МЕДИЦИНА В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

У Стародавньому Римі в умовах великої централізованої держави перед медициною відкрилися можливості широкого розвитку. До завоювання Греції (146 р. до н. е.) в медицині римлян переважали емпіричні засоби, головним чином ліки рослинного походження.

Суворі застереження Порція Катона проти грецької медицини залишилися марними. Лікарі-греки, як побачимо далі, відіграли в історії медицини Римської імперії вирішальну роль. Вони сприяли її дальшому розвиткові в нових умовах великої централізованої імперії, яка з часом об’єднала країни від Піренеїв на заході до Вірменії на сході, від Британії на півночі до Єгипту на півдні.

Забезпечення санітарних умов життя у великих містах з багатотисячним населенням, організація постійної армії, далекі походи римських легіонів у місцевості з різними кліматичними умовами, необхідність тримати гарнізони і численну адміністрацію в далеких провінціях — все це висунуло нові завдання перед медициною. Ці завдання не міг розв’язати, як це було в малих республіках Греції, лікар, що мав приватну практику, потрібне було державне втручання в цю справу, надання лікареві певних адміністративних функцій і прав.

На кожну когорту — близько 1000 воїнів — припадало не менше двох, а в деяких випадках до чотирьох військових медиків (типу фельдшерів). Табір у три легіони, близько 12—13 тисяч воїнів (від 3555 до 4500 воїнів на легіон), мав звичайно ва- летудинарій (дослівно — здравниця) на 200 ліжок (одне ліжко в середньому на 50—60 воїнів).

Під час війн здійснювались планова евакуація і лікування в польових рухомих госпіталях.

На кінець існування імперії в деяких провінціях, і передусім у самому Римі, встановлювали певну кількість лікарів, що мали право на практику. Лікарів цих називали Medicus a Re Publica probatus — лікарем, затвердженим державою. В деяких випадках для того, щоб дістати це звання, лікарі мали бути піддані спеціальній перевірці, здійснюваній архіятрами.

Є також згадки про лікарів.при цирках, театрах, громадських садах. Славнозвісний Гален працював один час лікарем, що подавав допомогу гладіаторам під час їхніх змагань зі звірами. Є також відомості про виконання лікарями функцій судових медиків: так, лікар Антил виконував таку роль у зв’язку з убивством Юлія Цезаря 44 р. до н. е.

У І ст. до н. е. в Римі набуло поширення вчення грецького філософа Епікура (341—270 рр. до н. е.), літературно оформлене у високохудожній формі його послідовником поетом Тітом Лукрецієм Каром (98—55 рр. до н. е.) в його відомому творі «De natura rerum» («Про природу речей»), У цьому винятково важливому для історії культури людства творі сконцентровано відомості про те, чого досягли античні вчені в матеріалістичному розумінні світу *.

Епікур дотримувався поглядів Демокріта. Він вважав, що світ складається з численних неподільних, різної форми части- [8] нок — атомів, які в різних комбінаціях, як літери в словах, утворили різні речі без втручання будь-якого вищого розуму та творця.

На відміну від Демокріта, Епікур розрізняв атоми не лише за формою і розмірами, а й за масою.

У поемі Лукреція ми знаходимо важливі відомості медичного характеру. Заразні хвороби, за його твором, розносяться невидимим насінням.

Як я казав уже, е чимало всілякого насіння:

Одне з них животворне, але немало й такого, що Призводить до хвороб і смерті, до нас долітаючи...

Весь цей згубний мор,

Всі пошесні хвороби або приходять іззовні І, подібно до туманів і хмар,

Зверху з неба падають,

Або з самої землі виникають,

Як загниває вологий грунт від злив І від сонця променів гарячих...

Зараза, з’явившись раптово,

Може або на воду впасти,

Або на хліб осісти,

Або на інших харчових продуктах,

І на пасовиськах тварин,

А то й просто висіти в повітрі.

Ми ж, вдихаючи в себе таку згубну суміш,

Конче повинні вдихнути заразу й хворобу.

