РОЗВИТОК ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА КЛІНІЧНОЇ МЕДИЦИНИ В АНГЛІЇ

З другої половини XVII ст. перевага в торгівлі, мореплавстві поступово переходить від Голландії до Англії. Внаслідок англійської революції 1640—1660 рр. буржуазія здобуває в цій країні вирішальну перемогу над силами феодалізму.

Укрупнення ручного виробництва замість розпорошеного дрібного ремесла вимагало концентрації і кількісного зростання робочих рук. З огляду на масові епідемії, що тривали як спадщина середніх віків, і спричинюване ними значне зменшення кількості населення, а одночасно й господарську катастрофу, виникла потреба обліку зменшення кількості населення, хоча б приблизного. Виникли бюлетені смертності, найраніше в Лондоні. Спершу, з XVI ст., такі щотижневі відомості про масову смертність збирали й складали на основі їх бюлетені тільки під час чуми або мору, згодом почали складати їх регулярно: адже епідемії не припинялися, а змінювали одна одну. Великою подією, що знаменувала в історії медицини фактичний початок демографічної і санітарної статистики (називали її тоді «політич- [22] ною арифметикою»), було вивчення й узагальнення лондонських бюлетенів Джоном Граунтом (1620—1674). Самоук з широким колом інтересів, учитель музики і дрібний торговець галантереєю, Граунт вивчив бюлетені смертності з 1603 по 1653 р. й опублікував у 1662 р. книгу «Природничі й політичні спостереження, зроблені над бюлетенями смертності головним чином за їх відношенням до управління, релігії, торгівлі, росту, повітрю, хворобам та ін. у місті Лондоні». Граунт у своїх висновках порівнював поширення хвороб і смертності внаслідок них серед чоловіків і жінок, у місті й на селі, в різні пори року, співвідношення народжуваних хлопчиків і дівчаток тощо.

Широке використання Граунтом математичних обчислень характерне для того часу: щодо цього він був продовжувачем ят- ромеханіків і ятроматематиків епохи Відродження. Через місяць після виходу книги, у лютому 1662 р., Граунта було обрано членом організованого тоді ж «Королівського Товариства». З ім’ям Джона Граунта справедливо пов’язують становлення демографії як науки.

Багато допоміг Граунту Вільям Петті (1623—1687) учений- лікар і економіст, також обраний членом «Королівського Товариства». Ним було введено термін «політична арифметика». Спеціалісти не дійшли згоди в питанні, хто був справжнім автором праці — Граунт чи Петті. Найімовірніше, праця виникла внаслідок тісного співробітництва цих двох людей. Петті був головним лікарем у революційній армії Олівера Кромвеля і його особистим лікарем. Вивчаючи, як і Граунт, хвороби і смертність серед різних верств населення, Петті звертав увагу на рід занять померлих. «Рідке населення,— писав він,— справжнє джерело бідності: країна, що має вісім мільйонів жителів, більш ніж у два рази багатша за країну, де на такій самій території живе чотири мільйони». Ним було встановлено стандарт здоров’я на підставі зіставлення кількості «хрещених» (тобто народжених) і похованих. Використовуючи цей стандарт, він порівнював багатство міст Лондона, Дубліна й Парижа. Такі порівняння санітарного й медичного обслуговування Лондона і Парижа знайшли продовження як у науковій, так і в художній літературі («Повість про два міста» Ч. Діккенса та ін.).

На ці часи припадає діяльність Френсіса Бекона, Уїльяма Гарвея, про яких ми вже згадували, Мільтона, Ісаака Ньютона. В галузі анатомії багато зробив Натаніель Гаймор (1613— 1685), який вивчав тонку будову щелеп (гайморова порожнина), чоловічих статевих органів, рахіт. Томас Вілізій (1622—1675) багато працював у найскладнішій ділянці — вивчав кровообіг і функцію головного мозку. В анатомічній термінології пам’ять про ці його роботи зберігається в назвах circulus arteriosus Vi- lisii, nervus accessorius Vilisii.

Відомим клініцистом у ці часи в Англії був Томас Сіденгам (Т. Sydenham, 1624—1689). Т. Сіденгам походив із заможної

Вивчаючи функцію мозку, Вілізій пов’язував довільні рухи з великими півкулями, а автоматичні — з мозочком. Психічні процеси Вілізій локалізував у корі головного мозку, а чутливість—у смугастому тілі (corpus striatum). Відзначивши під час експерименту раптову смерть тварини від проколу довгастого мозку, він пояснив цей факт тим, що кора головного мозку виробляє особливу «життєву силу», яка збирається в довгастому мозкові. По нервах «життєва сила» йде по всьому тілу. В разі проколу вона виходить, як повітря з надутого м’яча, і організм гине.

