1. Про значення національного характеру для розвитку права

Дослідники англосаксонської родини права, зазвичай, звертають увагу на таку характерну рису англійського права, як поступовість, безперервність та наступність у розвитку. Часто це пов'язують з відсутністю у ньому потрясінь, аналогічних тим, що зазнало, скажімо, французьке право у зв'язку з революцією, котра поділила право на «старе», «проміжне» і «нове» (О.

Теза про консерватизм та виразну наступність розвитку англійського права, загалом, заперечень не викли-

кає. Проте вимагає деяких уточнень положення про чинники такого явища.

Насамперед, треба з'ясувати, чи дійсно мала місце відсутність потрясінь, що могли б вплинути на плин розвитку англійського права.

Навіть побіжний погляд на англійську історію свідчить, що якоюсь аж надто своєрідністю у цьому сенсі політичний розвиток Англії не вирізняється. Соціальні катаклізми, звісно, мали місце і в Англії. Більш того революцій на відносно невеликому проміжку часу у XVII ст. трапилося аж дві. Перша з них, значною мірою ініційована спробами архієпископа Лода запровадити в Шотландії англіканський молитовник, завершилася проголошенням республіки і супроводжувалася таким самим ексцесом відтинання голови колишнього власного короля, як і Велика Французька революція. Цікаво, що і деякими іншими обставинами вона нагадує події у революційній Франції: реставрація з часом монархії, проголошення документа (НаЬеаз Согриз Атепйтепі Асі), що гарантує свободу і особисту недоторканість громадян. Друга революція («Славна революція»), хоча і обійшлася без громадянської війни, але результати мала не менш кардинальні. На противагу абсолютистським і католицьким потугам Джеймса (Якова) II його піддані запрошують до себе іншого короля — штатгальтера Нідерландів Вільяма (Вільгельма) III Оранського. Усе це завершується втечею Джеймса II у Францію, проголошенням парламентом Вільяма Оранського і його дружини Марії (дочки Джеймса II) суверенами Англії і прийняттям у 1689 р.

До цього варто додати, що більшість населення країни на той час перебувала у постійних світоглядних реф-лексіях, вибираючи між католицизмом і протестантизмом. Це відобразилося і на характері реставрації Стю-артів, і у змаганнях за трон двох Джеймсів (Яковів) — Герцога Монмута (протестанта) і його дядька наступного короля Джеймса (Якова) II (католика). Тут цікавим і дуже характерним є те, що, підтримавши з бажання

482

483

зберегти певну наступність Джеймса II, англійці незабаром розчарувалися в ньому саме через відсутність у нього відданості протестантській традиції, яка уже укоріни-лася в Англії. І надалі зустрічаємося з такою'ж традиційністю у питаннях віри: визначаючи засади спадкування трону Актом 1701 р. парламент скоріше йде на зміну династії, ніж на зміну віросповідання.

Відбувалися в Англії і реформи правової системи. Проте вони ніби «вростали» в існуюче правове поле, набуваючи характеру еволюційних змін — до того ж, дуже повільних. Природно-правові, просвітницькі, та інші філософські течії ХУИ-ХУНІ ст., поміж представників яких було й чимало британців, теж не дуже відобразилися на англійському праві, що розвивалося переважно під впливом історичного досвіду і було перейнято практицизмом і духом сучасності. Раціоналізм світогляду, що істотно впливав у Англії на тогочасну релігійну думку, не перетворився тут на раціоналізм правовий. І хоча активним поборником ідеї кодификації англійського права з позицій раціоналізму виступав Єремія Бентам, правове мислення доби Просвіти і правового раціоналізму не мало шансів на успіх у англійських юристів, перейнятих традиціями консерватизму і практицизму.

Тут на часі, вкотре вживши вирази «континентальний правовий раціоналізм» і «англійський юридичний консерватизм (практицизм)», як протилежності, з'ясувати:, у чому ж головні відмінності між цими поняттями?

Передусім варто для досягненням цієї мети згадати про таку нематеріальну річ як національний характер (втім, не більш нематеріальну, ніж національні правові традиції).

Нашою метою не є всебічний аналіз такої складної і ефемерної категорії як національний характер (на-

стільки ефемерної, що багато хто взагалі заперечує його існування). Проте звернути увагу на деякі особливості англійського світосприймання і світогляду варто спробувати.

їхньою домінантою є чітко виражений консерватизм і поступовість.

На користь такого припущення свідчить чимало фактів, обставин, оповідок та матеріалів різного ґатунку.

Почати хочеться з не дуже серйозного спостереження на природничу тему. Розказують, що якийсь добродій звернувся до англійця з проханням розповісти, у чому секрет чудових зелених англійських газонів. «Ніякого секрету нема, — відповів той. — Беремо звичайну траву, саджаємо, поливаємо, стрижемо... Але стрижемо довго — років із триста...»

Звісно, кількасот літня витримка характерна не лише для турбот англійців щодо газону. Так само довго, дбайливо і терпляче вони ставляться до формування та вирощування політичних, громадських та правових інституцій.

