Тема 2. Протофілософія Стародавнього світу
План
1. Філософія Стародавньої Індії.
2. Філософія Стародавнього Китаю. Література
1. Степанянц М.Т. Восточная философия: Вводный курс: Избранные тексты. – М.: Изд.
фирма «Восточная литература» РАН, 1997. – 503 с.2. Чанышев А.Н. Начало философии. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – 184 с.
3. Чанышев А.Н. Философия Древнего Мира: Учебник для вузов. – М.: Высш. школа, 1999. – 703 с.
Основні поняття:
Араньяки— тексти основних ідей філософії брахманізму.
Атман— духовна сутність індивіда, субстанція людини.
Ахімса— відмова від нанесення шкоди всьому живому; етичний принцип давньоіндійської філософії.
Брахман— священна сила, втілене буття світу.
Буддизм— вчення про те, що все у світі «минуще, не має самості (субстанції), а тому повне скорботи й страждань».
Веди— збірники священних текстів, що містять елементи філософії.
Дао— закон. Зберігаючи свою таємницю, даo визначає закони неба, а закони неба визначають закони землі, закони землі— закони життя людини.
Дхарма— одне із центральних понять філософії буддизму, що означає вічний моральний закон, якому повинні слідувати люди.
Інь і ян— поняття давньокитайської філософії, що виражають ідею дуалізму світу. Чоловічий початок «ян» символізує активну, світлу сторону життя, а жіночий початок «інь»— пасивну, темну частину життя.
Карма— етичний принцип давньоіндійської філософії, суть якого полягає в тому, що набрана в процесі життя людини сума гарних або поганих учинків визначає форму її наступного народження.
Космологія— вчення про світ і його виникнення.
Конфуціанство— етичне вчення про регламент життя, золоту середину й людинолюбство.
Логос— розумне слово, думка, світовий Розум, Бог.
Мокша— поняття давньоіндійської філософії, що означає звільнення душі від пут тілесності.
Нірвана— поняття філософії буддизму, що означає стан крайнього блаженства в результаті відмови від усього земного.
Протофілософія— філософія в становленні.
Пуруша— поняття давньоіндійської філософії, що означає вищий духовний початок.
Сансара— поняття давньоіндійської філософії, що характеризує «коло» переродження.
Упанішади— збірники текстів з елементами філософії, складені відлюдниками-аскетами.
1. Філософія Стародавньої Індії. Зародки філософського мислення Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди – стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.
Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.
Засновники світоглядних систем Стародавньої Індії, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичаєвого права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких висталено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.
Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (даршан – найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята.
При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.
Світогляд у санкх’ї базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.
Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.
На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обґрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.
Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів – землі, води, світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію.
Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання.
Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів.Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.
Основні особливості філософії Стародавньої Індії: 1) формування на базі міфологічно-релігійного світогляду; 2) своєрідність ставлення до Вед; 3) споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою; 4) розуміння духу як безликого, бездіяльного явища; 5) народження логіки; 6) побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
Однак, головною особливістю філософії Стародавньої Індії є те, що в ній сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.