Інші види суб’єктів торгового (господарського) права зарубіжних країн

У західних країнах існує спеціальне законодавство, яке визначає правове становище суб’єктів господарювання. У ФРН, наприклад, це Закон про акціонерні товариства, у Франції — закон № 66537 “Про торговельні товариства”, у Великобританії — закон про компанії.

Законодавство західних країн найдетальніше регламентує діяльність компаній. У комерційних і торгових кодексах велика увага приділяється саме статусу компаній або корпорацій. В юридичній літературі законодавство про компанії характеризується як законодавство про організації підприємств. Саме поняттям “підприємство” деякі юристи зарубіжних країн пропонують замінити поняття юридичної особи, оскільки, на їх думку, це поняття більше відповідає економічному та юридичному становищу суб’єктів господарської діяльності. Цьому сприяє дедалі ширше застосування цього поняття за кордоном у законодавстві, судовій практиці та в міжнародних відносинах.

Тривалий час у західному правознавстві підприємства розглядалися з позицій цивільного права як сукупність засобів виробництва, як об’єкт права власності засновників. Підприємство є частиною майна засновників, відокремленою від їх іншого майна. Ця ознака підприємства як сукупності майна засновників закріплюється встановленням обов’язку підприємства вести торговельну книгу, в якій фіксуються як первинний розмір статутного капіталу, так і подальші зміни у його складі.

Так, відповідно до традиційної концепції, що була розроблена німецькою правовою доктриною і отримала широке визнання серед фахівців, підприємство розглядається як певний майновий комплекс, що включає матеріальні і нематеріальні елементи і виступає тільки як об’єкт права. Цей майновий комплекс належить підприємцю, індивідуальному або об’єднаному з іншими, який і управляє цим майном.

Згодом підприємства почали розглядати як самостійні суб’єкти права. До них адресуються розпорядження фінансового, адміністративного та інших норм права навіть у тому разі, коли вони не є суб’єктами цивільного або торгового права. Це привело до того, що дехто з дослідників почав розглядати підприємство та його економічні інтереси окремо від інтересів засновників.

Окремо визначається правовий статус державних підприємств. У різних країнах вони називаються по-різному. Наприклад, у Великобританії існують публічні корпорації, в США — урядові корпорації або агенції, в Німеччині та Франції — публічні підприємства або публічні установи. їх правовий статус залежить від особливостей кожної з країн. Однак, незважаючи на ці відмінності, у науковій літературі розглядають загальні ознаки, які дають змогу виокремити певні види організаційно-правових форм державних підприємств у західних країнах.

Французькі вчені вважають, що державні підприємства можуть перебувати у користуванні публічних служб або безпосередньо державних установ, у загальному користуванні на колективних засадах, а також у приватному користуванні, не втрачаючи при цьому ознак державної власності. Залежно від того, хто використовує державне майно, зменшується або збільшується обсяг юридичних прав та обов’язків суб’єктів щодо тієї частини державного майна, яке перебуває під їх управлінням, і, відповідно, характер відносин з державними установами.

Французький автор С. Вікам поділяє державні підприємства на монопольні та конкурентні. Монопольні державні підприємства цілком підконтрольні державним установам, мають більш-менш постійну клієнтуру споживачів своєї продукції, наділені правом встановлювати ціни, що дають змогу їм відшкодовувати свої витрати.

Дослідники проблем державного сектору економіки Португалії, зокрема, А. Фернандеш, зазначають, що декрет 1976 р. визначає державний сектор як важливий засіб здійснення економічної політики уряду й передбачає контроль з боку галузевих міністерств за використанням державними підприємствами фінансових коштів. З огляду на фінансове становище державних підприємств учений поділяє їх на такі групи:

рентабельні підприємства, що мають можливість відшкодовувати витрати на капітальне будівництво та робити інші інвестиції у розвиток виробництва;

підприємства, які мають позитивний баланс, але отримуваний прибуток надто малий, аби фінансувати свій розвиток без допомоги з боку держави;

збиткові підприємства, яким постійно бракує фінансових коштів для того, щоб мати позитивний баланс.

Розглядаючи правовий статус державних підприємств у Великобританії, Франції, ФРН, Р. Наришкіна виокремлює три основні організаційно-правові форми:

підприємства, капітал яких установлено у формі торговельних товариств;

підприємства, капітал яких не розділено на акції або паї;

казенні товариства.

