ВИДІЛЕННЯ ФІЗІОЛОГІЇ В ОКРЕМУ ДИСЦИПЛІНУ. МЕСМЕРИЗМ. ГОМЕОПАТІЯ

Найвідсталішою із західноєвропейських країн у XVII— XVIII ст. була Німеччина, яка зазнала тяжких втрат за час Тридцятилітньої війни (1618—1648). За цей період загинуло 3Д населення країни, промисловість, мореплавство цілком занепали.

У кінці XVII — на початку XVIII ст. в Німеччині починають відкриватися в різних князівствах університети; в більшості з них навчальна справа була організована незадовільно. Викладали на медичних факультетах 1—2 професори; анатомічних театрів, власних клінік не було. Оскільки один професор викладав багато дисциплін, то часто тексти лекцій не змінювались протягом багатьох років. Таких професорів студенти називали dictator perpetuus. Ініціативу професорів зв’язували ще обов'язкові для них інструкції під назвою «Гельмштедських статутів», за якими медичну науку вони повинні викладати «правильною, непорушною, якою її створили обрані богом Гіппократ, Гален, Авіценна, при цьому емпірію, тетралогію Парацельса та інші шкідливі твори медичні потрібно повністю відхиляти». [23]

Разом з тим у Німеччині, яка мала тісні зв’язки з університетами Італії та Голландії, поволі пробивали собі шлях і нові течії в розвитку медицини. В самому університеті в Галлі професор Фр. Гофман (1660—1742) гостро заперечував проти погляду Шталя щодо підкорення функцій організму душі і зведення ролі лікаря біля ліжка хворого фактично до ролі пастора. Гофман свої погляди і практичний досвід виклав у 9-томній «Medicina rationalis systematica». Життя, за Гофманом, е безперервний рух. Серце і щільні рухомі частини тіла набувають здатності руху від флюїдів, які збираються у шлуночках мозку, і від них по нервах розносяться по всьому організму.

У 1737 р. у Геттінгені засновано університет, до якого було запрошено професором на медичний факультет молодого швейцарського ученого Альбрехта Галлера (1708—1777)—людину великих здібностей і організаторського таланту. За 16 років роботи в цьому університеті він зробив його відомим у всьому вченому світі.

Галлер був одним з видатних учених початку XVIII ст., які намагались, широко використовуючи експеримент, пояснити функції організму на природних основах. Народився він у Берні в сім’ї відомого юриста. З дитячих років виявив особливі здібності до вивчення мов, поезії. Вивчав медицину в Лейдені, був улюбленим учнем Бургава; в 19 років здобув звання доктора медицини. Повернувшись на батьківщину, він опублікував два збірники поезії, які принесли йому славу видатного поета країни. Одночасно Галлер працює в галузі анатомії, ботаніки; його праці були помічені в наукових колах, і його запросили до Геттінгенського університету викладати анатомію, хірургію і ботаніку. В Геттінгені Галлер засновує анатомічний театр, експериментальні і хімічні лабораторії, ботанічний садок, створює наукове товариство, видає «Gottingen gelehrte Anzeigen», перекладає, редагує і видає твори класиків медицини. Галлерові належать численні праці з анатомії, фізіології, ботаніки, богослов’я, поетичні твори. В 1753 р., незважаючи на запрошення з різних країн на почесні наукові посади, Галлер повертається на батьківщину до рідних улюблених Альп, які він описував у своїх, поетичних творах, і не покидає їх до смерті.

В історії медицини Галлеру належить велика заслуга зведення докупи розрізнених, відкритих різними авторами фізіологічних відомостей. Він систематизував їх, доповнив своїми грунтовними дослідженнями і склав перший підручник фізіології — «Ргішае liniae physiologiae» («Початок фізіології»), який видавався 20 разів і був основним підручником на медичних факультетах ще на початку XIX ст. йому ж належить велика, у 8 томах, праця «Elementa physiologiae corporis human!», в якій широко висвітлено стан сучасної йому фізіологічної науки. Гал- лер намагався шляхом експериментів знайти пояснення органічного процесу руху як основи більшості життєвих функцій. Йому належить введення в біологію двох важливих понять — подразливості (irritabilitas) та чутливості (sensibilitas). У праці «Е)е раг- tibus corporis humani sensibilitas et irritabilitas» він довів, що в організмі лише м’язам властиво на будь-яке подразнення відповідати скороченням; ця властивість не залежить від нервів; що ж до властивості відчуття, то нею наділені лише нерви. З мозку по найтонших каналах нервів передається по всьому організму spiritus vitalis. В анатомії Галлер перший описав arcus lumbocostalis diaphragmatis, circulus vasculosus nervi op- tici, rete testis та інші анатомічні утворення, до назви яких за старою номенклатурою додавалось його прізвище. У працях Галлера багато помилкових тверджень, він не позбувся містичних поглядів, але широке застосування ним експериментів для пояснення природи життєвих процесів в організмі стало прикладом для наступних дослідників. Галлер, як і його попередники з давніх часів, вважав, що в зародку організму всі органи вже існують, що зародок — організм у мініатюрі, який з ростом лише збільшується. Такий погляд називають преформізмом. Ще до Галлера концепцію преформізму не поділяли окремі вчені, які докладно вивчали розвиток зародків (Мальпігі, Гарвей). Грунтовно спростував преформізм і довів справедливість епігенетичного розвитку органів з нєдиференційованої маси зародка Каспар Вольф (1735—1790), академік Російської академії наук.

