5. Отже, легітимність

– визнання влади основою частиною суспільства, світовим співтовариством і політичними чинностями правомірності, її доцільності влад та права управляти, а також добровільне підпорядкування правилам, що пропонується даною владою, і нормам, а влада, яку визнає більшість населення, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими в суспільстві нормами і цінностями, результати її діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, вважається легітимною.

Історично першим типом легітимності була традиційна легітимність, яка ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури, на авторитеті традицій і звичаїв (наприклад, на основі віри людей у необхідність і неминучість підпорядкування влади). Даний різновид легітимності особливо часто зустрічається при спадкоємному типі правління, зокрема, у монархічних державах і є найстійкішим. В свою чергу в традиційному суспільстві М. Вебер виділяє два типи легітимності: патріархальна, заснована на прямих, односторонніх зв’язках, що є основою матеріалізму і станова, що ґрунтується на відносній автономності і безумовному підпорядкуванні кодексу честі (присяга, слово, звичай тощо). Патріархалізм був характерним для відносин, що складалися між членами однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейні аспекти цих відносин були тісно пов’язані з традицією. Різновидами патріархалізму згідно визначень М. Вебера є патрімоніалізмом і султанізмом. Патрімоніалізм – форма традиційної влади, за якої всі адміністративні посади виникають як продовження придворних. Султанізм – форма традиційної влади, за якої вчинки володаря нічим не обмежені.

У суспільстві, яке переживає бурхливі стадії модернізації і поки що не засвоїли демократичних принципів державного правління, можливе розповсюдження харизматичного типу влади (χάρισμα грецьке слово, що означає милість, благодать, винятковий талант, Божий дар). Він ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар та екстраординарні здібності свого політичного лідера, на емоційному єднанні з ним. на готовності йти за ним.

Легальна, або раціонально-правова легітимність — люди визнають владу, що спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерів, а до устрою держави; характерний для демократичних держав.

Д. Істон виокремив також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади. Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеологи, що вноситься в масову свідомість. Структурна легітимність опирається на прихильність громадян механізму й нормам політичного режиму. Персоналізована (особиста) легітимність полягає в підтримці даної особи, яка перебуває при владі.

Різноманіття можливостей різних політичних суб’єктів підтримувати систему правління припускає настільки ж різноманітні типи легітимності.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках чинної системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянами необхідності їхньої широкої участі у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу і вдосконалювати владні інститути.

Раціонально-цільова легітимність існує тоді, коли громадяни перекопані, що влада забезпечує виконання поставленої мети – створення сприятливих умов для зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни.

Соціально-евдемонічна легітимність ґрунтується на ілюзії громадян у тому, що політична влада піклуєть­ся про їхній добробут і здатна його забезпечити.

Національно-патріотична легітимність при якій вищим критерієм підтримки влади зізнається гордість людини за свою країну, за проведену нею внутрішню й зовнішню політику..

Етнічна легітимність – формування владних структур, політичної еліти по національній ознаці, що стає в такому випадку основою й виправданням претензій на владу осіб, що належать до даної національної спільності.

Легітимність участі ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати.

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями.

Технократическую легітимність базується на тому що влада повинна бути професійна.

Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади.

Легітимність через «згода під погрозою насильства», коли люди підтримують владу, побоюючись погроз із її боку аж до погрози їхньої безпеки.

Онтологічна легітимність передбачає відповідність влади універсальним принципам людського й соціального буття.

Легітимність, заснована на апатії населення, що свідчить про його байдужність до сформованого стилю й форм правління.

Прагматична (інструментальна) легітимність, при якій надаване владі довіра здійснюється в обмін на дані нею обіцянки тих або інших соціальних благ.

Нормативна легітимність, що припускає збіг політичних принципів, які поділяють і населення і влада.

Вища нормативна легітимність, що означає повний збіг політичних принципів.