Істерію в жінок, Вілізій пов’язував із захворюванням не матки, як це вважалося з давніх часів, а нервової системи. Він порівнював істерію з ипохондріею у чоловіків — спліном. Останнє захворювання Вілізій пояснював «засміченням» селезінки. Вілізій поділяв учення Гельмонта про ферменти, він перший висловив думку, що статеве дозрівання хлопчиків і дівчаток зумовлене тим, що статеві залози виробляють особливі ферменти, розуміючи під цим, очевидно, їх функцію, яку тепер називаємо внутрішньою секрецією.

сім’ї. Вивчав медицину в Оксфорді і у Франції в Монпелье. Почав успішно займатись лікарською практикою в Лондоні, будучи ще ліценціатом; звання доктора медицини здобув лише в 52 роки. Сіденгам в університетах не працював, але користувався великою популярністю в Англії як досвідчений лікар і людина високих моральних якостей. Був близьким другом і поділяв погляди відомого філософа Джона Локка (1632—1704), який відстоював дослідний характер людського знання, критикував учення Декарта і Лейбніца про природжені ідеї. Локк був лікарем і часто разом із Сіденгамом відвідував хворих.

Сіденгам негативно ставився до ятрофізиків і ятрохіміків, оскільки не бачив, щоб вони, виходячи з своїх теоретичних настанов, досягали справжніх успіхів у лікуванні хворих. Він вважав, що для розвитку медицини найважливіше нагромаджувати знання ретельним спостереженням біля ліжка хворого.

Одним з перших в Європі він застосував для лікування малярії кору хінного дерева, вивезену з Південної Америки і зустрінуту спочатку з недовірою. Негативним моментом у спадщині цього видатного лікаря є його вчення про непізнаванність виникнення і шляхів поширення заразних хвороб. У своїй праці «De morbis epidemicis»— «Про епідемічні хвороби» (1683) він писав: «Існують різні конституції тих або тих років, не залежні ні від спеки або холоду, ні від сухості або вологості, але швидше від деякої прихованої від нас і незрозумілої зміни у надрах землі, внаслідок чого повітря забруднюється випарами, що роблять уразливим людське тіло до тієї або іншої хвороби, поки триває дана конституція, яка через кілька років щезає і змінюється іншою». Це вчення про «приховані й незрозумілі конституції» як причини епідемій з огляду на великий авторитет Сіден- гама досі ще визнається й використовується деякими антинауковими течіями, особливо в англомовних країнах.

Велика заслуга Сіденгама в тому, що в ті часи він звернув увагу лікарів на потреби практичної медицини, на необхідність нагромадження знань для діагностики захворювань та диференціації їх. В історії медицини Сіденгама прийнято називати англійським Гіппократом. На його пам’ятнику викарбувано: «Медик, славний у віках».

Видатними ученими лікарями Англії цього часу були брати Уїльям і Джон Гунтери.

Уїльям Гунтер (1718—1783) вважається засновником англійської акушерської школи.

Джон Гунтер (1728—1793), в основному хірург, багато працював у галузі анатомії (canalis Hunteri), особливо порівняльної, ембріології, ботаніки, геології. Йому належить класична праця з ембріології, анатомії і захворювань зубів. Дж. Гунтер гостро виступав проти захоплення техніцизмом сучасних йому хірургів, завжди дошукувався наукової, анатомо-фізіологічної основи всіх оперативних втручань, розглядаючи їх як крайній лікувальний засіб. «Будь-яку операцію,— зазначав він,— потрібно розглядати як недостатність наших лікарських знань... оперувати — це означає скалічити хворого, якого ми не змогли вилікувати».

Дж. Гунтер багато експериментував на тваринах і на собі, виготовляв дуже складні препарати, його вважають одним із засновників експериментальної патології. Його багаті біологічні колекції стали основою відомого Гунтерівського музею при Лондонському Королівському Товаристві. Він перший описав сифілітичний твердий шанкер (ulcus durum Hunteri). Гунтер дотримувався думки, що, вирізуючи первинну ві. \s3Ky чи випікаючи її розпеченим залізом, можна запобігти поширенню сифілісу в організмі.

Експериментуючи над собою, Дж. Гунтер прищепив собі гонорею. Випадково хворий, від якого було зроблено щеплення, хворів одночасно на гонорею і сифіліс. Коли у Дж. Гунтера виник твердий шанкер, він зробив висновок

тих, що перехворіли, втрачала зір. Велика смертність (близько 90—95 %) спостерігалась у країнах, куди її заносили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибіру в XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучно поширювали віспу між індійцями для знищення їх.

