2.4. Особливості правової системи Мексики та інших латиноамериканських країн

Кожна країна має свою специфіку розвитку права, не є винятком правові системи латиноамериканських країн, хоча більшість із них сформувалася вже понад 150 років тому і пройшла великий шлях у своєму розвитку.

У своїй праці Н. Тимофеева зазначає, що на особливу увагу заслуговує спеціальне вивчення правової системи Мексики, розвиток якої відображає типові ознаки історії латиноамериканського права в XIX та XX ст. і безпосередньо пов'язаний з поваленням колишніх іспанських і португальських колоніальних імперій в Америці. Своєрідність генетичного зв'язку як мексиканського, так і латиноамериканського права загалом з основними сім'ями правових систем, з одного боку, і самобутність його інститутів та традицій — з іншого, викликали в середовищі юристів Мексики дискусії про історичні корені сучасного латиноамериканського права. Тривалий час у мексиканській літературі домінувала школа "іспаністів", представники якої пов'язували правові системи в Латинській Америці з "великою історичною місією" іспанських конкістадорів і католицької церкви. Відповідно до інтерпретації істориками та юристами цього напряму, іспанські та португальські колонізатори "подарували" аборигенам цивілізоване право. В останні роки, визнаючи значний вклад індіанських народів у латиноамериканську культуру, економічне, політичне та правове життя, багато хто з юристів переглядає історію права на континенті та підкреслює велике значення соціо- нормативних систем доколумбової епохи у формуванні національного права. Так, історик права Л. Мендієта вказує на спільність джерел мексиканського права, які сягають глибин доколоніальної історії, і численних джерел, що з'явилися пізніше.

Багато хто із західних юристів безумовно відносять право Мексики, як і інших латиноамериканських країн, до романо-герман- ської групи континентальної системи права. Такою, зокрема, є позиція відомих західних компаративістів Дж. Вігмора, Т. Нольде і Г. Вольфа. На противагу їм латиноамериканські дослідники, зокрема Е. Пас, виокремлюють право країн Латинської Америки у самостійну групу, що займає особливе місце в класифікації правових систем світу.

Р. Давід у своїй праці "Основні правові системи сучасності" висловлює думку, що хоча за своєю структурою та загальними ознаками латиноамериканське право і належить до романо-герман- ської правової сім'ї, однак може бути виокремлено у межах цієї сім'ї в самостійну групу, оскільки має деякі особливі риси, не характерні для права інших країн романо-германської сім'ї . Ця позиція є компромісною і найпридатнішою. Справді, при вивченні історії мексиканської правової системи можна побачити насамперед її наближеність до континентальної правової моделі, що є наслідком впливу іспанської правової культури, яка побудована на традиціях римського права та римського юридичного мислення. Саме римське правове підґрунтя з правовою термінологією та однаковим уявленням про структуру права уможливило широке запозичення в Мексиці та інших країнах Латинської Америки багатьох елементів континентальної правової системи, яка зазнала сильного впливу римського права.

Як показує вивчення праць мексиканських авторів, поступово юридичні норми, що діяли в колоніальній Мексиці, — іспанське та новоіспанське законодавство ("індіанське право") відносно Нової ^панії (Мексики), право індіанців — склали єдиний правовий корпус. З іншого боку, очевидні і відмінності мексиканського права і романо-германської системи, причому вони помітніші у галузі публічного права. Якщо після проголошення незалежності зразком для приватного права Мексики стало право Європи, то зразком для публічного права стала Конституція США. I така обставина має своє історичне пояснення: Конституція США протягом тривалого часу була єдиною діючою писаною республіканською конституцією. Сприйняття американського конституційного зразка дає підстави стверджувати про дуалізм латиноамериканського права, про поєднання в ньому європейської та американської моделей .

Сучасна правова система Мексики сприйняла структуру джерел права, що склалася ще за часів колоніального права, але поєднала її із ідеями школи "природного права" та французькими доктринами джерел права.

Найважливішим джерелом права в Мексиці є закон, який з моменту проголошення незалежності став основною формою права та інструментом створення нової національної правової системи. Саме із законом і новим законодавством частина патріотично налаш- тованих правлячих кіл країни пов'язувала перегляд колишньої правової системи (тобто колоніального права) і створення нового правового порядку.

Від самого початку незалежної правової історії Мексики та інших латиноамериканських країн закон діяв як акт верховної влади, наділеної повноваженнями встановлювати норми, що мають вищу правову силу. Законодавчі джерела права в мексиканській правовій системі мають різні форми і мають таку ієрархічну структуру: Конституція Мексиканських Сполучених Штатів, кодекси та чинне законодавство. Відповідна структура законодавчих джерел існує і в окремих штатах.

