2. Від загального королівського права до права загальної справедливості
Дотримуючись згаданих вище рекомендацій професора Канегема, поглянемо, що відбувалося в Англії у проміжку ХІУ-ХІХ ст.
Пригадаємо, що в Англії досить рано склалися уявлення про те, що наділення землею прямо чи побічно залежить від корони.
З XIII ст. тут вживається вираз «феод», який на відміну від континенту стосується не тільки ленних земель васалів, що перебували на військовій службі у сеньйора, але й означає будь-яке право користування земельною ділянкою, що може бути успадковане. Роздаючи землі, англійські королі стежили за тим, щоб їхні васали могли створювати великі маєтки лише на окраїнах Англії, бо останні тоді могли служити прикордонним заслоном від набігів нескорених шотландців та валлійців, не створюючи разом з тим серйозної небезпеки для центральної влади. Внаслідок такої мудрої політики васали англійських королів ніколи не досягали такої могутності, як великі феодали у Франції чи у Німеччині, де їхній політичний вплив часто перевершував владу короля чи імператора.Тверда, побудована по ієрархічному принципі пірамідальна конструкція централізованої влади на чолі з королем і блискучі організаторські здібності норманів створили передумови для подальшого зосередження управлінських функцій у руках королівської адмініст-
488
рації. Уже Вільям (Гійом, Вільгельм) І заклав нові основи для оподатковування завдяки тому, що в 1086 р. вся земля, яка мала власників, була занесена у кадастрову книгу «Страшного суду».
Зростаюче втручання центральної королівської адміністрації у цивільно-правову сферу також має під собою фіскальну основу. Річ у тому, що основними платниками податків були великі землевласники. Отже, логічним було передати на розгляд королівській курії суперечки, щодо великих приватних маєтків (особливо якщо вони належали «основним власникам»), оскільки їхнє право на користування землею було безпосередньо дароване королем.
Поступово, у ХІІ-ХШ ст. королівська юстиція розростається із судової установи зі спеціальною компетенцією щодо рішення спорів за участю держави у загальну юрисдикцію із широкими повноваженнями, що залишається незмінною аж до XVII ст. Це приводить до того, що королівська курія згодом трансформується у три постійних суди, котрі постійно знаходяться у Вестмінстері, і діють на професійній основі.Поряд із судом казначейства функціонує суд загаль-ноцивільних позовів компетентних осіб, який є контролюючим і касаційним органом для традиційних судів нижчих інстанцій (ним керують королівські чиновни-ки-шерифи), а також суд королівської лави, котрий займається в основному справами, що мають особливо важливе політичне значення.
З XII ст. королі усі частіше посилають у провінцію «подорожуючих суддів», які заміняють шерифів на посаді голів судів і здійснюють судочинство від імені короля. Цим було покладено початок процесу, що протягом наступних сторіч привів до сильної централізації юстиції і стимулював уніфікацію права в Англії. Місцеві суди в містах і маєтках лендлордів поступово занепадали. Паралельно йшов процес поступового витіснення місцевих норм звичаєвого права, що залишилося ще з саксонських часів. Формально воно ніколи не скасовувалося, але із зростанням значення королівського права — сходить нанівець.
Таким чином, в Англії досить рано сформувалося уніфіковане («загальне») право. Тому тут ніколи не грали помітної ролі такі важливі рушійні сили реалізації кодифікаційної ідеї на континенті, як філософія
489
просвітителів, теорія природного права і практична потреба в уніфікації.
Основу процесу у той час складали розпорядження (тегіїз), що у праві трактувалося як наказ короля, у якому він коротко викладав суть позову і доручав судовому чиновнику, судді чи керівнику суду вчинити позов по даній конкретній справі і заслухати його в присутності сторін. Такі розпорядження оформлялися від імені короля його вищому судовому чиновнику, який пізніше отримав найменування «лорда-канцлера» чи «верховного судді».
