9.1. Фізичні особи

Суб'єктами права, передусім, визнавались фізичні особи за умови, що вони мають три статуси: свободи, громадянства, «батька сімейства» (не знаходяться під владою іншої особи).

Наявність цих статусів робило особу правоздатною, що означало для неї можливість мати дві найважливіших правоможності: ]из соттегсіі та ]из сопиЬіі.

<Іиз сопиЬіі означало наявність права укладати законний римський шлюб, створювати римську сім'ю.

Втрата одного з статусів тягла обмеження правоздатності, так зване саріііз йетіпиііо: максимальне — за втрату свободи, мінімальне — за втрату статуса «батька сімейства».

Крім того, обмеження правоздатності могло стати результатом зменшення громадянської честі, котре у класичному римському праві могло мати місце у випадку іпіатіа або і?потіпіа — обмеження права виконувати обов'язки, які потребують довіри (бути опікуном, прокуратором, декуріоном тощо), як результат нечесних

125

вчинків (подвійні заручини, неналежне виконання обов'язків в договорах поруки, схову та ін.). За межами іпіатіа було іигрЦисіо, яке регулювалось преторським едиктом і полягало в обмеженні спадкових прав осіб, що займалися ганебними професіями (повії, актори та ін.).

Хоча римському праву не було відоме поняття дієздатності, але разом з тим з'являється чітке усвідомлення того, що не кожна правоздатна особа може сама, своїми власними діями набувати права та обов'язки. Зокрема, до обмежено дієздатних відносять душевнохворих, жінок. (Гай. Інституції. І. 144-145). Обсяг дієздатності зростає в міру досягнення відповідного віку: до 7 років особи повністю недієздатні; від 7 до 12 років дівчатка і від 7 до 14 хлопчики вже можуть укладати угоди з дозволу опікуна; після досягнення цього віку — вони стають, за загальним правилом, дієздатними, але до досягнення 25-річного віку зберігають можливість попрохати собі у претора піклувальника; після 25 років — дієздатність настає в повному обсязі.

За недієздатних осіб здійснював юридичні дії їхній раіег?аті1іаз, а при відсутності такого — опікун або піклувальник.

Сказане вище стосується правового становища римських громадян.

Перегріни (іноземці) не могли бути суб'єктами римського права. Відносини за їх участю регулювалися іиз еепііит. Ситуація не змінилася і після надання Кара-калою римського громадянства всім підданим імперії: усі непіддані вважалися перегрінами з усіма наслідками, що звідси слідують.

Натомість становище латинів (жителів міст, що входили до Італійського союзу) після видання едикту Кара-кали істотно змінилося: набувши римського громадянства, вони перетворилися на суб'єктів римського права.

Певні особливості мав статус відпущених на волю (ііЬегЦпі). Загальне правило було таким, що лібертіни набували стан того, хто дав їм волю: відповідно — римського громадянина, латина, перегріна.

Однак з нього були винятки:

1. Навіть вільновідпущеник римлянина не набував політичних прав останнього у повному обсязі.

Наприклад, він не міг займати почесні посади.

126

2. Вільновідпущеник не мав у повному обсязі і

сопиЬіі (до І ст. не могли укладати шлюб з вільнона-

родженними, а пізніше — з особами сенаторського

звання).

3. Вільновідпущеника з колишнім хазяїном по

в'язували відносини патронату, внаслідок яких

останній мав право на послуги лібертіна, а той не міг

звертатися з позовом до патрона.

Тенденції розвитку римського права знайшли відображення також у визначенні становища рабів та колонів.

З одного боку, з розширенням римської держави, ускладненням економічних відносин становище рабів істотно погіршується: вони остаточно набувають статус «знаряддя, що говорить».

З іншого боку, має місце і низка позитивних змін.

По-перше, поняття справедливості застосовується і до відносин рабства, котре, до речі, розглядається не як римський інститут. Як зазначає Гай, «влада над рабами — є інститут іиз еепішт, бо взагалі у народів ми можемо ПОМІТИТИ, що господарі мають над рабами право життя і смерті, а все, що набувається рабом, набувається хазяїном» (Інституції.

