9.2. Сім'я

Хоча норми, що стосуються сімейних відносин, залишаються одними з найбільш консервативних у розглядуваному періоді, проте у розумінні змісту та характеру «батьківської влади» відбуваються поступові, але суттєві зміни.

128

129

Разом з тим, парадокс полягає в тому, що коли загальні тенденції розвитку права визначаються впливом природно-правових концепцій, то «сімейне право» розвивається за своїми внутрішніми законами, опираючись впливу грецьких поглядів на природу відносин батьків та дітей, але підкоряючись з часом вольовим рішенням власної державної влади.

Так, Діонісій Галікарнаський у І ст.

Таке становище зберігається і в період принципату, що відображено у відомому «Сенатусконсульті Мацедо-на», що не визнавав юридичної сили позик підвладних синів (Д. 14. 6).

Але поступово держава починає втручатися до сімейних відносин.

Для цього використовується таке поняття як ресиііит сазїгепз («ВОЄННИЙ пекулій» або «табірне майно»). Цей пекулій охоплює те, що син отримав, знаходячись на військовій службі, а також те, що він отримав в дар від батька та інших осіб в цей період (Д. 49. 17. 11). Спочатку він стосувався тільки вояків, але поступово коло відносин розширюється. Право на воєнний пекулій з часів

130

Адріана надається ветеранам, а з часів домінату з'являються «квазівоєнні пекулії» — духовний, державний і т. п., суть яких полягає в тому, що майно, отримане на державній службі тощо вважається належним синові, який має право розпоряджатися ним на свій розсуд — заповідати, укладати стосовно нього договори. Щоправда, існувала формальна заборона на дарування майна, яке входило до пекулію, іншим особам (Д. 39. 5. 7), але практика знайшла чимало винятків із загального правила.

Відбуваються зміни у правовому становищі заміжньої жінки, пов'язані з тим, що шлюб сит таїш поступово витісняється шлюбом зіпе таїш, при якому дружина не переходить під владу чоловіка, залишаючись для нього юридично чужою, зберігаючи за собою статус, який мала до шлюбу.

На заміну вимоги дотримання формальностей при укладенні шлюбу прийшло укладення його шляхом простої угоди з наступним переселенням дружини в дім чоловіка (Д. 23. 2. 5).

Укладенню шлюбу передували заручини, що здійснювалися шляхом неформальної угоди (Д. 23. 1. 7). Вони встановлювали не лише моральний обов'язок укласти у майбутньому шлюб, але й забезпечувалися майновими санкціями: сторона, що відмовилась від обіцянки, втрачала право на повернення зроблених нею з приводу заручин подарунків.

Умови укладення шлюбу:

1) існування іиз сопиЬіі, тобто права вступати у закон

ний римський шлюб. Якщо бажаючі вступити у шлюб

не мали іиз сопиЬіі, то шлюб не міг бути укладений, але

допускався конкубінат — дозволене законом співжиття,

що мало метою встановлення «начебто шлюбних» відно

син.

цінний шлюб», при якому особисті та майнові відноси

ни були тотожні шлюбним, але дружина не поділяла со

ціальний стан чоловіка. Слід звернути увагу на те, що

конкубінат міг мати місце тільки при відсутності іив

сопиЬіі. У протилежному випадку треба було укладати

законний шлюб або залишатися у фактичних шлюбних

відносинах (Д. 25. 3. 7). Від конкубінату слід відрізня

ти контуберніум — шлюбні відносини між рабами;

2) досягнення шлюбного віку: 12 років — дівчатка,

14 — хлопчики (Д. 23. 2. 4);

131

І

3) угода між тими, що укладали шлюб та згода на шлюб

патерфаміліас, відмову у якій можна було оскаржити

магістрату. Згода батька сімейства на шлюб непотрібна,

якщо він у полоні або безвісно відсутній (Д. 23. 2. 10);

4) відсутність перешкод до укладення шлюбу (спорід

неності: по прямій лінії — будь-якої, по боковій — між

дядьком та племінницею; свояцтва — по прямій лінії, а

за християнських імператорів — і по боковій; відносин

опіки; іншої залежності, наприклад, жительки провінції

від правителя провінції; не допускався також шлюб між

тим з подружжя, хто був винен в адюльтері, та його

співучасником).

Шлюб припинявся смертю одного з подружжя; відпадінням якоїсь з умов його існування, в тому числі, коли наставало сарШз 6'етіпи'Ьіо; за бажанням чоловіка або дружини або їхньою взаємною згодою на припинення шлюбу (Д. 24. 2. 1-6).

Якщо для республіканського Риму була характерна свобода розлучення, то в імператорський період з цим явищем велась боротьба, головними засобами якої було встановлення невигідних майнових наслідків для ініціатора розлучення або особи, винної у припиненні шлюбу (Д. 24. 3. 39).

Після розлучення можна було укласти новий шлюб. Але існували обмеження, встановлені в інтересах дітей від першого шлюбу. Так, якщо батьки вступали у новий шлюб, то майно вважалось належним їм лише на праві користування, а після їх смерті переходило до дітей від першого шлюбу.

Обсяг та характер взаємних прав і обов'язків подружжя визначався сутністю шлюбу зіпе тапи, як шлюбу вільного, заснованого на рівноправності і навіть деякій юридичній «відчуженості» чоловіка та дружини.

Разом з тим дещо обмеженим було ]из соттегсіі подружжя відносно одне одного. Загалом, чоловік та дружина мали право укладати між собою різноманітні види договорів, але, один з них — дарування, був можливий лише з істотними застереженнями. Хоча за загальним правилом дарування між чоловіком та дружиною не мало сили (Д. 24. 1. 1—3) проте дозволялось дарувант

132

ня на похорон (Д. 24. 1. 5. 8-10), дарування на випадок смерті (Д. 24. 1. 9. 2), дарування дружиною чоловікові для просування по службі, а також для необхідних витрат за посадою (Д. 24. 1. 40-42), дарування внаслідок вигнання (Д. 24. 1. 43), дарування на випадок розлучення (Д. 24. 1. 60. 1).