Захист працівників у випадку неспроможності роботодавця

Охороні зайнятості та забезпеченню права на працю служать прийняті ЄС правові акти, які регулюють становище працівників при банкрутстві підприємства. З метою пом’якшення соціальних наслідків процесу реструктуризації деяких галузей економіки в державах-членах, що призводить, зокрема, до збільшення кількості неплатоспроможних підприємств, Радою було прийнято Директиву 80/987/ЄЕС від 20 жовтня 1980 р.

У 2002 р. до Директиви 80/987/ЄС були внесені принципіальні зміни Директивою Європейського Парламенту та Ради 2002/74/ЄС від 23 вересня 2002 р.[629] Насамперед, назва Директиви 80/987/ЄС змінилася на таку: «Директива Ради 80/987/ЄС про захист найманих працівників у випадку неплатоспроможності їх роботодавця». У ст.1 визначено сферу застосування Директиви 80/987/ЄС. Вона застосовується щодо претензій найманих працівників, які виникають із трудових договорів або трудових відносин та мають місце щодо роботодавців у випадку їх неплатоспроможності у значенні ст.2(1) Директиви. Держави-члени можуть, як виняток, виключити претензії окремих категорій найманих працівників зі сфери застосування цієї Директиви з огляду на існування інших форм гарантій, якщо встановлено, що вони пропонують відповідним особам ступінь захисту, еквівалентний тому, що забезпечується цією Директивою. Якщо таке положення вже застосовується в їх національному законодавстві, держави-члени можуть продовжувати виключати із сфери застосування цієї Директиви: а) хатніх робітників, найнятих для роботи фізичною особою; б) рибалок, які мають право на частку в прибутку.

Відповідно до мети цієї Директиви, роботодавець вважається таким, що знаходиться у стані неплатоспроможності, якщо було зроблено запит щодо відкриття колективного провадження на підставі неплатоспроможності роботодавця, як передбачено законами, постановами та адміністративними положеннями держави-члена, а також тягне за собою часткове або повне вилучення активів роботодавця та призначення ліквідатора чи особи, яка виконує таку функцію, та органу, який відповідно до компетенції, зазначеної у вищезгаданих положеннях: а) приймає рішення відкрити провадження у справі; або б) встановлює, що роботу підприємства або підприємницьку діяльність роботодавця було остаточно припинено, а наявних активів недостатньо для того, щоб відкрити провадження (п.1 ст.2).

Держави-члени вживають заходів, необхідних для забезпечення того, щоб установи-гаранти гарантували за умовами, передбаченими ст.4 Директиви, виплати за неоплаченими претензіями найманих працівників, включаючи, якщо це передбачено національним правом, вихідну допомогу у зв’язку з припиненням трудових відносин. Претензії, які приймаються установою-гарантом, є претензіями щодо непогашених виплат стосовно періоду до та/або, якщо це є прийнятним, після дати, визначеної державами-членами (ст.3). Держави-члени мають можливість обмежити відповідальність установ-гарантів. Якщо держави-члени використовують цю можливість, вони визначають тривалість періоду, протягом якого неоплачені претензії будуть задоволені установою-гарантом. Проте, такий період не може бути коротшим за той, що включає компенсацію за останні три місяці трудових відносин до та/або після дати, зазначеної у ст.3. Держави-члени можуть включити цей мінімальний період у три місяці до базового періоду тривалістю не менше шести місяців. Держави-члени, які мають базовий період тривалістю не менше 18 місяців, можуть обмежити період, протягом якого неоплачені претензії будуть задоволені установою-гарантом, до восьми тижнів. У цьому випадку ті періоди, які є найбільш сприятливими для найманого працівника, використовуються для обчислення мінімального періоду.

Ще однією новелою було включення розділу ІІІа «Положення стосовно міжнаціональних ситуацій». Так, ст.8а, зокрема встановлює: якщо підприємство, яке діє принаймні на території двох держав-членів, перебуває у стані неплатоспроможності у значенні ст.2(1), установа, відповідальна за задоволення неоплачених претензій найманих працівників, має бути установою держави-члена, на території якої вони працюють або звичайно виконують роботу. Обсяг прав найманих працівників має бути визначений законодавством, яке поширюється на діяльність компетентної установи-гаранта.

В Україні досвід ЄС щодо захисту прав працівників при неплатоспроможності роботодавця, а саме створення гарантійні установи не запроваджено. Але, разом з тим, в Україні вже є досвід функціонування подібної установи – це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, що був утворений відповідно до Закону України «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб»[630] в 2001 році. Даний Закон встановлює засади функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок відшкодування вкладів вкладникам учасників (тимчасових учасників) Фонду. Поширення цього досвіду на трудові відносини відповідало б завданням наближення до законодавства ЄС.

12.3.6.