Серед лікарів найвідомішим прибічником Епікура був Асклепіад (124—56 рр. до н. е.). Навчався він в Афінах і Александрії. Асклепіад учив, що тіло людини також складається з атомів, між якими є пори, канали. Крізь ці пори та канали виділенням поту та випаровуванням регулюється діяльність організму. Якщо ці пори і канали засмічуються або з тієї чи іншої причини надмірно розширюються, це негативно відбивається на взаємовідношеннях атомів та їхньому русі, в якому вони завжди перебувають, і це зумовлює виникнення хвороб. Тому Асклепіад надавав особливого значення «невидимому диханню» шкіри, яке потрібно всіляко підтримувати частими купаннями, вологими розтираннями, фізичними вправами.

У своїй терапії Асклепіад не був прибічником медикаментозних засобів, а головного значення надавав чистоті тіла, прогулянкам на свіжому повітрі, їзді на коні, веслуванню та різним гімнастичним вправам, що сприяють кращому рухові частинок- атомів в організмі і перешкоджають засміченню його пор і каналів.

Відкидаючи існування вищого розуму, цілеспрямованість усього, що творить природа, як це твердив Арістотель, Асклепіад дотримувався погляду, що сили природи в перебігу хвороби бувають не лише корисними, а й шкідливими (non solum prodesse naturam, verum etiam nocere). Використовуючи, за Гіппократом, сили природи, лікар повинен бути активним, спрямовувати сили ці в бажаному напрямі. Асклепіад займався і хірургією, йому приписують проведення першої трахеотомії.

Асклепіад був людиною високої культури, блискучим промовцем, мав великий авторитет у вищих колах Риму, був другом Ціцерона, Марка Антонія. Він багато сприяв поширенню серед римлян популярності грецьких лікарів, яка з часом настільки зросла, що, за словами Плінія, «той, хто практикував з медицини і не знав грецької мови, не користувався успіхом; лікарі-римляни видавали себе за греків».

Послідовник Асклепіада Темісон (І ст. до н. е.) вирішив спростити вчення свого учителя, зробити його доступним і зрозумілим для кожного лікаря. Усі хвороби за проявами їх він поділив на три групи. До першої групи він відніс хвороби, за яких організм людини перебуває в стані напруження — status stric- tus. Пори тіла в цьому стані закриті. Проявляється це загальним збудженням, запором, затримкою сечі, корчами, непритомністю.

Оскільки Темісон і його послідовники шукали в медицині простих, зрозумілих усім шляхів ( рєФобоо—шлях досвіду), то представники цієї школи в історії медицини дістали назву методистів. Такі погляди припали до вподоби тверезим, практичним римлянам і невдовзі знайшли багато прибічників, які вважали, що для успішного опанування практичної медицини не потрібно глибоких знань, тривалого навчання; досить лише кількох місяців, щоб навчитись розбиратися у станах хворого організму і знати відповідні набори ліків. Таке спрощення поглядів на лікарську майстерність не могло не викликати протесту серед більш вдумливих послідовників Асклепіада. Тут насамперед слід відзначити грека Сорана з Ефеса (II ст. н. е.). Грунтуючись на своєму великому практичному досвіді і глибокому знанні досягнень своїх попередників, Соран у працях «Про гострі та хронічні захворювання» (ця основна робота збереглась лише в латинському перекладі нумідійця Целія Авреліана (V ст. н. е.), «Про жіночі недуги» показав, якими великими і складними знаннями вже володіла тогочасна медична наука. Соран подає в них опис окремих захворювань, підкреслюючи відмінності їх від інших захворювань, тому в історії медицини його справедливо вважають творцем диференційної діагностики. Він перший почав відрізняти основні ознаки захворювань від другорядних симптомів, про що лише через віки писатиме англійський лікар Сиденгам.

Для обстеження хворих Соран застосовує різні діагностичні засоби. При дослідженні органів живота він використовує перкусію (concussus palmae), для визначення тимпанічного звуку (resonus tympani), описує наявність рідини в животі, причому вислуховує переливання, що нагадує йому переливання рідини в неповному бурдюку (яакод—бурдюк), звідки й походить назва недуги — асцит.

Описуючи епілепсію, Соран висловлюється проти лікування її кастрацією, кров’ю черепахи, серцем зайця, а радить купелі, кліматотерапію. У призначенні лікувальних засобів Соран взагалі дотримується принципів методичної школи.