Вивчаючи розвиток зародка в яйці, Вольф перший довів існування чотирьох зародкових листків, з яких і формуються в певній послідовності органи. Його вважають основоположником наукової ембріології. За своїми поглядами Вольф був віталістом. Правильно описуючи розвиток організму із зародкових листків, він вважав, що цей розвиток відбувається за певним планом під впливом особливої вищої сили — vis essentialis.

У цей період зроблено спроби внести ясність ще в такі важливі фізіологічні проблеми, як процеси травлення та дихання.

Рене Реомюр (1683—1753) та Лазар Спалланцані (1729— 1799), за спеціальністю не лікарі, а хіміки, дослідами на собі та інших особах доводили, що травлення зумовлюється хімічними, а не механічними процесами, як це вважалося віддавна. Реомюр доводив це, піддаючи себе такому експерименту. Він ковтав металеву капсулу з отворами, в яку вміщував шматочок м’яса, і констатував, що м’ясо розчинялося без будь-якої дії механічних факторів. Спалланцані доводив те ж саме in vitro, вміщуючи в шлунковий сік (добутий за допомогою губки на нитці, яку проковтували і через певний час витягували) шматочок м’яса, який у посудині розчинявся, що ж до хліба, то він у подібних умовах не розчинявся.

Найвидатнішим відкриттям у фізіологічній науці в кінці

ХѴШ ст. було, безперечно, правильне пояснення ролі дихання и організмі.

У давнину в легенях бачили лише орган, через який в організм потрапляє ммевма; пізніше вважалося, що в них охолоджується кров. Гарвей, описуючи кровообіг, не мав чіткого поняття про артеріалізацію крові; він ще дотримувався погляду Арістотеля, що серце є єдиним органом теплоутворення. Не розумів ролі дихання і А. Галлер, який відводив легеням головну роль для фонації голосу, тобто надавав їм значення, аналогічного тому, яке мають міхи в музичному інструменті — органі.

М. В. Ломоносов в 1756 р. першим пояснив процеси окислення і горіння і цим заклав наукову основу для правильного розуміння процесу дихання. Пізніше, в 1777 р., А.

Вивченню нервової системи присвятив себе чеський учений Іржі Прохаска (1749—1820) —професор анатомії і фізіології у Відні та Празі. У своїх працях він збагатив уявлення про нервовий рефлекс, рефлекторну дугу, описав морфологічну різницю між передніми і задніми корінцями спинномозкових нервів. Нервову систему Прохаска розглядав як основу єдності організму. «У тварин вищої організації при великій різноманітності органів у нервовій системі дії всіх органів стікаються в одно». Його підручник з фізіології було перекладено на різні мови, зокрема на російську.

Потрібно згадати про один сміливий експеримент тих часів— імплантацію новоутворення. В зв’язку з оголошенням Ліонською академією конкурсної роботи на тему «Що таке рак?» Бернард Пейріл (1735—1804) подав опис своїх дослідів з уведення собаці рідини, витиснутої з ракової пухлини грудної залози. На місці таких введень, за його спостереженням, виросла пухлина.

До цього часу належать і перші спроби використання хімії для діагностики захворювань і розуміння перебігу більш тонких процесів в організмі.

В Англії у 1797 р. Джон Ролло почав робити аналізи крові і виявив гіперглікемію при діабеті.

Якщо учень Бургава Галлер багато зробив для розвитку фізіології і організації викладання медицини в одному з університетів Німеччини, то другому його учневі — Гергарду Ван Світе- ну (1700—1772) належить почесна роль не тільки реорганізації викладання медицини у Віденському університеті за зразком Лейденської школи, а й організації медико-санітарної справи в цілій країні.

Ван.Світена було запрошено австрійською імператрицею Ма- рією-Терезією до Відня для реформи навчальної справи в університеті, яким керували єзуїти і викладання в якому провадилося за традиціями схоластики середніх віків.

Ван Світену належить основна редакція обов’язкових правил з медичної поліції (Hauptsanitats — normativ), введених австрійською владою в 1765 р. В них зазначалось, хто може займатись лікувальною справою, заборонялась практика мандрівних хірургів, окулістів; зазначались засоби боротьби з епідеміями серед людей і тварин, правила поховання трупів, утримання кладовищ, криниць, торгівлі медикаментами та ін.

