виготовленні пороху для козацького війська. I в наступні роки ці майдани продовжували діяти, але вже перебуваючи в руках слобідської старшини. Українські селітряпики зустрічалися серед робітників кількох варниць у Путивльському повіті, якими керував майстер P. Гаврилов ^ІІ4. У свою чергу, російські люди працювали на селітряних промислах Лівобережної України.

Значного розвитку набув гутний промисел. Гути будувалися переважно в лісових районах Стародубського, Чернігівського і Ніжинського полків, де знаходилися запаси лісу і піску, придатного для виготовлення скла. Протягом другої половини XVII ст. кількість гут на півночі Лівобережжя збільшилася до 20. B гутництві, як і в інших промислах, з’являлися нові елементи, відбувалося переростання у вищі форми виробництва. Після визвольної війни частина гут належала багатим гутникам. Зокрема, в 60-х pp. таке підприємство мали Л. Петров і його три «товариші» (компаньйони.— Авт.). Крім них і двох синів майстра тутпрацювали два оболонники, торговий чоловік і ще п’ять спеціалістів — будник, шуляр, осмольник, коваль тощо ¹¹⁵. За характером виробництва це проста кооперація з слабкими паростками буржуазних відносин. Виробництво на ній велося

групою осіб на долевих засадах, де кожний член виступав самостійним дрібним товаровиробником. Об’єднував виробників збут їх продукції, який здійснював торговий чоловік. Для виконання трудомістких за обсягом робіт залучалася наймана робоча сила.

У 60-х pp. у Кролевецькій сотні Ніжинського полку три компаньйони заснували гуту і спільно вели виробництво. Поступово один з них (K. Голуб) витіснив своїх компаньйонів і став одноособовим власником гути. Користуючись підтримкою місцевого полковника, K. Голуб намагався одержати селян для забезпечення гути робочою силою. Власті дали йому дозвіл на заснування слободи, використання її жителів спочатку за принципом найму, а після закінчення льготних років як феодально залежну робочу силу. Пізніше гуту захопив кролевецький сотник I. Маковський, який мав ще кілька «стекляных заводов» ^и6.

У другій половині XVII ст. відбувається інтенсивний перехід гут від дрібних власників до козацької старшини. У 1675 p. гутник I. Томасченко продав «славетне урожоно- му папу» Л. Матвієвичу гуту в Глухівській сотні, а гадяць- кому полковнику M. Самойловпчу в 1684 p.- у Лебедин- ському повіті. B останньому випадку I. Томасченко продав також хату, всі будівлі, пекарню, винокурню та ліс з пасікою ^і!7. Гутник з c. Буки Чернігівського полку протягом ряду років володів гутою, але в 1703 p. мусив збути її полковнику Я. Лизогубу за 14 кіп грошей ¹¹⁸.

Ha старшинських і монастирських гутах поряд з залежною використовувалася і вільнонаймана робоча сила. Вкладаючи капітали у виробництво, власники гут частину додаткового продукту, створеного робітниками, використовували для розширення виробництва або вкладали його у інші галузі свого господарства. Розташування окремих гут на берегах водоймищ вказує на можливість використання у виробництві скла сили води. Як вважають дослідники О. C. Компан і В. Ф. Рожанківський, найбільші гути другої половини XVII ст. перебували на стадії мануфактурних підприємств ¹¹⁹.

Найбільш поширеною формою металургійного виробництва була рудня. З’явившись у середині XVI ст., рудні швидко виникали на території Київського і Чернігівського Полісся, де знаходились великі запаси болотної руди, дров та вугілля. Напередодні визвольної війни більшість їх перебувала в руках польської шляхти, яка у такий спосіб грабувала природні багатства України.

Більшість рудень Лівобережної України виникла після визвольної війни, що зумовлювалося потребою в залізі господарств і козацького війська. Гетьманське управління всіляко сприяло будівництву нових металургійних підприємств. B універсалі Л. Полуботку на Радковську рудню наказувалося виготовляти залізо для «потреб войсковых». Частину цих підприємств зберегли за собою православні шляхтичі, які взяли участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. проти польсько-шляхетського панування. О. Россудовський і після війни деякий час володів руднею, збудованою на його кошти в середині ХУІІ ст. на

p. Ворзні у Любецькій сотні Чернігівського полку '²⁰. Напередодні війни Волович на «речце Снове углядевши местце, греблю засыпал и построил был рудню и при ней слободку Роженичи осадил» ¹²¹. Пізніше гетьман передав її разом з навколишніми селами і землями багатим шляхтичам Рубцям. Продовжували користуватися своїми маєтностями і підприємствами також шляхтичі з Любецької сотні A. Kpa- совський і C. Унучка. Спадкоємцю останнього у 1699 p. було дано гетьманський універсал на володіння руднею на «реци Вертечи стоячую, власным своим коштом споражен- ную, на грунтах непенных отчистых» ¹²². Подібні явища мали місце і в інших місцях Лівобережної України.