У творах Сорана знаходимо докладні відомості з акушерства ', щодо догляду дітей раннього віку, лікування жіночих захворювань. Вивчення акушерства і жіночих недуг для лікарів було складною справою; за звичаєм тих часів, породіль і хворих жінок обстежували лише повитухи; до лікарів зверталися тільки у виняткових випадках. Тому нормальна анатомія жіночих статевих органів у Сорана описана із значними помилками. Докладно описано ускладнення при родах, зумовлені вадами розвитку статевих органів, вузьким тазом, неправильним положенням плода; описано комбінований зовнішньо-внутрішніми засобами поворот на голівку, ембріотомія.

Із Ефеса походив і відомий лікар Руф (II ст. н. е.), який у праці «Про назви частин людського тіла» робить спроби пов’язати відомості анатомії з деякими захворюваннями. Він докладно описує зоровий орган, перехрестя зорового нерва, капсулу кришталика; нервову систему розглядає як таку, що поєднує органи між собою в єдиному організмі. Йому належать праці про подагру, захворювання нирок, сечового міхура з наведенням багатьох раціональних засобів лікування. Для припинення кровотечі Руф радив давлячі пов’язки, перекручування, перев’язування судини, перший подав опис чуми (112 р.). [9]

Великою пошаною користувалась праця Педанія Діоскоріда (І ст. н. е.) «Про лікувальні засоби срарраиеісс»Протягом тривалого часу він був лікарем римської армії, багато подорожував. У його праці подано опис усіх відомих за тих часів медикаментів^ рослинного, тваринного і мінерального походження. Він перший описав спосіб добування ртуті з кіноварі та виділення інших мінералів. З його праці довідуємося, що опій спочатку вживали у вигляді відвару головок маку з домішкою меду, а пізніше — як чистий маковий сік, звідки й походить його назва (ояюѵ — рослинний сік).

Сучасник Діоскоріда Скрибоній (Scribonius Largus) в праці «Compositiones medicamentorum» подає 271 вживану в його часи лікувальну формулу.

На противагу більшості римських лікарів, Скрибоній залишив в історії про себе пам’ять як про лікаря, який не на словах, а всім своїм життям справджував свій високий погляд на професію лікаря. «...Я не маю амбіції, ні пожадливості,— писав він про себе,— я не маю любові ні до чого, крім як до моєї справи. Я в ній бачу найкраще, майже надлюдське, оскільки вона дає змогу полегшувати, повертати здоров’я хворим. У цьому лише я вбачаю її призначення. Ганьба і презирство від людей і богів лікарям, в душі яких немає співчуття, гуманності. В практиці не належить розраховувати на свої інтереси, фортуну, зважати на становище в суспільстві своїх клієнтів, а слід однаково ставитись до всіх, хто тебе покличе. Навіть ворог батьківщини має право на твою увагу...».

У ці ж часи в Римі працював видатний лікар Аретей з Кап- падокії, вихованець Александрійської школи. Біографія його невідома. Збереглися дві його праці, в яких він дає чіткі для тих часів описи окремих гострих і хронічних захворювань, із спробою подати патофізіологічне обгрунтування деяких з них. Бур- гав, про якого скажемо далі, називає праці Аретея «золотим скарбом медицини». В окремому розділі своїх праць Аретей описує захворювання органів дихання, дає класичний опис астми, абсцесу легенів, плевриту. У нього знаходимо описи професійних захворювань ткаль, ковалів, робітників бронзових майстерень та інших професій. Описуючи геміплегію, Аретей зазначає, що анатомічна локалізація пошкодження спостерігається на протилежній паралічам стороні. Аретей Каппадокійський перший використовував для діагностики захворювань серця висл] ховування.