Про тяжіння англійців до цих чеснот у політиці свідчить історичний досвід Великої Британії, змагання між вігами і торі, лібералами та консерваторами, прихід до влади у 1970-х- на початку 1980-х років неоконсерва-тивних сил, що супроводжувався значними й успішними перетвореннями у соціально-економічній та політичній сферах. їхнім уподобанням близькі такі властивості консервативної традиції як те, що консерватизм ґрунтується скоріше на християнській, а не просвітницькій філософії людини; усвідомлення того, що політична структура, щоб бути стабільною, мусить, передусім перебувати в єдності з традиціями та звичаями даного суспільства; заперечення позірної вимоги егалітарного суспільства; наголошування на тому, що свобода тільки тоді може стати джерелом добробуту і порядку, коли людина здатна до внутрішнього самоконтролю.

484

485

му, а зараз дає підстави науковцям виокремлювати «англійський консерватизм» як специфічне явище, котре має свій колорит, свою безперервну історію та традицію, що зберігається. Як зазначав Рассел Керк, на тлі втрати на Європейському континенті у XIX ст. влади практично усіма консервативними режимами тільки у Британії існувала партія — деяка сукупність поглядів — що незворушно забезпечувала вплив консерватизму протягом усього XIX ст., здобуваючи підтримку принаймні половини електорату, «... відома відраза англійців до змін сприяла тому, що Консервативна партія стала користуватися прихильністю великої частини громадян. (Тільки коли британські виборці належали до «Кельтських окраїн» — Шотландії, Велсу та Ірландії, то Консервативна партія незмінно одержувала лише підтримку меншості)».

Характерним є, що навіть у своїх революційних і найбільш радикальних вчинках, як то суд над Карлом І, англійці намагалися спиратися на авторитет традиції. Зокрема, голова Верховного судового трибуналу для суду над королем Бредшоу у заключній промові наголосив на тому, що судді стоять на підґрунті закону, для них закон вище короля, а парламент вище закону, оскільки парламент, який виступає від імені народу, сам створює закони. Король вищий за окрему особу, але менший за увесь народ; тому він не може вважати себе вищим за закон. При цьому Бредшоу послався на авторитет Брак-тона, котрий ще у XIII ст. стверджував, що Бог, закон і судова курія — вищі за короля, котрий обмежений ними у своїй владі. Характерним є те, що це формулювання фактично було запереченням намаганням короля посилатися всупереч традиції на «королівські прерогативи» і похідним від цього намагання заявам на кшталт тієї, що зробив на тринадцять років раніше суддя Суду Королівської лави Берклі: «Одне — верховенство права, інше — державний інтерес.

У галузі права національний англійський консерватизм і традиціоналізм зумовлювали острах будь-яких перемін, що не відповідали усталеному порядку і не вписувалися у звичну схему правопорядку, який склався після реформ, започаткованих Генрі II.

486

Звідси й упереджене ставлення до кодифікацій. Характерним у цьому сенсі є висловлювання Рауля Ван Канегема: »Жоден сучасний твір з англійського права не можна зрозуміти повною мірою, якщо у ньому нема достатньо ґрунтовних екскурсів в історію... Право Англії набагато більше, ніж будь-яка інша правова система, що ґрунтується на кодифікації, є продуктом його історичного розвитку, оскільки будь-яка кодифікація — це завжди удар сокири по безперервному плину часів». Це висловлювання цікаве тим, що звертає увагу на «історичний» характер англійського права, його певну зану-реність в минуле, без якого воно не може існувати і зараз. Але не менш цікавою є також і оцінка кодифікації як «абсолютного зла» для традиції права. Для англійського правознавця піти на кодифікацію — все одно, що зійти на ешафот.

Тут, не роблячи спроби нав'язати англосаксонській родині права континентальний тип мислення, все ж таки принагідно варто зауважити, що безумовне відкидання кодифікації свідчить про небажання зрозуміти сутність цього явища, наявність його різновидів тощо. Зокрема, навряд чи можна взагалі розглядати будь-яку кодифікацію як «удар сокири», а надто враховуючи, що за типом вона може бути різною. У деяких випадках авторам Цивільних кодексів удається закріпити нові тенденції у праві, що дає підстави сподіватись, що такі кодекси, не застаріють протягом порівняно тривалого періоду часу. Зважуючи на це, їх можна назвати «прогресивними» або «стимулюючими», оскільки вони є підґрунтям і стимулом до оновлення цивільного законодавства в майбутньому. Таким був, наприклад, Кодекс Наполеона. Таким можна вважати Австрійський і Швейцарський цивільні кодекси.

487

Проте ці обставини залишають поза увагою англійської юриспруденції і не впливають на ставлення до ко-дифікацій англійського законодавця. Саме ці дві сили втілюють щодо традиції права в Англії згадані вище риси англійського національного характеру і особливості англійського національного сприймання права.

То ж далі знову торкнемося деяких питань історії розвитку англійського права, маючи на увазі такі його рубежі як XI ст. — початок формування загального права, XIV ст. — реформування архаїчного загального права, поява і розвиток права справедливості, XIX ст. — реформування судової системи і завершення формування доктрини судового прецеденту.