Право приватної власності загальні положення.

Право приватної власності є головною правовою формою індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Україні радянського періоду, як і в інших республіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечувалося інститутом права особистої власності.

Жовтнева революція 1917 р.

Норми цивільного законодавства про особисту власність базувалися на відповідних ідеологічних постулатах марксистсько-ленінського вчення про власність у соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності та її місце в соціалістичній економіці, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці лише з метою задоволення особистих потреб. При цьому К. Маркс і Ф. Енгельс особисту власність визначали як особисто придбану своєю працею, що створює основу особистої свободи.

Отже, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність у соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне юридичне оформлення у всіх законодавчих актах. Відповідно дозволялося мати в особистій власності лише предмети вжитку особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

На деякі об'єкти права особистої власності громадян у законодавстві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва).

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їхніх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначенню такої власності. Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що "власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом". Тобто діяло правило: власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, переліченими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуте за іншими підставами.

Особливу роль у недопущенні "збагачення" громадян відігравала норма про те, що особиста власність не повинна "служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства" (ч. З ст. 88 ЦК УРСР). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, що перевиїцували граничні межі, встановлені законодавчими актами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв

для визначення дійсного змісту понять "нетрудовий доход" і "використання майна на шкоду інтересам суспільства". Не мали вони однозначного тлумачення ні в судовій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла застосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінювалася залежно від коливань в ідейно-політичному курсі керівництва СРСР і союзних республік і що в кінцевому підсумку призводило до істотних порушень майнових прав громадян (наприклад, у період так званої кампанії "боротьби з нетрудовими доходами", проведеної відповідно до Постанови ЦК КПРС "Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами" від 15 травня 1986 р.

Наступною важливою ознакою особистої власності громадян був її похідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо зазначалося у преамбулі ЦК УРСР. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було зумовлено пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології,

Однак наприкінці 80 — на початку 90-х рр. стали відбуватися такі соціально-економічні та політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і УРСР.

У результаті цих процесів на основі Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР", у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян дістала в Законі України "Про власність".

При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності1.

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України " Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України2, яким замість права індивідуальної власності було запроваджено нову форму власності — "право приватної власності", що знаменувало перемогу прихильників ринкових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліку об'єктів права власності, визначеного Законом України "Про власність" (у первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній усіх ознак приватної власності.

Таким чином, у 1992 р.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами" права приватної власності (у первісній редакції — індивідуальної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п. 1). Крім того, об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці (п.

З правової точки зору особливої потреби в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Проте введення його до Закону України "Про власність" відіграло певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об'єктів права приватної власності громадян має бути сформульований за узагальнюючими критеріями, а саме: об'єкти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробничо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці. В принципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

У проекті ЦК України в редакції від 5 червня 1997 р. запропоновано таку норму: "У власності фізичних осіб — суб'єктів права приватної власності — може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам" (ст. 321). Цей підхід до визначення об'єктного складу приватної власності громадян, хоч і відрізняється від його визначення в Законі України "Про власність", але має свої вразливі місця, оскільки є надто абстрактним, що є небажаним явищем для конструювання правових норм, а також може створювати певні труднощі при застосуванні правової норми на практиці.

Важливою є норма п. З ст. 13 Закону України "Про власність" про те, що склад, кількість і вартість майна, яке може перебувати у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи будь-якої цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі обмеження мають мати винятковий характер, зумовлений відповідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. формально подібний принцип певною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як уже зазначалося, було переважно майно особисто-споживчого призначення.

Відповідно до Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11).

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, Що відповідає загальній концепції Закону України "Про власність". Щодо юридичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності. Водночас за своїм економічним змістом власність недержавних юридичних осіб також може розглядатися як приватна, наприклад, коли вони основані на власності фізичної особи або кількох фізичних осіб. Тому в перспективі законодавець може розширити коло суб'єктів права приватної власності.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання "свободи" власникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України "Про власність" було закладено принципово нові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Такі права мають усі власники, у тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст. 19 Закону України "Про власність", у якій прямо обумовлено право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридичну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власникові максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян зокрема набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слщ говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Як уже зазначалося раніше, у приватній власності громадян можуть бути будь-які об'єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з додержанням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України, склад і кількість майна може обмежуватися у приватній власності громадян лише законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України "Про власність", не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р.' (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та