Як Руф, так і Діоскорід та Аретей, греки за національністю, у своїх працях використовували досягнення різних медичних шкіл, доповнюючи їх своїми спостереженнями і досвідом. Одним з небагатьох римських учених, що залишив важливу для історії медицини працю, був Цельс, якого більшість істориків медицини взагалі не вважають лікарем. [10]

Авл Корнелій Цельс (30 р. до н. е.— 45 р. н. е.) — автор трактатів з військової справи, сільського господарства, філософії, медицини. Трактат Цельса «De medicina» з 8 книг (знайдений у XV ст.) є цінним джерелом, що висвітлює стан медицини античних часів після Гіппократа. Лише завдяки Цельсові ми знаємо про праці Герофіла, Еразістрата та інших видатних учених Александрійської школи, оригінали праць яких безповоротно загинули. Робота Цельса є в основному компіляцією з праць багатьох авторів. Цельс відбирає з їхніх праць найпотрібніше для практичної діяльності. Сам він був багатим землевласником та рабовласником і в своїй праці дає поради, як лікувати вільних осіб, а як рабів, здоров’я яких також потрібно берегти, оскільки лише здоровий раб корисний у господарстві. Ознайомлення з трактатом Цельса свідчить, яку велику кількість захворювань уже розрізняла антична медицина і як багато доцільних лікувальних засобів їй було відомо.

У хірургічній частині трактату Цельс зберіг для історії медицини великий досвід учених Александрійської школи. У нього ми знаходимо перший опис операції катаракти, яку успішно робили вже лікарі Вавілоиії за 2—2,5 тисячі років до н. е. Описуючи операцію ампутації, Цельс говорить про перев’язування судин лігатурами. Він дає детальний опис гриж. Класичний опис ознак запалення належить Цельсові: «Notae verae inflamationis sunt quattuor: rubor et tumor cum colore et dolore (Справжніх ознак запалення чотири: почервоніння, припухлість з жаром і болем)». Це збігається з описом їх індійським лікарем Сушру- тою. У XIX ст. Р. Вірхов додав до цього переліку ще п’яту ознаку — порушення нормальної функції (functio laesa).

Як ми вже зазначали, багато істориків вважають Цельса не лікарем, а лише аматором медицини. Проте широка обізнаність його з тогочасною медициною, цінність практичних порад щодо застосування численних лікувальних засобів свідчать проти цього.

Гален називає Цельса фіЛіатрод—дилетантом. Проте твір Цельса в класичній медичній літературі вважається зразком точності (Гезер); у викладі відчувається незалежний, критичний розум, обережний у висновках. Опис окремих операцій подається з такими деталями, які може подати лише той, хто сам виконував такі операції.

Найвидатнішим лікарем-ученим імператорського Риму був Гален, грек за національністю, енциклопедист, праці якого користувалися безприкладним в історії медицини авторитетом у всіх наступних поколінь лікарів протягом 13 століть, аж до епохи Відродження.

Гален (Galenus, 131—210) народився в м. Пергамі (Мала Азія), був сином відомого архітектора Нікона, людини високоосвіченої не лише в своїй галузі. Діставши грунтовну загальну освіту, Гален вивчає медицину в Пергамі, багато подорожує і продовжує навчання в Смірні, Корінфі, Александріи У своїй практичній діяльності користувався винятковою популярністю, був двірським медиком кількох імператорів.

За блискуче виконання обов’язків двірського лікаря імператор Марк Аврелій нагородив його золотою медаллю на золотому ланцюжку.

Гален розглядав медицину не як звичайне ремесло. Справжній лікар, вважав він, повинен бути освіченою людиною, філософом (Quod optimus medicus sit — quoque philosophus). Щоб опанувати медицину, потрібно довго і наполегливо вчитися. Учнів медичної школи методиста Фессала в Римі, які навчались основ медицини за 6 місяців, він називав «фессалівськими віслюками».

Гален зневажливо ставився до своїх колег, називав їх неуками, шахраями. «Між розбійниками і римськими лікарями не існує іншої різниці, як тільки та, що перші в горах, а другі в Римі роблять свої ганебні вчинки»,— писав він про них. Взагалі, скромність не була йому властива. У своїх працях він багато говорить про свої блискучі діагнози і безпомилковість. «Займаючись медициною до старості, я до цього дня не мав приводу червоніти за призначене мною лікування і діагноз,— що, як я бачив, бувало з найславнозвіснішими лікарями».

Свої праці він порівнював з працями Гіппократа. «Гіппократ накреслив шляхи в медицині, а я виправив і удосконалив їх, як Цезар Траян удосконалив комунікаційні шляхи в римській державі».

