6.7. Адміністративна юстиція

Зачатки адміністративного правосуддя з'являються у Німеччині на початку XIX сторіччя, а саме — у ранньому Новому часі. Дихотомія права на приватне і публічне призвела, з одного боку, до обмеження компетенції (підсудності) звичайних судів, а з другого — до виникнення адміністративної юстиції, тобто до утворення органів самоконтролю за управлінням.

Німецьке адміністративне судочинство того часу функціонувало за енумеративним принципом, у відповідності з яким компетенція адміністративних судів обмежувалась конкретним переліком спорів, справи за якими були їм підсудними. Такий стан зберігався до кінця Другої світової війни, коли у законодавство Німеччини було введено генеральне застереження, за яким будь-який адміністративний акт можна було оскаржити у адміністративному суді.

Таким чином, створення адміністративних судів, практична реалізація теорії розподілу влад, встановлення конституційних форм правління, виголошення у законах взаємної відповідальності держави і громадян, звуження термінів «поліція» і «поліцейська діяльність» стали підґрунтям нового адміністративного права Німеччини. Поліцейське право не зникає, але починає новий етап своєї історії як складова Особливої частини адміністративного права.

На відміну від французької системи, якій притаманне, перш за все, здійснення судом об'єктивного контролю норм, що застосовуються, німецька адміністративна юстиція створена для забезпечення, передусім, судового захисту прав громадян.

Адміністративна юстиція визначається як правосуддя (судочинство) з обставин публічного управління, що не співпадають з підсудністю конституційних судів.

Система адміністративних судів складається з Федерального адміністративного суду, Вищих адміністративних судів Земель і адміністративних судів.

Адміністративні суди Земель є судами першої інстанції, Вищі адміністративні суди складають апеляційну інстанцію.

на судова компетенція, тобто власне адміністративні суди, і спеціальна компетенція, до котрої належать фінансова та соціальна підсудність.

Доступ до адміністративних судів, за законом, має будь-яка особа, права котрої порушено публічною владою. Під публічною владою німецький федеральний Конституційний суд розуміє лише виконавчу владу. Правовий захист адміністративними судами можливий у випадку, коли порушуються конкретні власні права особи, тобто метою є захист прав, що належить конкретній особі. Йдеться не лише про основні права (порушення яких можна оскаржити безпосередньо до Конституційного суду), але й про усі інші, визнані правопорядком, суб'єктивні права, насамперед ті, котрі позначаються у законодавстві як суб'єктивні публічні права. Поняття суб'єктивного публічного права об'єднує всі визнані правопорядком індивідуальні інтереси (легітимні інтереси, котрі визначаються у іспанському та італійському праві). Принциповим тут є те, щоби правова норма слугувала не лише інтересам спільноти, але й інтересам індивідуума (Ю. Старилов).

Однак юрисдикція адміністративних судів у сфері публічно-правових спорів має деякі обмеження.

По-перше, звернення до адміністративного суду можливе лише у випадку відхилення скарги інстанцією вищою по відношенню до адміністративної інстанції, що порушила право особи (видала акт, що оскаржується). Тобто, позов до адміністративного суду можна подати лише після перевірки цього акту у порядку попереднього адміністративного провадження.

По-друге, для певних сфер публічної адміністрації існують самостійні гілки судової системи: вже згадувані фінансові суди та суди з соціальних справ. Фінансове і соціальне судочинство є видами спеціального адміністративного судочинства.

По-третє, спори про публічно-правові компенсації розв'язуються звичайними судами в порядку цивільного судочинства.

Адміністративний процес (провадження у адміністративних судах) поділяється на два види: попередній (тимчасовий) правовий захист (здійснення попереднього захисту) і основне судочинство.

480

481

Для всіх адміністративних судів встановлена вибіркова підсудність з усіх публічно-правових спорів.

Як і у Франції, адміністративне судочинство ґрунтується на принципах «інквізіційного» процесу, у відповідності з якими суддя (суд) має самостійно, з власної ініціативи відшукувати докази, яких не вистачає, з метою прийняття справедливого, об'єктивного та законного рішення.

На відміну від Франції, адміністративні суди мають право не лише визнати недійсним адміністративний акт, але й зобов'язати адміністративний орган видати певний адміністративно-правовий акт.

Виконання адміністративних судових рішень на практиці не тягне труднощів та непорозумінь, органи управління, як правило, ретельно виконують їх, виявляючи тим самим повагу до адміністративних судів.