Правовий статус публічних корпорацій (компаній) найдеталь- ніше визначено в Великобританії. Залежно від характеру здійснюваної діяльності тут розрізняють:

комерційні державні підприємства (публічні корпорації). Наприклад, Британська рада газової промисловості, Комітет з атомної енергії, Британська корпорація з радіомовлення Бі- бі-сі, Британське управління залізниць тощо;

публічні корпорації управлінського типу, що забезпечують функціонування та управління сферою обслуговування.

публічні корпорації, які забезпечують консультативні та регулюючі функції, наприклад, щодо ціноутворення та прибутків.

Що стосується казенних підприємств, то вони не мають юридичної, господарської і фінансової самостійності, ними управляють міністерства або інші установи, у господарському обігу вони виступають не від свого імені, а від імені того державного закладу, у віданні якого перебувають, вони не сплачують податків, а їхні прибутки та витрати відображаються у державному бюджеті. Це, наприклад, порохові заводи, гобеленові майстерні, пошта, телефон у Франції; порохові заводи та королівські доки у Великобританії; пивоварні заводи (броварні), підприємства з видобутку торфу та солі у землях ФРН тощо.

Згідно з науковими джерелами США, державні підприємства за характером відносин з державним бюджетом поділяються на комерційні та держбюджетні. Останні називаються урядовими агенціями. Фінансові ресурси комерційних державних підприємств формуються з прибутку, за рахунок позик у держави або емісії власних цінних паперів. їх звільнено від багатьох видів державного контролю з боку Конгресу США та Білого дому, вони мають великі права у сфері господарської правосуб’єктності. Також вони самостійно укладають договори та угоди, визначають порядок найму та звільнення тощо. Урядові агенції фінансуються з державного бюджету США відповідно до рішень, які щороку приймає Конгрес. Фінансування має цільовий характер, невикористані у поточному році кошти повертаються до бюджету. Дії урядових агенцій на ринку перебувають під жорстким контролем урядових установ США.

Особливу групу серед організаційно-правових форм становлять господарські товариства. Назви товариств, їх структура та правове становище тощо у кожній країні відрізняються. Можна виокремити найтиповіші організаційно-правові форми товариств у зарубіжних країнах: повні, командитні, негласні, акціонерні та товариства з обмеженою відповідальністю.

Економічним підґрунтям для виникнення повних товариств була необхідність концентрації капіталу. Ще за часів середньовіччя купці намагалися не дробити своє майно між нащадками, аби зберегти прихильність кредиторів. Для цього вони брали від спадкоємців обіцянку не ділити спадкове майно між собою, а продовжувати разом вести справу, яка ставала для них спільним підприємством. При цьому відносин мали родинний, особистий характер. Згодом форма повного товариства почала використовуватися для об’єднання капіталів осіб, які не були родичами, але довіряли одне одному.

Повне товариство — це об’єднання осіб з метою здійснення підприємницької діяльності. Майно повного товариства становить спільну власність його членів і може належати самому товариству. Питання про правосуб’єктність повного товариства у зарубіжних країнах розглядається по-різному. В деяких країнах визнається правосуб’єктність повного товариства, в тому числі як юридичної особи (Франція, ФРН), в інших — не визнається (Великобританія, США). Такий неоднаковий підхід до розуміння правосуб’єктності повного товариства пояснюється розмитістю меж між майном повного товариства та особистим майном його учасників.

Командитні, або товариства на довірі, виникли пізніше, ніж повні товариства. їх появу пов’язують з морською торгівлею, коли купці, вирушаючи до інших країн, брали в інших осіб товари або гроші для використання їх у торговельному обігу разом зі своїм капіталом. Якщо торгівля була успішною, то особи, які надали свої кошти, отримували прибуток пропорційно своїм внескам. У разі невдачі вони втрачали тільки свій внесок, тоді як купець відповідав усім своїм майном. На основі цього і виникла ідея створити командитні товариства, в яких беруть участь два види засновників: учасники, які несуть повну майнову відповідальність за зобов’язаннями товариства і мають такий самий правовий статус, як учасники повного товариства; вкладники-командитисти, відповідальність яких обмежена розмірами їх внесків до статутного фонду товариства.

Різновидом командитного товариства є так зване командитне товариство на акціях, або як його ще називають, акціонерна коман- дита. Ця форма відрізняється від командитного товариства лише тим, що капітал вкладників поділено на акції, які можуть передаватися іншим особам, а самі вкладники отримують статус акціонерів. Хоча вони і мають право скликати загальні збори та обирати спостережну раду або інші органи, передбачені акціонерним законодавством, ці органи мають право здійснювати лише внутрішні функції, тоді як зовнішні залишаються прерогативою учасників повних товариств.