На противагу Епікурові й Асклепіаду, які вважали, що організм людини, як і все в природі, є випадкове скупчення атомів, що утворилось без участі надприродних сил, Гален дивився на організм як на дивне творіння, побудоване з майстерністю, що перевершує всі людські можливості і є найкращим підтвердженням існування вищого розуму. Як і Арістотель, він вважав, що все в природі розумне, все має своє призначення.

Положення Арістотеля «природа все робить доцільно» було для Галена основним. З нього він виходив у своїй дослідницькій роботі. У трактаті «Про доцільність частин людського тіла», який складається з 17 великих розділів, досліджуючи функцію того чи іншого органа, того чи іншого життєвого процесу, він не ставив для себе питання, чому і як відбувається цей процес, а намагався лише з’ясувати, для чого він призначений вищим розумом.

Основу життя організму людини становить, на його думку, душа, яка є часткою всесвітньої душі — пневми, Ця пневма з повітрям надходить у легені, з них — у серце, звідки розноситься по тілу артеріями.

Стінки лівого серця товщі й важчі за стінки правого, за Галеном, для того, щоб утримати серце у вертикальному положенні і врівноважити незначну масу пневми, увібраної з повітря і розрідженої нею крові в лівому серці з більшою масою крові у правому. У стінках вен, на думку Галена, є пори, щоб кров могла проникати крізь них і живити тіло. Що ж до стінок артерій, то вони, навпаки, щільні, щоб краще утримувати легку пневму, що міститься в них. Центром кровоносної системи Гален вважав не серце, а печінку: кров, що утворюється в печінці, розноситься через серце по тілу, живить його, причому тіло повністю вбирає всю кров, і вона не вертається назад, а в печінці утворюється наступна партія крові, яка вбиратиметься тілом. Ця схема була загальновизнаною доти, доки працею В. Гарвея не було доведено кровообіг (1628 р.).

Гален перший- описав окістя, м’язи спини, участь в акті дихання шийних, міжреберних м’язів і діафрагми, відзначив пасивність самих легенів, описав голосовий апарат і залежність його функції від поворотної гілки блукаючого нерва. Провадячи дослід на тваринах, переважно на свинях і мавпах, Гален довів існування рухових і чутливих нервів. Перерізуючи спинний мозок по сегментах, він показав випадіння внаслідок цього різних функцій. Центром психічного життя, в своєму, звичайно, розумінні, він визнавав мозок. «Мозок міститься в черепі подібно до великого царя, під захистом фортеці, оточений усіма органами чуттів, як сторожею і почтом, і це змушує думати, що в цій частині вмістище душі». Він вважав, що основою мислення є лише те, що сприймається через чуття,— «nihil est in intelectu, quod non prius fuerit in sensu».

Гален розрізняв сім черепних нервів. Усі інші нерви він також пов’язував з мозком. На підставі своїх експериментів на тваринах він зміг з’ясувати, що стінки кишок, артерій, матки не однорідні, а складаються з кількох шарів, що в м’язах розгалужуються нерви.

У терапії Гален додержувався принципу: для підтримання здоров’я користуватися подібним до подібного, для лікування хворих — протилежним протилежному. Гален наводить багато різних лікувальних засобів і радить взагалі в лікарській практиці широко застосовувати їх: «Populus remedia cupit — народ любить ліки». Самих лише рослинних ліків він наводить 473, багато мінеральних, зокрема залізо, мідь, миш’як, сірку, олово. Гостро висловлюється проти призначення з лікувальною метою сечі, калу, менструальної крові, що в його часи і аж до XVIII ст. були в лікувальному вжитку. При виготовленні ліків з рослин Гален перший почав брати певні вагові і об’ємні відношення для настоїв, екстрактів, відварів. Ці ліки у фармакопеях досі називаються галеновими препаратами. При хірургічних операціях Гален рекомендує судини перев’язувати лігатурами з шовку або струнами, а в разі кровотеч із малих судин — перекручувати їх.