Особливо примітною у цих фрагментах є перевірка становища рабів нормами природного права та справедливості. Не ідеалізуючи ні римських законодавців, ні юриспруденцію в їх ставленні до рабства, варто все ж підкреслити послідовність тенденції застосування критеріїв — у даному випадку принципу справедливості при регулюванні різноманітних інститутів, в тому числі і цього.

127

По-друге, варто звернути увагу на поступову зміну приватноправового становища рабів (без змін в їх публічно-правовому статусі): хоч вони і надалі не вважаються суб'єктами права, але з практичних міркувань залучаються до участі у цивільному обігу як його суб'єкти. Для цього були використані такі засоби, як надання рабам пекулію, а також преторські позови за договорами, що вони здійснювали.

Сутність рабського пекулію полягала у наданні господарем рабу майна, яке враховувалось окремо від іншого, що належало цьому хазяїну (Д. 15. 1. 5. 4).

Рабський пекулій являв собою цікаве і, можна сказати, неодновимірне явище. З одного боку, він був засобом підвищення зацікавленості раба у результатах власної праці — врешті-решт на користь його ж хазяїну, який кожної миті міг забрати назад своє майно. З іншого, — пекулій став ефективним засобом залучення рабів до торгового обігу, оскільки наявність у нього відокремленого майна природно підштовхувало до укладення договорів, набуття нового майна тощо. Необхідність гарантій для третіх осіб, що вступали в договори з рабами, привела до того, що претори почали давати позови до хазяїна, який надав пекулій.

Стосовно пекулія допускалося також виникнення правовідносин між рабом та його хазяїном. Так, якщо пекулій був торговим майном, то хазяїн з його вимогами до раба опинявся в «одній команді» зі сторонніми кредиторами. Більш того, раб також мав право на позов проти свого хазяїна, якщо той проводив розрахунки з ним неправильно (Д. 15. 1. 9. 6).

Іншим засобом залучення рабів у цивільний обіг були преторські позови, зміст та характер яких найчастіше залежав від виду діяльності раба.

1. Асііо іпзШогіа претор давав у випадках, коли

хазяїн призначав раба керуючим своїм підприєм

ством — торговим або іншим. Оскільки хазяїн дору

чав рабу вести свої справи, на нього лягала відпові

дальність за дії раба у повному обсязі (Д. 14. 3. 1).

2. Аналогічно за допомогою — асііо ехегсііогіа

вирішувалась проблема виконання зобов'язань за

договорами, укладеними рабом — капітаном судна

(Д. 14. 1. 1).

3. Асііо диосі іиззи надавався тоді, коли раб укла

дав договір на підставі попередньої домовленості сво

го хазяїна з третьою особою (Д. 15. 4. 1. 1).

4. За асііо сіє іп гет УЄГ8О хазяїн відповідав у ме

жах отриманого майна за дії раба, внаслідок яких це

майно перейшло до нього (Д. 12. 6. 13-14).

5. Хазяїн також відповідав за шкоду, заподіяну його

рабом іншій особі.

Таким чином, спектр участі рабів у приватному обігу був достатньо широким, що дозволяє говорити про існування у них реальної, хоч і обмеженої, правосуб'єкт-ності.

Досить своєрідним було становище колонів. У період республіки і принципату колони — це орендарі чужої землі, але особисто пов'язані з хазяїном землі тільки зобов'язаннями за договором оренди.

При домінаті колони поступово потрапляють у залежність від хазяїв ділянок. Цьому сприяли економічні чинники — кредиторська заборгованість, а також ряд законодавчих рішень. Так, конституцією 322 року вперше передбачалося, що колони можуть бути примусово повернені на самовільно полишені ними ділянки. У 357 році законодавчо було заборонено продавати землю без колонів, що живуть на ній.

В результаті таких змін з'являється нова категорія громадян: не позбавлених правоздатності у сфері цивільно-правових відносин, але прикутих до землі, на якій вони живуть та яку обробляють. Складається своєрідний взаємозв'язок між хазяїном ділянки та колоном. Якщо колон покине землю, володар землі має право вінди-кувати його, як віндикував би раба. Разом з тим, хазяїн не може вигнати колона з ділянки, а також не може продати колона без землі або землю без колона.

Таким чином, колонат був своєрідним прототипом кріпацького права, але більш ліберального, більш капіталістичного, більш економічно виправданого та прагматичного виду.