У країнах континентальної Європи, переважно в ФРН, існує ще форма негласного товариства. Воно створюється на основі нереє- строваного договору, згідно з яким вкладник (негласний учасник) надає власникові фірми певний капітал для здійснення підприємницької діяльності, внаслідок чого отримує право на частину прибутку. Ім’я його залишається невідомим для третіх осіб, які можуть вимагати повернення боргу лише у власника фірми. Негласний учасник несе ризик збитків у розмірі зробленого ним внеску, не може втручатися в господарську діяльність власника, але має право деякого контролю за його діями шляхом перевірки торговельних книг та іншої документації.

Найбільшого поширення в зарубіжних країнах набули акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю.

Акціонерне товариство є товариством, статутний фонд якого розділено на частки однакової номінальної вартості (акції). Власники акцій відповідають за зобов’язаннями товариства тільки у межах акцій, що належать їм. У французькому законодавстві акціонерні товариства називаються анонімними.

Акціонерні товариства з’явилися в період первинного нагромадження капіталу на початку XVII ст. Першими акціонерними товариствами були голландські Ост-індська компанія (1602 р.), Вест- індська компанія (1621 р.) та Суринамська компанія, Англійська Ост-індська компанія (1613 р.), Французька Вест-індська компанія (1623 р.). У промисловості акціонерні товариства почали виникати у ХІХ ст.

Через обмежений ризик і можливість одержати високі дивіденди в акціонерних товариствах брали участь багато дрібних вкладників. Однак у разі банкрутства товариства вони вже не могли одержати назад вкладені кошти, що призводило до зловживань та афер з боку засновників акціонерних товариств. Наприклад, великим шахрайством виявилася організація акціонерного товариства з будівництва Панамського каналу між Північною і Південною Америкою. Для боротьби з шахрайством та зловживаннями з боку засновників акціонерних товариств держави встановлювали дозвільний порядок їх створення і законодавчо регламентували їх правовий статус. Але це не давало очікуваних результатів. Крім того, розвиток економіки потребував меншої регламентації порядку виникнення акціонерних товариств, тому на початку ХІХ ст. відбувся перехід до нормативно-явочного порядку створення таких товариств. Серед країн, які першими запровадили такий порядок, були

США (закон штату Нью-Йорк 1811 р.). Нині у більшості західних країн акціонерні товариства утворюються у нормативно-явочному порядку, хоча і з детальною регламентацією всіх етапів їх створення та правилами публічного звітування за здійснювану діяльність.

Товариства з обмеженою відповідальністю виникли пізніше, ніж інші види товариств. їх поява є наслідком достатньої централізації капіталу, коли відпадала потреба залучати капітали багатьох власників, що характерно для акціонерних товариств. Товариства з обмеженою відповідальністю, зберегли переваги акціонерних товариств і водночас були гнучкішою організаційно-правовою формою об’єднання капіталів суб’єктів господарювання. У товаристві з обмеженою відповідальністю, як і в акціонерному, ризик його учасників обмежений розмірами їх внеску в капітал товариства. Товариства з обмеженою відповідальністю також є юридичними особами і від акціонерних товариств відрізняються меншим розміром статутного фонду, спрощеним порядком створення, ширшим колом повноважень у регулюванні внутрішніх відносин, обмеженим колом учасників і високим рівнем особистих довірчих стосунків між ними, необхідністю згоди інших учасників товариства при передачі або продажу своєї частки третім особам та деякими іншими особливостями. Разом з тим законодавство обмежує фінансові можливості таких товариств. їм заборонено одержувати довгострокові кредити, випускаючи для цього облігаційні позики. Учасниками товариства з обмеженою відповідальністю майже в усіх країнах, крім Великобританії, можуть бути лише фізичні особи.

Англійські приватні компанії за своєю природою нагадують товариства з обмеженою відповідальністю. Вони не можуть оголошувати публічну підписку на акції, їх капітал розподіляється на паї між засновниками, кількість останніх не може бути менше двох і більше п’ятдесяти осіб. У внутрішньому регламенті приватної компанії можуть бути встановлені обмеження щодо передачі паїв, які належать компаньйонам, третім особам. Керівництво приватною компанією може здійснювати один директор.