Гален був не лише сміливим експериментатором, а й сміливим, досвідченим хірургом. Яскраво свідчить про це його опис виконаної ним операції розтину середостіння. «Молода людина дістала удар під час гімнастичних вправ у грудину. Біль спочатку був незначний і лікування проводилось не адекватно. Через чотири місяці на місці удару розвинувся абсцес. Практикувались розрізи, поліпшення наставало швидко, але тривало недовго: новий абсцес утворювався ще до повного закриття рани. На консиліумі одноголосно було вирішено, що в процес втягнуто грудину, але ніхто не насмілився зважитися витнути уражену кістку, оскільки зліва було помітно пульсацію серця; всі боялись перфорації грудної клітки. Що ж до мене, то я сказав, що готовий виконати цю резекцію, хоч, безперечно, е велика небезпека перфорації, що зазначали всі лікарі, адже не можна точно сказати, наскільки процес поширився по внутрішній поверхні кістки. Я, проте, утримався дати запевнення щодо можливості повного одужання. Коли я детально оглянув місце ураження, мені здалося, що процес у кістці не поширюється за межі, які можна визначити іззовні, і я остаточно вирішив, що необхідне хірургічне втручання, оскільки в захворювання не втягнуті позаду грудини вени й артерії. Коли я витнув уражену кістку в частині, де безпосередньо бере початок верхівка перикарда, пе- реді мною було оголене серце, оболонки його — некротизовані, і тому я був песимістом щодо долі оперованого юнака. Однак у короткий час настало повне одужання. Цього не було б, якби не знайшлось людини, що зважилась на резекцію кістки».

Висловлюючи цілком виправдане гордовите самозадоволення успіхом виняткової для тих часів операції, Гален закінчує свій опис справедливим зауваженням: «Отже, нічого такого не можна було б зробити, не знаючи досконало анатомії».

Можна лише дивуватися надзвичайно тонкому для того часу знанню Галеном анатомії, яке він виявив при лікуванні софіста Павзанія, що описано ним в «De locis affectis». Павзаній втратив чутливість на двох крайніх пальцях і в половині середнього пальця лівої кисті. До того як звернувся до Галена, він протягом ЗО днів лікувався у різних лікарів, які застосовували «розсмоктувальні засоби на пальцях». Розпитавши хворого, Гален дізнався, що той перед захворюванням упав з воза на гострий камінь і забив спину. Перші дні був сильний біль, який з часом заспокоївся, пізніше з’явилось знечулення на пальцях. Гален поставив діагноз скірозного запалення на місці виходження нерва вище VII шийного хребця, призначив розсмоктувальну терапію не на пальці, а на місце удару; чутливість у пальцях відновилась. «Нижня порція нерва,— закінчує цей опис Гален,— іде до останніх пальців, розподіляючись у довколишній шкірі і на половині середнього пальця... Лікарі навіть не знають, що для нервів існують особливі корінці, які розподіляються в шкірі всієї руки і від яких залежить її чутливість, та інші, які дають початок гілкам, що надають руху м’язам». С. Ковнер, грунтовно розглядаючи анатомічні праці Галена, вважає, що Гален «хоч нерідко ідучи від тварин, робить висновки щодо людей, проте він безсумнівно робив розтини і людських трупів». Можливо, Гален відкрито не заявляв про такі свої розтини, оскільки в його часи це не тільки не схвалювалось, а й було небезпечно.

Гален був винятково талановитою і працездатною людиною. .По собі він залишив 125 філософських і юридичних праць, 131 трактат на медичні теми. Він, безперечно, був найвидатні- шим експериментатором-фізіологом античної доби, але його не можна назвати прозорливим тлумачем усього того, що він знаходив під час своїх численних вівісекцій і описав. Його теологічні переконання, визнання в усіх проявах природи вищого розуму — божества забезпечили йому в наступні часи незаперечний авторитет перед церквою, хоч він і не був християнином. Якщо свого часу Гален дав багато нового для розвитку медицини, то пізніше церква і схоластична школа використовували його авторитет як гальмо для розвитку медичної науки.

Великих успіхів досягла в Римі хірургія. Найвидатнішим хірургом тих часів був Антілл, ім’я якого ми знаходимо у всіх підручниках оперативної хірургії аж до наших часів. Жив він у П—ЦІ ст. н. е.; про його праці ми знаємо лише з виписок у творах інших авторів. Антілл перший подав опис операції аневризми з перев’язуванням судини у приводній і відвідній частинах аневризматичного мішка з наступним його розрізом і тампонадою.

fie

Хірургічний інструментарій, знайдений при розкопках Помпеї, яка загинула під час виверження ВезуиІЮ н 79 р. н. е.