Конституція країни посідає центральне місце серед джерел права та слугує підґрунтям для чинного законодавства. В правовій доктрині постійно зазначається виняткове становище Конституції. Так, колишній президент Мексики Мігель де Ла Мадрид Утрадо у своїй праці "Елементи конституційного права" наголошує на такій якості Конституції, як верховенство, та підкреслює її велику роль у формуванні правопорядку: "Конституція у своєму формальному тлумаченні — це документ, що містить основні політичні рішення і норми, які їх закріплюють, та у сукупності є спеціальною правовою категорією, оскільки їм властива якість верховенства порівняно з іншими компонентами правопорядку".

Іншою характерною ознакою правової системи Мексики є здійснення кодифікації, створення в основних галузях публічного та приватного права єдиних кодексів. Як зазначає В. Черняєв, кодифікація законодавства стала підґрунтям для формування національних правових систем у Латинській Америці. Вона являє собою тривалий і складний процес, який розпочався з моменту проголошення незалежності і триває до цього часу. Ідея про необхідність кодифікації, яка у X!X ст. охопила весь континент, поширилася під впливом французьких юристів, а також положень буржуазного лібералізму. Під час здійснення всеохоплюючої кодифікації законодавства відбувалося подолання колоніального права і створення національної системи права.

Мексиканське приватне право також формувалося під значним впливом французького Цивільного і Торгового кодексів. Зазначаючи великий вплив французького законодавства на авторів цивільних кодексів у більшості країн Латинської Америки, бразильський юрист С. Карнейро писав: "Деякі нації дали нам більше емігрантів, інші надали нам більше капіталів, але від Франції ми отримали найважливіше — структуру і дух наших інститутів". До сприйняття саме європейської моделі кодифікації Мексика була певною мірою підготовлена характером колоніального права, перенесеного на континент завойовниками і близького за своїм історичним розвитком до французького права.

Перший Цивільний кодекс Мексики був прийнятий у 1870 р. і багато в чому відтворював одночасно ЦК і ЦПК Франції. Наслідком реформи цивільного права стало прийняття нового кодексу 1884 р., обсяг якого помітно скоротився порівняно з кодексом 1870 р. за рахунок вилучення з нього великого розділу, що регулював цивільний процес. Xарактеризуючи перші цивільні кодекси, прийняті у другій половині XIX ст., мексиканські юристи наголошують, що вони стали результатом відображення економічних та політичних потреб того періоду, коли панувала дрібна власність, а в праві переважали принципи надмірного індивідуалізму. Нині положення цих кодексів стають абсолютно неприйнятними при вирішенні питань, пов'язаних із регулюванням цивільного обороту, який перебуває під впливом принципів солідарності та постійно зростаючих темпів промислового розвитку.

Наступний ЦК Мексики був прийнятий у 1932 р. і посів особливе місце серед цивільних кодексів латиноамериканських країн. У ньому знайшли своє відображення прогресивні принципи, висунуті під час Мексиканської революції 1910-1917 рр. Зокрема, у ньому вперше порівняно з цивільними кодексами інших латиноамериканських країн багато уваги було приділено врегулюванню земельних відносин, розвинуто ідею суспільної функції власності, створено, на думку мексиканських юристів, умови для того, аби приватна власність стала опорою закону, тоді як власник, що здійснює своє право, робив це в інтересах суспільства.

У Латинській Америці ще до здобуття незалежності сприйняли ідею поділу приватного права на цивільне та торгове, яка отримала подальший розвиток під впливом французького законодавства в період кодифікації права, коли поряд із Цивільним був прийнятий і Торговий кодекс 1884 р. Нині більшість мексиканських юристів вважають, що дуалізм приватного права не має практичної доцільності, тому шукають найприйнятніші форми уніфікації цивільно- правових і торгово-правових інститутів. Xоча право Мексики, по суті, є кодифікованим, роль і значення чинного законодавства не лише не зменшується, а й постійно зростає. Для законодавчого процесу Мексики, особливо в останні десятиріччя, характерна велика ступінь мобільності, пов'язана з тим, що за існування гострих кризових явищ законодавство розглядають як важливий стабілізуючий фактор.

Одним з найважливіших законів останніх десятиріч є закон про Федеральну публічну адміністрацію 1976 р. Він був покликаний модернізувати апарат федеральної виконавчої влади, пристосувавши його до вирішення нових, складніших завдань, які постають у галузі економіки і політики. В 80-х роках XX ст. було прийнято ряд законів, які відображали процес зростання ролі держави в господарському житті. Це, зокрема, закон про державне майно, Декрет про націоналізацію приватних банків 1982 р., а також інші законодавчі акти, спрямовані на зміцнення і розвиток державного сектору в економіці.

