Економічна природа заробітної плати

Загальновідомо, що багато економістів розглядають заробітну плату як ціну використання людської праці. Однак в економічних джерелах існують також дещо інші концепції та диференційовані підходи до визначення заробітної плати.

Заробітна плата - це ціна одиниці часу послуг праці, яка виплачується працівнику.

Попередники К. Маркса, а саме класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, не відокремлювали робочу силу від праці. Заробітна плата в їх уявленні була ціною усієї праці робітника, тому класична політекономія не вважала доцільним науково обґрунтувати виникнення додаткової вартості базуючись на законі вартості.

Вперше суть заробітної плати розкрив К. Маркс, який показав, що відбувається продаж робітником не праці, а конкретно робочої сили, тобто власної здатності до праці. Після продажу своєї робочої сили робітник обов'язково має отримати грошовий еквівалент її вартості.

Заробітна плата, яка визначається як грошове вираження вартості товару - робоча сила, а саме ціною такого надзвичайно специфічного товару, коливається навколо вартості, а нерідко не досягає її. Розриви між вартістю та реальною ціною робочої сили виникають за рахунок формування додаткового джерела прибутку власника підприємства.

Д. Рікардо до виникнення теорії Маркса вважав, що рівень заробітної плати при усіх його коливаннях повинен наближатися до прожиткового мінімуму, який визначався вартістю тих засобів, що необхідні для фізіологічного існування працівників та їх сімей.

Теорія "фонду заробітної плати", висунена Дж. Міллем, Мак- Куллохом та іншими, базується на тому, що цей фонд є незмінним. У випадку, коли заробітна плата робітників вища за рівень, раніше визна­чений кількістю робітників та фондом заробітної плати, то зростання безробіття фактично неминуче. За цією теорією збільшення фонду заробітної плати за рахунок використання прибутків неможливе, оскільки в цьому випадку інтерес власників до виробництва зменшується, зупиняється накопичення капіталу, виникає загроза загибелі суспільства.

Теорія "права на залишкову продукцію" англійського економіста У. Джевонса характеризує заробітну плату як таку, що належить праці частина вартості виготовленої продукції, яка залишається після того, як більшість чинників виробництва, за виключенням праці (рента, відсоток на капітал, прибуток, страхові внески, податки і тому подібне), сплачені. В основі цій та інших теорій заробітної плати лежить триєдина формула економіста Сея Ж. Б., що наполягав на тому, що джерелом прибутків основних класів буржуазного суспільства виступають три чинники виробництва: праця, яка є базою створення заробітної плати, земля, яка відтворює ренту, і капітал, що створює прибуток [9, c.134-148].

Англійським економістом А. Маршаллом і американським еконо­містом Дж. Кларком була сформульована теорія "граничної продук­тивності", згідно з якою основні чинники, що беруть участь у виробництві, тобто праця і капітал, відображений у засобах виробництва, відпові­дають закону "знижувальної продуктивності", який наголошує, що збільшення кількості робітників при постійному обсязі капіталу призводить до падіння розміру капіталу, який поділяється на кожного робітника, і, водночас, до зменшення продуктивності його праці.

Багато елементів усіх цих теорій увійшли до сучасних теорій заробітної плати. Визначне місце серед цих теорій належить теоріям "регульованої" заробітної плати, які ґрунтуються на відомій концепції англійського економіста Кейнса Дж. М., який трактує зв'язок обсягу виробництва та зайнятості із визначеним рівнем заробітної плати.

Базові тенденції сучасних теорій колективно-договірного регулювання заробітної плати йдуть до так званої соціальної теорії заробітної плати російського економіста Туган-Барановського М. І., яка була висунена на початку ХХ ст. За цією теорією, існує залежність рівня заробітної плати від двох чинників: продуктивності громадської праці, яка відображує величину сукупного продукту, і сили соціального впливу робочого класу, від якої залежить частка громадського продукту, який поступає у користування робітника.

По закінченню Другої світової війни 1939 - 1945 років у капіта­лістичних країнах широко поширювалися системи "аналітичної оцінки робочих місць", "участі в прибутках", "змінної шкали", оцінки праці "за заслугами" та ін. [14, с. 89-101].