Він докладно описав пластичні операції пошкоджених повік, носа. Операцію катаракти він не зводив до зміщення кришталика у склисте тіло, як це робили з давніх часів його попередники, а усував змінений кришталик через розріз ока. Набір хірургічних інструментів римських хірургів був дуже багатий, виготовлялись вони з цільного куска металу, мали зручну конструкцію. Складність відомих у ті часи операцій з хорошими результатами дає підставу думати, що хірурги вже в ті часи особливу увагу приділяли чистоті своїх рук, інструментів, операційного поля. Успішності операцій сприяло те, що для промивання ран, можливо, й для миття рук та інструментів вони широко використовували гаряче червоне вино, яке має певні антисептичні властивості.

За часів імперії в Римі було створено міську лікарську організацію на чолі з archiater palantini; в його розпорядженні були районні лікарі archiater popularis. За імператора Севера (225— 235) утримання медичних шкіл для підготовки лікарів перейшла на державний кошт.

Навчання проводилось не лише теоретично, а й біля ліжка хворих і інколи великими групами. В одному з віршів відомого римського поета Марціала жартівливо розповідається про хворого, якого обстежували учні:

Нездужаєш, ти відповідаєш,

А що з тобою?

Сто учнів прийшло Вивчати мою хворобу,

Сто рук, як лід холодні,

Вивчали моє тіло,

Гарячки не мав,

А зараз маю чималу.

Подібні школи було створено у великих провінціях імперії.

Гідролікувальні і спортивно-розважальні споруди (терми) імператорського Риму (212 р. н. е.).

днів (наприклад, «Закон дванадцяти таблиць»), містили постанови санітарного характеру — заборону поховань всередині міста, вказівки щодо благоустрою кладовищ, розпорядження користуватися для пиття гірською джерельною водою, а не водою з річки Тібр та ін. Спостереження за здійсненням цих заходів входило в обов’язки спеціальних чиновників — едилів (не лікарів). Були едили для спостереження за утриманням ринків, за будівництвом. Едилів іменували також кураторами, Так, були, наприклад, куратори водних джерел curatores aquarum.

За часів Римської імперії в медичній науці набагато розширились, порівняно з часами Гіппократа, знання про будову і функції організму; в зв’язку з удосконаленням діагностичних засобів виникла можливість виділити численні окремі захворювання. Цьому, як і збільшенню арсеналу лікувальних засобів, сприяло взаємне ознайомлення і збагачення медичними здобутками багатьох країн Заходу і Сходу, які об’єднував Рим. Виняткова заслуга в розвитку медицини і надалі належить грецьким лікарям, в руках яких фактично була медична справа в імперії. Освічені кола римлян мало уваги приділяли медицині, не дуже шанували медичну професію. Що ж до греків, то вони, як підкорений народ, позбавлений можливості брати активну участь у державних і громадських справах, охоче займались медициною, оскільки в часи імператорського Риму вчені-лікарі діставали право римських громадян, що давало певні привілеї.

У Римській імперії антична медицина досягла свого найвищого розвитку. Вона майже зовсім звільнилась від впливу жерців, окреслилась як окрема галузь знання, тісно пов’язана з усі- »га=чтриродничими науками. Прогресивні лікарі почали розуміти захворювання не як кару богів та вселення злих духів, а як наслідок матеріальних причин. У справі медичної допомоги, передусім в армії, почали застосовувати заходи державного характеру. Саму людину передові вчені почали розглядати не як творіння надприродної вищої сили, в яку бог вдунув безсмертну душу, а як витвір самої природи — землі, із смертним тілом і душею, яка є лише духовним проявом життя тіла і підпорядкована всім його змінам. Про це Лукрецій писав:

Ми бачимо, що розум одночасно з тілом

народжується

І одночасно з ним росте і старіє з ним разом.

Також піддається душа і турботам, і горю, і страху...

А тому належить їй бути підвладній і смерті...

