Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна

, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ. Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права.

Як уже зазначалося, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до статей 101, 102 ЦК України в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв. м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв. м). Оскільки Законом України "Про власність" ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що "склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом" (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів щодо подальшої чинності норм ЦК України, які обмежували кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Така невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України" від 17 жовтня 1990 р., у ст. 11 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст. 11 зберегла свою чинність і після прийняття Закону України "Про власність", а також після подальших змін і доповнень, що вносилися до Закону від 17 жовтня 1990 р.

Звідси можливий логічний висновок: у селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй постанові "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р.1 рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст. 11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п. 1). І лише після вилучення з ЦК України статей 100—104 та інших відповідно До Закону від 16 грудня 1993 р. остаточно зникли правові

підстави застосування норм, які обмежували право власності на жилий будинок (квартиру).

Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. У Декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (у первісній редакції) та Законі України "Про власність" сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від ЗО січня 1992 р. поряд з державною колективної і приватної форми власності на землю*. Тому до Земельного кодексу України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

В деяких випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад площу, що передається їм безоплатно. Так, вони можуть придбати у місцевих рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст. 18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.

Указами Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 15 листопада 1994 р. та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам" від 12 серпня 1995 р.1 передбачено виникнення права власності на землю на підставі паювання земель сільськогосподарських колективних підприємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у власність.

Відповідно до цих указів після прийняття рішення місцевими радами народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи землевпорядкування здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі (на місцевості).

В указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки вони передбачають передачу землі у колективну власність і водночас за кожним членом сільгосппідприємства визнають право приватної власності на земельну частку (пай). Ця неузгодженість породжена певною мірою змістом ст. 5 Земельного кодексу України, згідно з якою суб'єктами права колективної власності є сільгосппідприємства, а співвласниками — їх члени.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про цінні папери і фондову біржу" цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти'. Проте, на наш погляд, не всі з перелічених документів є повноцінними цінними паперами (зокрема, накладні, страхові поліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні квитки). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою» одержання прибутку. В Законі України "Про підприємства в Україні", інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття "підприємство" вживається в розумінні суб'єкта права, а іноді — об'єкта права2. Так, п. 5 ст. 10 зазначеного закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні повноваження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття "власник майна підприємства", що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у разі смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності та економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України "Про власність" володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.