Останнім часом іноземні підприємства для посилення мотивації своїх робітників ефективно застосовують системи їхньої участі у прибутках та сукупній створеній робітничій власності. Як свідчить досвід, створення та успішна реалізація заходів подібної системи надає можливості додаткового приросту загальної продуктивності праці. Це відбувається за рахунок тісної "прив'язки" найманих працівників до фактичних успішних результатів діяльності підприємства та до його власності. Активна участь робітників у прибутках відбувається за рахунок функціонування механізму відрахувань до "фондів робітників" певної частки прибутку поточного періоду за умов використання пільгового режиму оподаткування.

Економічна наука виокремлює поняття номінальної заробітної плати - суми грошей, яку робітник отримує від продажу власної робочої сили, та реальної заробітної плати - визначеної кількості предметів споживання та послуг, які може фактично придбати робітник коштом своєї грошової заробітної плати.

Рівні реальної заробітної плати окремих держав, географічних регіонів, видів діяльності та осіб значно відрізняються один від одного.

Загальний рівень заробітної плати, який ще називають середнім, аналогічно загальному рівню цін, є досить складним поняттям, сутність якого охоплює широкий діапазон різноманітних фактичних ставок заробітної плати.

До основних систем заробітної плати зазвичай належать почасова і відрядна.

Почасова форма заробітної плати, або кількість грошей, яку отримує працівник за визначений час праці, слугує перетвореною формою, яка безпосередньо відображує реальну вартість робочої сили.

Відрядна форма заробітної плати характеризує залежність заробітної плати працівника від обсягу виробів, які він виготовляє за одиницю часу, за умов окремих розцінок праці.

Почасова система заробітної плати поділяється на погодинну, поденну та помісячну.

Також слід розглянути різновиди відрядної форми оплати праці.

Пряма відрядна оплата праці свідчить про те, що підрахунок заробітку відбувається шляхом помноження відрядної розцінки на кількість виробленої готової продукції.

Непряма відрядна оплата праці використовується для допоміжного персоналу та свідчить про те, що розмір оплати завжди залежить від результатів праці працівників основного виробництва, яке обслуговують допоміжні працівники.

Відрядно-прогресивна оплата праці характеризує розрахунок за виготовлення продукції у межах норми на базі незмінних розцінок, а за понаднормовий випуск продукції - з використанням прогресивно зростаючих розцінок.

Залежно від типу організації праці відрядна система оплати праці буває індивідуальна або колективна.

Колективна відрядна система оплати проводиться на основі загальних результатів праці колективу, а розподіл доходу відбувається лише за умов використання коефіцієнта трудової участі (КТУ).

Індивідуальна відрядна система залежить від чіткого обліку праці окремих працівників та зазвичай застосовується в рамках певної дільниці виробництва.

Крім згаданих, існує також акордна оплата праці, що є системою винагород та заохочень за конкретне виконання комплексу визначених робіт. З урахуванням акордного наряду після прийняття всього обсягу робіт та складання акту виконаних робіт (послуг) проводиться остаточний розрахунок із працівником.

Позитивний досвід країн світу доводить переважне використання різних модифікацій почасової оплати праці: погодинної, погодинної з колективним преміюванням та погодинної з індивідуальним преміюван­ням. Виконання повного обсягу завдань, який розрахований на базі прогресивних нормативів витрат праці, є основною умовою виплати заробітної плати.

Особливо важливо наголосити на існуванні тісного взаємозв'язку між реальною погодинною зарплатою і обсягом випуску продукції за одиницю часу. Очевидним є той факт, що реальний дохід на одного робітника зростатиме майже такими темпами, як і відповідно обсяг виробництва продукції на одного робітника, оскільки реальний дохід і фактичний обсяг виробництва є двома рисами одного процесу. Випуск обсягу виробництва продукції за годину відображає більший обсяг реального доходу за кожну додаткову годину праці. Українські економісти стверджують, що доцільно з точки зору ефективності виробництва стимулювати випередження темпів зростання продуктивності праці перед темпами зростання заробітної плати.

6.2.