Після визвольної війни козацька старшина посіла панівне становище і у виготовленні заліза. Чернігівський полковий писар Л. Полуботок у 60-х pp. привласнив маєтності згадуваного раніше шляхтича О. Россудовського разом з руднею. B наступні роки він збудував ще дві рудні на p. Ворзні і одержав на них підтверджувальні гетьманські універсали та царські грамоти. B 1661 p. борзнянському сотнику I. Маковському «пожаловано» рудню на p. Реті. Крім того, йому дозволялося для забезпечення її робочою силою заснувати село¹²³. Це були великі підприємства, навколо яких з’явилися поселення робітників, що на них працювали. Значно меншою руднею володів у Стародубському полку якийсь I. Рифа. Полковник M. Миклашевський у 1693 p. купив половину Вепринської рудні у багатого рудника Ю. Мазуренка за 300 золотих ¹²⁴. Подібне скуповування практикували й інші старшини. Протягом 60—90-х pp. XVII ст. у Стародубському полку на річках Знобівка і Свер- жа, а також у Чернігівській сотні діяли по дві старшинські рудні^!25. За приблизними підрахунками кількість таких підприємств за цей час збільшилась до 40. Більшість з них належала козацькій старшині.

Одержуючи право на володіння металургійними підприємствами, їх власники були зобов’язані давати певну кількість продукції «до скарбу войскового». Майже всі відомі нам відповідні універсали закінчувалися словами «для розмноження скарбовое войсковое».

Частина рудень здавалася старшиною в оренду. Зокрема, в 1672 p. I. Самойлович передав у оренду Мамонтовичам рудню на p. Унечі Стародубського полку, яка перебувала в розпорядженні місцевих полковників. Ha «откуп» багатим рудникам здавали свої підприємства і Полуботки. B руках орендарів перебували також дві Неданчицькі рудні на p. Димерці. Орендна плата за них становила 30 талерів щорічно. Крім того, у господарство феодала поставлялося до 10 візків гнучкого і 10 візків крушного заліза.

Рудні Лівобережної України другої половини XVII ст., як правило, будувалися на три водяних колеса і два горни. B кожен з горнів вставлялося по два міхи, які приводилися в дію двома водяними колесами. Трете колесо приводило в дію великий ковальський молот, що віджимав крицю. Подібна конструкція рудень панувала і в сусідніх російських повітах, що свідчить про єдиний шлях розвитку металургії на Україні і в Росії.

Рудні працювали по 3—3,5 місяця на рік. Середньорічна норма виробництва заліза була невеликою. Її обсяг можна визначити за розміром орендної плати. Так, орендарі Неданчицької і Унецької рудень поставляли в Генеральну канцелярію по 30—40 візків заліза щорічно. Візок заліза важив тоді приблизно 4,5 пудів. Тобто загальна вага заліза, яке надходило в Генеральну канцелярію у вигляді орендної плати становила 130—170 пудів. Відомо, що орендна плата дорівнювала ¹U вироблюваної продукції, відповідно середня за розміром рудня давала 520—680 пудів заліза на рік ^і26. Коли допустити, що в різні роки на території Лівобережної України діяло до 40 рудень, тоді їх продукція за рік дорівнюватиме 20 800—27 200 пудам заліза. Цього явно не вистачало для задоволення потреб війська і господарства у залізі. Тому зиачна кількість залізної продукції завозилася на Лівобережну Україну з російських земель.

Промисли Лівобережної України досягли вищого порівняно з ремеслами рівня розвитку. B них ширше застосовувалися вільнонаймана робоча сила, гідравлічний двигун у вигляді водяного колеса, був глибшим поділ праці, а продукція мала товарний характер. Разом з тим на їх розвиток сильніший вплив справляли козацька старшина і монастирі. Незважаючи на посилення позицій феодалів, окремі підприємства йшли по шляху переростання в мануфактури.

Перемога українського народу у визвольній війні 4648— 1654 pp. і возз’єднання України а Росією справили прогресивний вплив на цехове ремесло і промиелй. Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалася законодавчо зміцнити феодальну організацію праці, дозволяючи створювати нові цехи або підтверджуючи права старих. Але поглиблення товарно-грошових відносин, спорадичне використання найманої робочої сили, послаблення внутріцехових обмежень і регламентації невпинно підривали зсередини цехову організацію ремесла, що вело до його переростання в дрібне товарне виробництво.

Дальшого розвитку набули промисли по переробці сіль- сьічогоснодарської та видобувної сировини. Окремі винокурні, склоробні, металообробні, цегельні, селітроварні та інші підприємства за рівнем технічного устаткування, поділу праці, кількістю працюючих і товарністю продукції виходили за рамки дрібного товарного виробництва і перебували на стадії простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактури. ГІодібних закладів було мало, вони губилися в масі дрібних підприємств, але за ними було майбутнє.

Після возз’єднання України з Росією між лівобережними і російськими землями встановилися взаємовигідні регулярні виробничі зв’язки. Українські майстри передавали свій досвід російським у сільському господарстві, окремих видобувних промислах, а російські — у таких важливих галузях виробництва, як залізообробна, будівельна і суднобудівна, а також у виробництві зброї та пороху. Ці зв’язки сприяли дальшому розвитку продуктивних сил українського і російського народів, зближенню господарства України і Росії.