про єдину природу цих обох за" хворювань. Перебіг сифілісу у Дж. Гунтера ускладнився розвитком аневризми аорти, яка і стала причиною його передчасно! смерті. Помилка Гунтера щодо ототожнення природи цих захворювань була виправлена лише в середині XIX ст. французьким ученим Р. Рі- кором неприпустимим засобом — масовими щепленнями сифілісу і гонореї госпітальним хворим.

Серед багатьох видатних учнів Джона Гунтера увічнив своє ім’я в історії медицини Едвард Дженнер (1719—1823), якому людство зобов’язане введенням у широку практику як запобіжного способу щеплення коров’ячої віспи.

Епідемії віспи були страшним лихом для людства. У XVII—XVIII ст. в Європі хворіло на віспу щороку близько 12 мільйонів чоловік, з них умирало 1,5— 2 мільйони, значна частина

Пам’ятник Едварду Дженнеру в Булоні (Франція).

Метод варіоляції, як уже зазначалося, був поширений з давніх-давен у Китаї та інших країнах, зокрема серед грецького населення Константинополя. Дружина англійського посла в Туреччині Монтегю успішно провела варіоляцію своїм дітям і почала популяризувати цей метод в Англії. Королівське Товариство після попередньої варіоляції семи смертникам почало масову перевірку цього методу в спеціальному госпіталі. З 1800 прищеплених померло 7 осіб, Спосіб варіоляції дістає значного поширення. В Лондоні і Лейдені в 1722 р. захищено на що тему три докторських дисертації. Для популяризації варіоляції серед населення робить собі щеплення королівська сім’я. Спеціально запрошений за велику платню англійський лікар Дімсталь в 1768 р., за порадою Тольтера, прищеплює віспу російській імператриці Катерині II. Ващінгтон в Ащрнці, на пропозицію Франкліна, наказує проводити варіоляцію всім рекрута» в армії Проте метод варіоляції не зміг значно зменшити поширення епіде- ма.

мій віспи в різних країнах вже через свою небезпечність. Як приклад можна навести такий випадок.

В одному з міст Англії в будинку, населеному 20 сім’ями, було зроблено варіоляцію хлопчикові власника крамниці свічок. Це стало причиною зараження 70 мешканців цього будинку, з них померло 8 осіб. Захворювання поширилось по місту. Варіоляція, яка забезпечила імунітет одній людині, стала причиною нещастя цілого міста.

Едварду Дженнеру належить велика історична заслуга введення в медичну практику запобіжних щеплень коров’ячої віспи (вакцинація) замість небезпечних щеплень віспи від людини.

Дженнер по одержанні медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунтера, пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що, за переконанням селян, особи, які перехворіли на коров’ячу віспу (cowpox), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомив Гунтерові, який порадив йому глибоко вивчати цю справу. Дженнер протягом 20 років, простеживши за рядом осіб, що перехворіли на коров’ячу віспу, зміг пересвідчитися в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часи вибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з яких саме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою cowpox, дають імунітет і в який період захворювання ці щеплення найбільш дійові. Маючи вже такий досвід, Дженнер 14.05.1796 р. дозволив собі прищепити вміст віспяної пустули з руки служниці сусіднього фермера, що хворіла на коров’ячу віспу, хлопчикові Джонсові Фіпсу, якому пізніше було прищеплено натуральну віспу, що не спричинилось до захворювання. Лише через два роки Дженнер опублікував свої спостереження англійською мовою. Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різних країнах на різних континентах. Після короткого перебування в Лондоні для популяризації вакцинації Дженнер повернувся на попереднє місце сільського лікаря, де й прожив усе своє життя, незважаючи на численні почесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса, побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій.

Запропонований Дженнером спосіб вакцинації не дістав у Англії підтримки і не був навіть опублікований Королівським Товариством. У другій половині XIX ст. в Англії було організовано навіть противакцинаційну лігу, яка добилася скасування обов’язкового щеплення віспи, внаслідок чого в Англії спостерігалися великі спалахи віспи навіть у порівняно недавні часи.