З часом було розроблено стандартний текст розпоряджень, що одержав на практиці назву «позовного формуляра» (іогт оі асііоп), куди було потрібно внести тільки імена та адреси сторін. До кінця XII ст. лорд-канцлер використовував вже близько 75 стандартних типів розпоряджень, а у ХІП-ХІУ ст. їхня кількість значно зросла. З часом вони були зведені в напівофіційні «Реєстри розпоряджень», що одержали широке поширення серед юристів-практиків.Більшість видів розпоряджень раннього періоду було пов'язано з рішенням земельних суперечок з феодального права. Як сильно англійське право було піддано впливу «процедурного мислення», свідчать згадувані вище трактати Гленвіла та Брактона — вищих чиновників Королівського суду. Ці трактати першими в англійській юридичній літературі були визнані джерелами права (Ьоокз оі аиіпогііу). У них систематизовані і послідовно прокоментовані всі розпорядження, які зустрічаються в юридичній практиці того часу, і які ці автори розглядають як чинне право. Кожен формуляр відповідав суворо визначеним обставинам справи, а кожному розпорядженню — певні процедурні норми. Ця обставина дозволяла лорду-канцлеру і суддям зв'язувати деякі типи розпоряджень з більш сучасною системою доказів, що робило королівську юстицію привабливішою в очах громадськості. Популярність її ще більше зростала внаслідок того, що чиновники королівських судів відмовлялися від ордалій тощо і замість цього передавали всю процедуру установлення фактів суду з 12 присяжних засідателів. При цьому лорд-канцлер був впевнений у своєму праві видавати нові розпорядження, виходячи з власних уявлень про те, що таке раціональний і упорядкований розвиток права. Така практика повод-
ження з розпорядженнями, звісно, не могла подобатися лендлордам, оскільки повністю усувала їх від участі у творенні права. У другому Вестмінстерському статуті 1285 року була зроблена спроба звузити сферу компетенції лорда-канцлера і його відомств. Зокрема, передбачалося, що лорд-канцлер і його чиновники мають право видавати нові розпорядження для випадків, аналогічних тим, для яких розпорядження вже видано.
Однак у спірних чи сумнівних випадках необхідно передавати справу для розгляду на найближчій сесії парламенту.У рамках цього регулювання загальне право пройшло довгий шлях безупинного розвитку з XIV по XVII ст.
Оцінюючи цей шлях, знов-таки не можна не звернути увагу на подібність розвитку середньовічного загального права Англії до становлення Римського приватного права. Так, у Римі правовий захист надавався лише в тих випадках, якщо позивач одержував від магістрату (претора) спеціальну позовну формулу, тобто стандартну позовну заяву з визначеним текстом і рекомендаціями судді, як вирішити справу. У Англії позивач отримував аналогічний позовний формуляр (припис) від канцлера, котрий теж був не суддею, а спеціальної посадовою особою. У той же час як без формули у Римі, так і без припису в Англії розпочати судове слухання було неможливо.
Ця подібність значення римської формули і англійського припису має істотний наслідок для формування традиції права в Англії.
Як відомо, Римське право, яке одним з визначальних принципів мало максиму «ЦЬі іиз, іЬі гетесИит», називали системою позовів. Англійське право, співпадаючи з Римським правом у ставленні до механізму початку процесу, врешті почало співпадати з останнім і у інших якостях. Зокрема, англійці виявилися більше зацікавленими у вирішенні проблеми віднесення конкретних фактів тієї чи іншої справи до відповідного типу розпоряджень, ніж у створенні стрункої системи діючого права шляхом його ретельного вивчення і класифікації за допомогою раціональних методів. Тому англійське середньовічне загальне право, так само як право Стародавнього Риму, знаходилося під дужим впливом «процесуального способу мислення». Як і у Римському праві норми матеріального права з'явилися в Англії набагато
490
491
пізніше норм процесуального права. І ще багато в чому історичний розвиток обох цих правових систем йшов рівнобіжними шляхами.
На цьому тлі уже не дивним здається той факт, що юридична техніка римлян і англійців має набагато більше спільного, ніж правова техніка римлян і глосаторів, чи коментаторів, пандектистів.
Як римський юрист, так і англійський, уникають узагальнень і по можливості визначень понять. їхній метод — казуїстика. Вони переходять від однієї конкретної справи до іншої і прагнуть створити не логічну систему, а справно діючий механізм регулювання для кожного випадку. Ця подібність виглядає особливо разючою на тлі тверджень про те, що рецепції Римського права в Англії не було, і дає привід ще раз наголосити на тому, що справа не у відсутності рецепції Римського приватного права в Англії, а в тому, що вона відбувалася тут в інших формах, ніж у країнах континентальної Європи.З кінця XIII ст. активність творення права королівськими судами спадає. А вже з XIV ст. сторона, що не змогла домогтися розпорядження чи програла справу у королівському суді, отримала змогу звертатися з клопотанням до короля надати їй захист, «що відповідає принципам моралі і совісті». Король передавав такі клопотання лорду-канцлеру, що завдяки практиці видання розпоряджень чудово знав загальне право і крім того мав при собі юридичних експертів. До того ж, будучи особою вищого духовного рангу (а отже — «совістю короля»), він зобов'язаний був без упередженості вирішити, чи гідний прохач того, щоб йому була надана монархова милість «в ім'я любові до господа і милосердя». Поступово ці клопотання стали спрямовуватися безпосередньо лорду-канцлеру. На основі його рішень з часом викристалізувався комплекс спеціальних правових норм. Починаючи з XV ст. цей комплекс норм називають е^иііу — право справедливості.