Віджиле все витісняється новим,

І речі відновлюються одні з одних неодмінно.

Так виникає завжди постійно одне з іншого

У власність життя нікому не дається, а тільки

на час.

(«Про природу речей»)

Всупереч цим переконанням Лукреція і його послідовників, в наші часи, через 2 тисячі років, існує ще багато релігій, які підтримують у свідомості людей пережитки віри про існування в людині безсмертної душі і всяких надприродних сил, що є тяжким гальмом у русі людства вперед.

Народи Стародавньої Америки створили багату культуру, зокрема медичну. Культура ця була значною мірою знищена під час іспанського вторгнення і завоювання (Конкіста) в кінці

XV — на початку XVI ст. Культура народів Стародавньої Америки сягає: народу майя (в Центральній Америці — території сучасних країн Нікарагуа, Гватемала, Гондурас, Сальвадор) до І тис. н. е.; народу ацтеків (територія сучасної Мексіки)—до XII ст. н. е.; інків (території сучасних Перу, Еквадору і Північного Чілі) —до XIV ст. н. е. Існували інші племена і території Стародавньої Америки, що залишили менш цінну спадщину. Визначним дослідником культури аборигенів Стародавньої Америки був радянський учений Ю. В. Кнорозов, що розшифрував писемність майя — піктографічну і ієрогліфічну. Після відкриття Америки експедиціями Христофора Колумба (1492), а після нього — Амеріго Веспуччі країни Східної півкулі збагатилися невідомими доти сільськогосподарськими культурами (картопля, кукурудза, гарбуз, диня, тютюн, какао, бавовна), а також лікарськими речовинами: кора хінного дерева проти малярії; гва- якове дерево, яким лікували тоді сифіліс і туберкульоз, іпека- куана, наперстянка, перуанський бальзам та ін. Значного розвитку досягли медичні знання у народів майя і ацтеків: досягнутий ними рівень цілковито можна порівняти з досягненнями Греції і Риму у Східній півкулі, а в деяких галузях він навіть перевищував медицину феодальної Європи в XV ст.

В ацтеків мало місце культове принесенню в жертву живих людей — звичайно полонених; збереглися зображення: розтиналася грудна клітка і виривалося серце. У столиці ацтеків Тініч- тітлені (на місці нинішньої столиці Мексіки — м. Мехіко) виявлено піраміду з 62 тисяч людських черепів. У значно менших розмірах людські жертвоприношення мали місце у майя. Народи Стародавньої Америки мали досить розвинені уявлення про будову людського тіла: відомо кількасот анатомічних термінів, якими послугувалися ацтеки. Цікаво, що майя вважали людиноподібних мавп предками людей. З хвороб найбільш поширена була малярія. Лікуванням хвороб крім жерців займались народні лікарі, що користувалися великою кількістю традиційних емпіричних лікувальних засобів. В ацтеків були сади лікарських рослин, подібних до яких на час Конкісти, тобто до

XVI ст., Європа ще не знала. В «Історії держави інків» Гарсі- ласа де ла Вега є відомості про численні лікувальні засоби і правила лікування давньої перуанської медицини.

Високого рівня досягли у народів Стародавньої Америки родопоміч і лікування жіночих хвороб. Родопоміччю займалися жінки, які вже родили. Вони визначали обмацуванням рівень вагітності і положення плода, ретельно мили породіллю у паровій лазні, давали ліки для знеболювання й стимулювання пологів і приймали пологи — звичайно вдвох. У гінекологічній

практиці досі використовуються деякі засоби Стародавньої Аме- рики. У народу інків успішно здійснювали хірургічні втручання, зокрема трепанації черепів. Ретельні сучасні дослідження показали, що трепанації робилися не тільки з ритуальною, а й з лікувальною метою. Застосовувалось знеболювання різними місцевими засобами, зокрема соком кактусів — наркотичний ефект їх нині знайшов підтвердження. У майя, ацтеків та інків існували деякі форми організації лікувальної та санітарної справи, зокрема для обслуговування війська, а також у містах. Знищення іспанськими завойовниками значної частини решток цивілізації народів Стародавньої Америки, зокрема в галузі медицини,— непоправна втрата для світової науки.