Лише через півтора сторіччя, в 1958 р„ на XI сесії Всесвіт-, ньої асамблеї з охорони здоров’я за пропозицією радянської делегації було прийнято резолюцію про проведення глобальнрї програми ліквідації віспи. Радянський Союз взяв активну участь у реалізації цієї програми: наша країна безплатно передача ВООЗ понад 1,5 млрд. доз віспяної вакцини. Останній випадок віспи в світі було зареєстровано 26 жовтня 1977 р. (Сомалі). Офіційно перемогу над віспою проголошено на сесії ВООЗ у травні 1980 р.

Значні для тих часів успіхи у вивченні анатомії і функції нервової системи сприяли зародженню в Англії першого в історії медицини окресленого вчення, за яким основною причиною захворювань вважалися порушення в нервовій системі.

Основоположником цього вчення був Уїльям Куллен (1712- 1790). На думку Куллена, причинами хвороб є або надмірне збудження нервової системи, що виявляється в спазмах, а5Ь ослаблення нервової системи, що викликає протилежний GT8H.

Вчення Куллена, популяризоване у працях його учня Джона Броуна, набуло великого поширення в Європі й Америці. Хворо би Броун поділяв на дві великі групи: стенічні — з підвищеною збудливістю і астенічні — із зниженою. Для діагностики потрібно було лише зазначати ступінь збудливості, що робили за його нескладною схемою. Послідовники Куллена для більшого спрощення розробили свого роду «барометр хвороб». Терапія грунтувалася, за Броуном, на принципі contraria contrariis: при сте- нічних хворобах — холод, кровопускання, проносні; при астенічних — алкоголь, ефір, опій тощо.

До стенічних захворювань Броун відносив пневмонію, ревматизм, кір, віспу, нежить, а переважну більшість (97 %) Хвороб вважав недугами астенічними. Себе він вважав астеніком і тому, починаючи лекцію, завжди приймав 40— 50 крапель лаудануму на склянку горілки; доза ця повторювалась кілька разів, залежно від стану його «астенії».

Положення Броуна перегукуються до деякої міри із стародавнім ученням засновника школи методистів Темісона, послі- довника Асклепіада, з його status strictus, laxus et mixtus.

Вчення Броуна набуло великого поширення серед практичних лікарів через простоту методів діагностики і терапії, що зумовило зловживання в тогочасній терапії наркотичними речовинами, кровопусканням, які не тільки не приносили користі хворим, а й дуже часто погіршували їхній стан і були безпосередньою причиною смерті. За оцінкою деяких істориків медицини, захоплення в Англії броунізмом, а у Франції аналогічним вченням і лікуванням за Бруссе, про якого скажемо далі, принесло людству більше жертв, ніж наполеонівські війни.

Захоплення вченням Куллена — Броуна в історії медицини є яскравим прикладом того, як навіть визначні відкриття в природознавстві— у цьому випадку ролі нервової системи в патології людського організму, коли їх розглядали метафізично, можуть призвести до помилкових напрямів у теорії і практиці, які заводять медичну науку на певний час у глухий кут.

У XVIII ст. Англія цілком уже оформилася як капіталістична держава з усіма соціальними суперечностями, характерними для цієї формації.

Намагання Англії захопити дедалі більше колоній у різних частинах світу, боротьба за світові ринки вимагали великої, міцної і здорової армії. Реформи в організації медичної служби в армії і на флоті пов’язані з іменами Джона Прінгла і Джеймса Лінда.

Джон Прінгл (1707—1782) — головний лікар англійської армії —заклав основи військової гігієни. Він перший у своїх запобіжних заходах проти захворювань в армії звернув увагу на важливість організації здорового режиму в казармах, таборах, задоволення гігієнічних вимог щодо солдатського обмундирування, забезпечення армії повноцінним харчуванням у мирних і бойових умовах. Настановами Прінгла скористався Петро І, організовуючи регулярну армію в Росії. Джон Прінгл запропонував, щоб військові госпіталі під час війни були нейтральними закладами для обох ворожих сторін. За сторіччя перед тим з такою ж пропозицією виступив московський державний діяч Ф. М. Ртищев (1625—1673). Це положення було юридично оформлене лише в XIX ст. з організацією Міжнародного Товариства Червоного Хреста. На жаль, незважаючи на те що під цією постановою були підписи майже всіх держав, вона ніколи повного мірою не виконувалася, а у Велику Вітчизняну війну емблема Червоного Хреста була улюбленою мішенню для фашистів.

Джеймс Лінд (1716—1794) розробив заходи щодо гігієни морського екіпажу. У своїх працях він звернув особливу увагу на забезпечення суден під час тривалих подорожей запасом свіжих овочів, чистою питною водою і лимонним соком як надійними протицинготними засобами. Дж. Лінду належить капітальна праця про захворювання європейців у тропічних країнах.