З наукових праць Світена найважливіші 5 томів коментарів до афоризмів Бургава. Він уперше ввів лікування сифілісу дозованими розчинами ртуті. Лікування втираннями ртутної мазі, які в ті часи широко застосовувалися, часто давало токсичні ускладнення, оскільки супроводилося сильними слинотечами, за допомогою яких, як вважалося, організм звільняється від сифілітичних отрут. Для цього потрібно було виділяти близько 6 фунтів (2,4 кг) слини на добу. Свій метод Світен перевіряв у венеричній лікарні у Відні, поділивши хворих на дві групи: одну групу лікували старими методами, друга — одержувала розчин сулеми. Результати лікування в другій грумі були кращі.

Існування душі, особливих вищих сил — spiritus vitae, vis essentialis, які спрямовують життя організму, визнавали багато вчених-лікарів не лише в Німеччині, айв інших країнах. У зв’язку з цим у медицині виникали спекулятивні теорії, далекі від справжньої науки. До таких спекулятивних теорій належать учення Антона Месмера про «тваринний магнетизм» і вчення основоположника гомеопатії Самуеля Ганемана.

Антон Месмер (1734—1815) був прихильником стародавнього погляду про вплив планет на стан здоров’я людини. На цю тему він написав свою докторську дисертацію «De influtu plane- tarum in corpus hymanum». Ознайомившись з відкриттям Галь- вані про вплив постійного електричного струму на тваринний організм, Месмер пояснив це проходженням по нервах електричних флюїдів, які є проявом світового флюїду, що проймає, просякає все навколишнє. В металах, твердив він, світовий флюїд виявляється у вигляді магнетизму. Такий магнетизм властивий і тваринам, включаючи і людину. На цей тваринний магнетизм можна впливати за допомогою магніту, змінюючи його потік, що відбивається позитивно на перебігу хвороб. Згодом Месмер вирішив, що зміни в потоці флюїдів можна викликати і без магніту, передачею флюїдів від однієї людини іншій дотиком, погладжуванням. Ще пізніше він дійшов висновку, що, уміючи відповідно сконцентровувати волю, можна на відстані викликати зміни в потоках флюїдів у людини і цим впливати на перебіг процесів в її організмі.

Вчення Месмера — месмеризм — знайшло багато легковірних прихильників, особливо у вищих колах Парижа, швидко поширилось по столицях Європи, включаючи і царську Росію, де дворянські кола, на чолі з царським двором, стали жертвами різних іноземних пройдисвітів, які для своєї наживи використовували їхню сліпу віру в існування таємничих сил. Вони діяли за стародавнім прислів’ям: «Mundus vult decipi — ergo decipia- tur (Світ хоче бути ошуканим — нехай і буде таким)». Месмер та його послідовники у своїх спробах вплинути за допомогою «тваринного магнетизму» на процеси в організмі людини почали використовувати прийоми, які лише з часом дістали пояснення, коли фізіологи вивчили явище гіпнотизму.

Інше вчення, розроблене в той час, що має своїх прибічників і в наші дні, відоме під назвою, яку дав йому сам засновник,— гомеопатія. Основоположником цього вчення був німецький лікар Самуель Ганеман (1755—1843). Вивчаючи на собі дію хінної кори (cortex chinae), він помітив, що вона викликає у здорової людини подобу малярійного нападу. Зацікавившись цим явищем, Ганеман почав перевіряти інші лікувальні речовини і дійшов помилкового висновку, що певний медикамент діє специфічно на хворобу, подібну до тих, які він може викликати. «Подібне подібним виліковується (Similia similibus curantur)» стало основним принципом його вчення. Звідси походить і назва цього вчення — гомеопатія (від грецьк. ор,о£ — подібний). Етіологія і патогенез багатьох хвороб за часів Ганемана були невідомі, віталісти вважали їх наслідком розладу «життєвої сили». В терапії занадто зловживали блювотними, кровопусканнями, наркотиками. Ганеман виступив противником такої сильнодіючої терапії, вважаючи її шкідливою для «життєвої сили». Лікувальні властивості речовин, специфічна дія їх — dynamis щодо «життєвої сили», казав він, виявляються виразніше, якщо призначати їх в якнайслабших розчинах, тобто «потенціювати».

За Ганеманом, «потенціювання» здійснюють так: роблять спочатку міцну спиртову витяжку з певної лікувальної рослини. Дві краплі цієї витяжки змішують з 98 краплями спирту, розчин сильно збовтують. З цього розчину беруть одну краплю на 99 крапель спирту і так повторюють ЗО разів. Якщо медикамент — тверда субстанція, то процедуру, замість спирту, проробляють з молочним цукром. Ліки Ганеман радив приймати, додержуючись суворої дієти.