Для розгляду таких клопотань лорд-канцлер розробив спеціальну процедуру, що значно відрізняється від процедури королівського суду. Якщо він вважав, що справа заслуговує на те, щоб їй дати хід, то викликав противну сторону не у Королівський суд, а до себе на особисту бесіду. Виклик оформлявся спеціальним розпорядженням, яке називалося «розпорядження про ви-
492
клик до суду» (\УГІІ оі зиЬроепа). Оскільки лорд-канцлер мав перевірити справедливість докору в аморальності відповідача, то формальні докази, які застосовувалися у королівських судах, значення не грали.
Тут супротивник особи, що подала скаргу, мусив під присягою викласти лорду-канцлеру суть справи і відповісти на всі його питання. Щодо фактичних обставин і правових питань лорд-канцлер приймав рішення самостійно, без участі присяжних засідателів, орієнтуючись при цьому не стільки «на право», як «на совість», іншими словами, надаючи перевагу духу права, перед буквою закону.Протягом першого століття існування «права справедливості» правосуддя лорда-канцлера мало, скоріше, суб'єктивний характер, відображаючи його особисті уявлення про добро і зло, правду і кривду. Гарантією від неправильного тлумачення цих понять лордом-канцле-ром слугувало лише його духовне звання, що припускало наявність відповідних чеснот у особи, якій воно було присвоєне.
З початку XVI ст., коли лордом-канцлером стає Томас Мор, що не мав духовного звання, застосування права справедливості набуває усе більш світського характеру і поступово починається формування його юридичних норм.
З кінця XVI ст. рішення лорда-канцлера регулярно публікують, а відтак створюється і система прецедентів, котра «обплутує» лорда-канцлера і фактично перетворює його у суддю, на кшталт того, що засідає у суді загального права. Логічним завершенням цього процесу є створення Суду канцлера, де з початку XVIII ст. суддями є сам лорд-канцлер і його найближчий підлеглий — голова апеляційного суду. З цього часу правові норми, які застосовує Суд канцлера (право справедливості), практично повністю набувають характерних їм властивостей. Вони виражаються у таких перевагах права справедливості як: гнучкість, наявність широкого вибору санкцій, можливість залучення свідків до суду для свідчення, більш швидка і більш дешева процедура розгляду справи та ін.
Разом з тим, характеризуючи право справедливості, необхідно мати на увазі, що його формування не скасовує дії інших частин англійського права. Внаслідок цього виникає ситуація, коли фактично діють дві системи судів:
493
ті, що застосовують загальне право; ті, що застосовують «право справедливості» під проводом лорда-канцлера.
Оскільки норми права справедливості і загального права застосовувалися різними судами, виникла конкуренція позовів, а також проблема з'ясування вищості компетенції того чи іншого суду. У XVII ст. це призвело до серйозних зіткнень між лордом-канцлером Елес-мером і верховним суддею Коуком, який займав посаду голови Суду загальноцивільних позовів, а пізніше Суду королівської лави, і був гарячим прихильником загального права. У тлумаченні матеріалів справи графа Оксфорда Коук дотримував тієї точки зору, що лорд-канцлер не може ставити себе вище судів загального права і забороняти процеси, що вже почалися, а також перешкоджати виконанню судових рішень, що мають законну силу. Елесмер на це вказував, що, коли рішення судів загального права прийняті під тиском, неправильно або несумлінно, лорд-канцлер визнає їх недійсними й анулює, але не за допущені в них помилки чи недоліки (це компетенція судів загального права), а за несумлінність однієї зі сторін у справі. У суперечку втрутився король Джеймс (Яків) І, який вирішив її на користь свого лорда-канцлера. З тих пір пріоритет права справедливості був загальновизнаний. (Після цього інциденту Коук впав у королівську немилість і був звільнений зі своєї суддівської посади. Надалі він, очолюючи опозицію в парламенті, присвятив себе боротьбі проти роялістської партії).
