Особи, що шукають роботу

Ві дпові дно д о ст. 39 п. 3 Римського д оговору вільне пересування працівників стосується також права клопотаня за

пропозицією отримати місця роботи і переміщення з цією метою в межах території держав-членів ЄС.

Уже в 1968 році Рада досягла порозуміння, згідно з яким, ті особи, які шукають роботу, могли користуватися свобо ою переміщення. Таке право було сформульоване у ст. ст. 1 і 5 Регламенту Ради № 1612/68. Стаття1 (2) стверджує, що громадянин держави Співтовариства має “право приступати д о виконання наявної роботи (available employment) на території іншої держави-члена ЄС”. Натомість ст. 5 стосується права особи, яка шукає роботу на території іншої держави-члена ЄС, отримати таку ж              опомогу,              яка на ається бюро

працевлаштування цієї д ержави його власним громадянам.

Поширення права на міграцію на осіб, які шукають роботу, знайшло пі твер ження у су овій практиці. У справі Procureur du Roi v. Royer [40] Су ЄС визнав право в’ їз у на територію ержави-члена ЄС і перебування там з метою, пере баченою Договором, зокрема ля пошуку роботи та ве ення професійної іяльності як працевлаштована особа. А же працівник не може бути обмежений у пошуку роботи в іншій ержаві, користуючись, наприкла , поштовими послугами, Інтернетом або місцевою біржею праці.

Позиція, яку зайняв Суд у вищеназваній справі, знайшла пі твер ження у Рішенні Antonissen . Справа виникла у світлі британського законо авства, яке вимагало, щоб грома яни інших держав-членів ЄС, які шукають роботу, залишали територію Великобританії після піврічного перебування, якщо вони не знайшли роботи.

У рішенні Суду ЄС говорилося про те, що тим, хто шукає роботу, надавався статус, відмінний від статусу “працівника”, незважаючи на те, що оби ві групи мають право на вільне пересування згідно зі ст. 39 Римського д оговору.[41] Отже, поняття “осіб, які шукають роботу,” служить для того, щоб відрізнити цю категорію суб’єктів від інших груп непрацевлаштованих осіб, пере усім ві примусово безробітних в приймаючій країні після періоду роботи в цій державі, тобто осіб зі статусом “працівника”. Особи, які шукають роботу, - це безробітні, які не були раніше працевлаштовані в приймаючій д ержаві, тобто не отримали статусу “працівника” в розумінні права Співтовариства.

Частина рішення Су у ЄС у справі Antonissen стосувалася часових обмежень права перебування. Згі дно з позицією Суду ефективність ст. 39 Римського д оговору гарантувалася б тільки тоді, коли особам, які шукають роботу, було б забезпечено розумний час на отримання інформації про пропозиції роботи. У вищеназваній справі в принципі було визнано достатнім період 6 місяців, при чому Суд ствердив, що якщо після закінчення цього строку ана особа ове е, що вона про овжує пошуки і має реальні шанси бути прийнятою на роботу, то в такій ситуації від неї не можна вимагати залишити територію д ержави, яка приймає. Цим самим Суд ЄС відхилив пропозицію Комісії та британського уряду, які вимагали над ати д ержавам-членам ЄС дозвіл обмежити право перебування для осіб, які шукають роботу, до 3 місяців, яке б співвід носилося із періодом права на допомогу для безробітних, які шукають роботу, в їхніх рідних країнах.[42] На думку Суду ЄС такі заяви не мали “юрид ичного підґрунтя”.

З іншого боку, Суд ЄС ніби заперечив право того, хто шукає роботу, проживати стільки, скільки триватиме час пошуків роботи.[43] Така інтерпретація означала б, що на практиці кожному грома янину Співтовариства на авалося б право перебувати в іншій країні-члені ЄС протягом невизначеного часу, а це ускладнило б владі приймаючої д ержави процедуру доведення того, що ця особа не є “особою, яка шукає роботу”.