У XX ст. мексиканська правова система зазнала великих змін. Найбільш яскраво це виявилося у прийнятті нового реформаторського законодавства, запозиченого в деяких випадках з правового арсеналу промислово розвинених країн; у розробці модернізованих національних кодексів, які відповідають духу нового часу.

2.5. Мусульманське право

На відміну розглянутих вище систем, мусульманське право не є самостійною галуззю науки. Це один з аспектів або частина релігії ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, яка встановлює догми і постулати та уточнює, у що мусульманин повинен вірити; по-друге, шаріат, тобто приписи віруючим, як вони повинні поводитися, а чого не мають робити. В перекладі шаріат означає "шлях слідування" і становить те, що називають мусульманським правом. Шаріат включає низку зобов'язань, які покладаються на правовірного і за невиконання яких застосовуються різні санкції. Тобто шаріат побудований в основному на обов'язках людини, а не на її правах. Ще однією особливістю мусульманського права є те, що воно застосовується тільки у відносинах між мусульманами. Релігійний принцип, на якому це право засноване, не діє, якщо у відносинах хоча б однією зі сторін є немусульманин.

Тісно пов'язане з релігією і цивілізацією ісламу, мусульманське право може бути по-справжньому зрозумілим лише тим, хто має хоч якесь уявлення про цю релігію.

Своєрідність притаманна і джерелам мусульманського права, основними з яких є Коран — священна книга ісламу, Суна, іджма і кіяс.

Коран складається з висловлювань Аллаха, адресованих останньому з його пророків і посланців Магомету, і є першим джерелом мусульманського права. Суна розповідає про буття та поведінку пророка, прикладом якого повинні керуватися віруючі. Суна є збірником адатів, тобто традицій, що стосуються дій і висловлювань Магомета. !джма складається з доповнень докторів ісламу, які дають відповідь на питання у тому разі, коли Коран або Суна не містять відповіді на них. Це доктрина мусульманського права, що побудована на принципах ісламу, таких як "моє суспільство ніколи не прийме помилкового рішення" або "те, що мусульмани вважають справедливим, є справедливим в очах Аллаха". Кіяс — це судження за аналогією.

Всередині мусульманського суспільства вирізняють різні шляхи слідування, що мають назву "толки" (напрями), або "ріти", кожен з яких являє собою певну школу, що по-своєму тлумачить мусульманське право. !снує чотири ортодоксальні толки, або "суніти": ханефітський толк, визнаний найбільшою кількістю віруючих і поширений у таких країнах, як Туреччина, колишні азіатські республіки СРСР, Йорданія, Сирія, Афганістан, Пакистан, Бангладеш; малекітський толк — діє серед мусульманського населення Північної і Західної Африки; шафеїтсь- кий толк — переважає у курдів, в Малайзії, Індонезії і на східному узбережжі Африки; ханбаліїтський толк — в Аравії . Серед несунітських толків основним є шиїтський ("шиїт" означає "єресь"), поширений в Ірані та Іраку.

Вважається, що мусульманське право є незмінним, але водночас зазначається його гнучкість. Воно містить дуже мало імперативних положень і надає широкі можливості вільній ініціативі.

З мусульманським (релігійним) правом не слід змішувати позитивні правові системи мусульманських країн, тобто потрібно розрізняти поняття "мусульманське право" і "право мусульманських країн". Xоча теоретично всі галузі мусульманського права однаково пов'язані з релігією ісламу, на практиці між ними є певні відмінності. Особисте і сімейне право завжди вважалися найважливішими в шаріаті. Саме особистому статусу присвячено найбільшу кількість приписів Корану. Стосовно інших питань допускається більша "світськість", наприклад, у таких галузях, як конституційне право, кримінальне тощо.

На думку Р. Давіда, у XX ст. у праві мусульманських країн відбулися такі значні процеси, як "вестернізація" цього права, кодифікація, скасування особливих судів, покликаних застосовувати мусульманське право. За межами персонального статусу (особа, сім'я) у тих сферах, що не стосуються "священних основ", норми мусульманського права поступилися місцем нормам, запозиченим у ро- мано-германської сім'ї або сім'ї загального права1.

Сучасні позитивні правові системи мусульманських країн відрізняються через неоднаковий суспільний розвиток цих країн, особливості власних традицій тощо, тому важко дати їх загальну характеристику.