Щоб надалі уникнути такої конкуренції, у 1873 р. ці дві судові системи були реформовані і об'єднані. У підсумку право справедливості стали розглядати як різновид прецедентного права, де прецеденти створюються не на підґрунті норм загального права, а доповнюючи їх. Право справедливості, таким чином, модернізує загальне право і заповнює у ньому прогалини, але разом з тим, не може існувати без нього самостійно.
Характеризують право справедливості такі властивості:
— пріоритетність моральних категорій при вирі
шенні справи;
— призначення надавати допомогу передусім бід
ним та нужденним;
— можливість судового захисту від шахрайства та
омани;
— запровадження нових (порівняно із загальним правом) засобів судового реагування і захисту. Зокрема, до таких специфічних засобів належать: судові заборони, розпорядження про виконання в натурі, дозвіл суду на ректифікацію або усунення помилки, анулювання контракту з наступною реституцією та ін. Сутність права справедливості виражена в його основних максимах, поміж яких варто, передусім, назвати такі:
«Право справедливості не залишить будь-яку неправильну поведінку без відповідальності»;
«Право справедливості слідує за загальним правом»; «До права справедливості може звертатися лише той, хто має чисту совість»;
«Рішення у суді права справедливості приймаються на підставі розсуду суду, а не на підставі абстрактних норм загального права»;
«Хто прагне справедливості, має сам вчиняти справедливо»;
«Адекватність є справедливість»; «Право справедливості, передусім, враховує наміри, а не юридичну форму».
З цих максимів слідує і співвідношення права справедливості із загальним правом. Воно визначається таким чином:
1. Загальне право має застосовуватися справедливо;
2. Право справедливості — це стороннє втручання
у розгляд судових спорів;
3. Право справедливості доповнює норми загально
го права;
4. Загальне право залишається головним чином
формальним по своїй природі;
5. Право справедливості забезпечує більшу свобо
ду розсуду судді, ніж загальне право.
Наведений перелік специфічних ознак та властивостей права справедливості ставить під сумнів пропозицію трактувати його «не як сукупність загальних принципів справедливості, а ту частину матеріального права, що відрізняється від іншого матеріального права тим, що була розвинута у практиці особливого суду — канцлерського суду» (К. Цвайгерт, X. Кетц).
Такий підхід здається дещо спрощеним. Адже навіть загальний огляд властивостей та максим права спра-
494
495
ведливості дає змогу зробити висновок, що йдеться і про сукупність принципів (якими власне є максими), і про частину матеріального права, що сформувалася внаслідок діяльності спеціального суду (Суду канцлера).
Цікаво порівняти положення права справедливості щодо «довірчої власності» (ігизів), з вирішенням питання про бенефіціарну власність на континенті.
На континенті це питання вирішувалося за допомогою норм канонічного права, намагаючись встановити загальні правила для випадків такого роду.
В Англії ситуація складалася дещо інакше. Вже у XII і XIII ст. васали, намагаючись уникнути феодальних повинностей, зв'язаних з використанням отриманого від лендлорда маєтку, передавали його довірчому власнику (Ігизіее), котрий для третіх осіб виступав як володілець цього маєтку. Тому, хто передав маєток у довірчу власність, ігизіее зобов'язувався надати маєток у посідання і довічне користування, а після смерті останнього — розпоряджатися маєтком визначеним чином в інтересах третьої особи («бенефіціарія»). Якщо довірчий власник порушував домовленість, згідно з англійською доктриною права проти нього не можна було учинити позов перед королівським судом, щоб змусити виконувати зобов'язання по керуванню довірчою власністю, оскільки типового розпорядження, яке б уповноважувало реалізувати подібного роду право вимоги, не було. На допомогу сумлінним учасникам цих відносин, прийшов лорд-канцлер. Він розглядав порушення домовленостей довірчими власниками як аморальну поведінку. А тому виходив з того, що хоча спірний маєток і належить довірчому власнику за загальним правом, але, відповідно до права справедливості, той зобов'язаний так розпоряджатися маєтком, як це було обумовлено у договорі про довірчу власність. Ця основна ідея була поступово детально розроблена у судовій практиці лорда-канцлера і вже після відмирання феодальних відносин стала ефективно використовуватися у різних галузях права.